Я розумію, що він – мій батько, але зараз переді мною просто приємна літня людина, обережна й педантична, і її погляди не важать для мене нічого. Я легко можу уявити собі його на фронті: за ним завжди потрібно було б наглядати, і унтер-офіцером він, звичайно, ніколи б не став.
Після обіду я заходжу до Людвіґа. Він сидить за купою всіляких брошур і книг. Мені хочеться поговорити з ним про те, що мене гнітить, мені здається, що він допоможе мені знайти якийсь шлях. Але сьогодні він сам якийсь неспокійний, схвильований. Ми говоримо трохи про різні дрібниці.
– Я збираюся зараз до лікаря, – каже Людвіґ.
– Невже досі дизентерія? – запитую я.
– Та ні. Через інше.
– Через що, Людвіґу? – здивовано питаю я.
Він мовчить. Губи в нього тремтять.
– Не знаю, – вимовляє він нарешті.
– Я проведу тебе, можна? Мені все одно нічого робити.
Він шукає кашкет:
– Гаразд. Ходімо.
Дорогою Людвіґ крадькома поглядає на мене. Він якось незвично пригнічений і мовчазний. Звертаємо на Лінденштрасе і підходимо до будинку, перед яким у маленькому безнадійно сумному палісаднику стирчать кілька кущів. На дверях, на білій емалевій дощечці, читаю: "Доктор Фрідріх Шульц – шкірні, сечостатеві та венеричні хвороби". Зупиняюся вражений.
– Що сталося, Людвіґу?
Він дивиться на мене незрячими очима:
– Поки що нічого, Ернсте. Був якийсь нарив, пройшов, а тепер знову.
– Дрібниці, – кажу я з полегшенням. – У мене які тільки фурункули не вискакують: завбільшки з дитячу голівку. Це все від сурогатів, якими нас напихали.
Ми дзвонимо. Відчиняє сестра – вся в білому. Ми заходимо до приймальні страшенно збентежені й червоні до вух. Слава тобі Господи, там нікого немає. На столі пачка журналів. Це "Ді Boxe". Починаємо перегортати. Номери досить старі. Вони повертають нас до Брест-Литовського миру.
З'являється лікар. Окуляри його поблискують. Двері в кабінет напіввідчинені. Видно металеве, обтягнуте шкірою крісло, від його практичного й похмурого вигляду стає ніяково.
У лікарів є смішна риса: поводитися з пацієнтами, як із маленькими дітьми. У стоматологів це взагалі частина професії, але, мабуть, і тут це практикується.
– Ну, пане Бреєр, – починає цей змій в окулярах, – доведеться нам із вами познайомитися ближче.
Людвіґ стоїть як неживий. У нього перехоплює подих:
– Так це…
Лікар співчутливо киває:
– Так, аналіз крові готовий. Результат позитивний. Ну, а тепер ми візьмемося за цих маленьких негідників.
– Позитивний, – затинається Людвіґ. – Так, значить…
– Так, – каже лікар, – доведеться пройти невеликий курс лікування.
– То це означає, що в мене сифіліс?
– Так.
Велика муха із дзижчанням пролітає по кімнаті та б'ється об шибку. Час зупинився. Повітря між цими стінами стає болісно липким. Світ змінив своє обличчя. Жахливе побоювання перетворилося на жахливу впевненість.
– Можливо, це помилка? – питає Людвіґ. – А якщо повторно здати аналіз?
Лікар хитає головою:
– Краще відразу взятися за лікування. У вас рецидив.
Людвіґ ковтає слину:
– Це лікується?
Лікар пожвавлюється. Обличчя його просто розквітає надією:
– Звичайно. Насамперед ми протягом півроку будемо колоти ось такі ампули, а тоді подивимося. Можливо, нічого більше й не знадобиться. Сифіліс тепер лікується.
Сифіліс – яке огидне слово, схоже на довгу чорну змію.
– На фронті підхопили? – запитує лікар.
Людвіґ киває.
– А чому відразу не почали лікування?
