Прощавайте!
Вона вхопилася за мене. Очі її кололи іскрами. Потім накинулась на булочника так, що йому одразу забило памороки...
— Ти ж сам сто разів казав, що цей форд нічого вже не вартий! — аж засичала вона під кінець, на очах у неї блищали сльози.
— Дві тисячі марок! — сказав я. — Дві тисячі марок, хоч і це — просто самогубство.
Булочник мовчав.
— Ну, та кажи ж уже щось! Чого ти стоїш і рота не роззявляєш?! — лютувала чорнява.
— Панове, — сказав я, — я піду за кадилаком. Може, ви тим часом обговорите поміж себе цю справу...
Я відчував, що найкраще тепер — втекти. Чорнява доведе мою справу до кінця.
За годину я повернувся вже з кадилаком. Я зараз же побачив, що суперечку розв'язано в найпростіший спосіб. У булочника був обскубаний вигляд, до костюма причепилося йому пір'ячко з подушок. А чорнява навпаки — сяяла, погойдувала бюстом і сито, зрадницьки посміхалась. Вона переодяглася — на ній тепер була тонка шовкова, щільно прилегла до тіла сукня. Непомітно вона підморгнула й кивнула мені, мовляв: усе в порядку.
Ми поїхали на спробну їздку. Чорнява зручно уляглася собі на широкому задньому сидінні і невгамовно базікала. Мені дуже хотілося викинути її через віконце, але вона ще була мені потрібна. Булочник досить меланхолійно сидів коло мене. Він уже заздалегідь тужив за своїми грішми, а це ж найщиріша туга, що тільки є на світі...
Ми під'їхали до його будинку і знову зайшли до квартири. Булочник вийшов, щоб принести гроші. Він тепер видавався старим, я навіть помітив, що волосся в нього пофарбоване. Чорнява обсмикувала на собі сукню.
— Це ми здорово владнали, правда?
— Атож, — погодився я мимоволі.
— А за це сто марок — мені...
— Ах, ось воно що... — вирвалося в мене.
— У-у, скупий старий цап, — зашепотіла вона по-змовницьки, підійшовши ближче, — а грошей має, як
сміття! Але ж поки в нього щось видереш!.. І заповіту не хоче написати. А тоді, звичайно, все піде дітям, а нашій сестрі — дуля! Та й що за приємність мати справу з оцим скандалістом...
Вона підійшла ще ближче, погойдуючи бюстом.
— То я ж зайду завтра до вас у майстерню за цими ста марками... Коли ви там будете? А може, ви самі сюди зайдете? Завтра надвечір я тут буду сама одна... — хихикнула вона.
— Я пришлю вам гроші... — сказав я.
Вона знову захихикала.
— Та принесіть самі... Чи, може, боїтесь?
Вона, мабуть, подумала, що я боязкий, і хотіла показати ділом, про що йдеться...
— Ні, не боюся, — відповів я, — та часу нема... Саме завтра треба йти до лікаря. Застарілий сифіліс, бачте... А це отруює життя...
Вона так швидко відсахнулась, що мало не перекинулась через плющове крісло.
Тут саме ввійшов і булочник. Подивився скоса недовірливо на чорняву. Тоді почав лічити мені гроші — готівкою. Лічив він повільно, ніби зволікаючи. Тінь його погойдувалася по трояндових шпалерах кімнати туди й сюди, ніби теж лічила гроші. Виписуючи розписку, я раптом здумав собі, що це вже вдруге сьогодні відбувається таке, тільки на моєму місці був спершу Фердінанд Грау. Хоч у цьому не