– Я не знав, що хворий. Нам ніколи про такі речі не говорили. Відразу не помітив, думав – дрібниці. Потім все само собою пройшло.
Лікар хитає головою.
– Ось він, зворотний бік медалі, – недбало цідить він.
З яким задоволенням я дав би йому стільцем по голові. Він не має зеленого поняття про те, що означає отримати триденну відпустку до Брюсселя і, вирвавшись із окопів, блювотиння, бруду та крові, приїхати вечірнім поїздом до міста з вулицями, ліхтарями, світлом, магазинами й жінками; до міста, де є справжні готелі з білими ваннами, в яких можна хлюпатися, можна змити з себе весь бруд; до міста з тихою музикою, кав'ярнями на терасах і прохолодним міцним вином, звідки знати йому про чари, які причаїлися серед блакитного серпанку сутінків у ледь помітну мить між двома страхітливими моментами; це схоже на блакить у прориві хмар, на несамовитий зойк життя поміж двома моментами смерті. Хто знає, чи не повиснеш ти завтра з розтрощеними кістками на колючому дроті, здихаючи з тваринним ревінням. Тож хочеться випити ще ковток міцного вина, вдихнути ще раз це повітря, поглянути на цей нереальним світ переливчастих кольорів, мрій, жінок, хвилюючого шепоту, слів, від яких кров здіймається чорним фонтаном, від яких роки бруду, тваринної злості й безнадії тануть, переходять у солодкий мелодійний вихор спогадів і надій.
Завтра знову смерть затанцює навколо тебе, завтра знову почуєш виття снарядів, вибухи ручних гранат, постріли вогнеметів, кров і смерть; але сьогодні так хочеться ще хоч раз відчути ніжну шкіру, яка пахне й вабить, як саме життя, вабить невловимо. Неясні тіні на потилиці збивають з пантелику, м'які руки, все ламається й виблискує, спалахує та клекоче, небо горить. Хто ж у такі хвилини буде думати, що в цьому шепоті, у цьому спокусливому поклику, в цьому ароматі, в цій шкірі зачаїлося ще й інше, підступне, приховане, воно підкрадається і вичікує, – сифіліс; хто знає це, хто про це хоче знати, хто взагалі думає далі сьогоднішнього дня. Завтра все може закінчитися. Клята війна, вона навчила нас брати й бачити лише те, що відбувається тут і зараз.
– Що ж тепер робити? – запитує Людвіґ.
– Якомога швидше почати лікування.
– Тоді давайте зараз і почнемо, – уже спокійно каже Людвіґ. Він проходить за лікарем у кабінет.
Я залишаюся у приймальні та рву на клаптики кілька номерів газети "Ді Boxe", у яких все так і рясніє парадами, перемогами й пишномовними промовами пасторів, які прославляють війну.
Людвіґ повертається. Я шепочу йому:
– Піди до іншого лікаря. Цей напевно нічого не розуміє. Він якийсь ідіот.
Людвіґ утомлено махає рукою, і ми мовчки спускаємося зі сходів. Унизу він раптом каже, відвернувшись від мене:
– Ну, Ернсте, тепер прощавай.
Я піднімаю очі. Він стоїть, притулившись до поручнів, і міцно стискає кулаки в кишенях.
– Що з тобою? – злякано запитую я.
– Я мушу піти геть, – відповідає він.
– То дай принаймні руку, – кажу я, здивовано дивлячись на нього.
Тремтячими губами він бурмоче:
– Тобі, напевно, гидко тепер доторкнутися до мене. Розгублений, жалюгідний, худий, він стоїть біля перил у тій же позі, в якій зазвичай стояв, притулившись до стінки окопу, і обличчя в нього таке ж сумне, і очі так само опущені.
– Ех, Людвіґу, Людвіґу, що вони таке з нами роблять? Мені огидно доторкнутися до тебе? Ти дурень, телепень ти, ось я торкаюся до тебе, я сотні разів доторкнуся до тебе. – Слова вириваються у мене з грудей якимись ривками, я сам плачу, чорт забирай, я, старий осел, – і, обійнявши Людвіґа за плечі, притискаю його до себе й відчуваю, як він тремтить. – Людвіґу, все це дурниці, може, і в мене те саме, ну заспокойся, ця змія в окулярах напевно все вилікує.
А Людвіґ усе тремтить і тремтить, і я міцно притискаю його до себе.
II
Сьогодні після обіду в місті заплановані демонстрації. Уже кілька місяців постійно зростають ціни, і злидні зараз більші, ніж були під час війни. Зарплатні не вистачає на найнеобхідніше, але навіть із грошима не завжди можна купити те, що потрібно. Зате дансингів і ресторанів стає дедалі більше й усюди процвітають спекуляція і шахрайство.
Вулицями проходять окремі групи страйкарів-робітників. То тут, то там збирається більший натовп. Ходять чутки, ніби війська стягнуті до казарм. Але солдатів поки ніде не видно.
Чути крики: "Геть!" і "Хай живе!" На перехресті виступає оратор. І раптом усе змовкає.
Повільно наближаються колони демонстрантів у вицвілих солдатських шинелях. Ідуть по четверо в ряд. Попереду – ве-дикі білі плакати з написами: "Де ж подяка вітчизни?" та "Інваліди війни голодують!"
Плакати несуть однорукі. Вони йдуть, постійно озираючись, пильнують, щоб не відстали інші демонстранти, які не можуть пересуватися так швидко.
За однорукими йдуть сліпі з вівчарками на коротких ремінцях. На нашийниках собак – червоні хрести. Зосереджено сунуть собаки поряд із господарями. Якщо колона зупиняється, собаки миттєво сідають і сліпі теж застигають на місці. Іноді біжать по вулиці собаки, махають хвостами та здіймають гавкіт, кидаються до вівчарок-поводирів, щоб побавитися з ними. Але ті лише відвертають голови, ніяк не реагуючи на обнюхування і гавкіт. І хоча вівчарки йдуть, настороживши вуха, а очі їхні пильні, рухаються вони так, ніби навіки зареклися бігати й бавитися, ніби вони розуміють своє призначення. Вони відрізняються від своїх побратимів, як сестри милосердя від веселих продавчинь. Приблудні собаки недовго заграють з поводирями; після кількох невдалих спроб вони поспішно зникають, ніби рятуються втечею. Тільки якийсь величезний вуличний пес залишається стояти, широко розставивши лапи, і гавкає завзято й жалібно, поки процесія не минає його.
Як дивно: сліпі, які втратили зір на війні, рухаються не так, як сліпонароджені, – стрімкіше й водночас обережніше, ці люди ще не мають впевненості, яка здобувається за довгі роки життя в цілковитій темряві. У них ще живі спогади про колір неба, землі й сутінок. Вони поводяться ще як зрячі, і коли хтось звертається до них, мимоволі повертають голову, ніби хочуть поглянути на мовця. У деяких на очах чорні пов'язки, але більшість пов'язок не носить, немов без них очі опиняються ближче до світла й кольорів. За опущеними головами сліпих горить блідий захід сонця. У вітринах магазинів спалахують перші вогні. А ці люди відчувають у себе на шкірі м'яке та ніжне вечірнє повітря. У важких чоботях повільно бредуть вони крізь вічну темряву, яка хмарою огорнула їх, і думки їхні вперто й понуро грузнуть у сміховинно малих сумах, які для них повинні, але не можуть перетворитися на хліб, дах над головою та життя. Повільно виникають у потьмянілих клітинах їхнього мозку примари голоду й убозтва.
Безпорадні, повні глухого страху, відчувають сліпі їхнє наближення, але не бачать їх і не можуть зробити нічого, крім як згуртуватись і повільно крокувати по вулицях, піднімаючи з темряви до світла мертвотно-бліді обличчя, з німим благанням спрямовані до тих, хто ще може бачити: коли ж ви побачите?
За сліпими йдуть одноокі, поранені в голову, пропливають покалічені обличчя без носів і щелеп, перекошені, спотворені роти, суцільні червоні рубці з отворами на місці носа й рота.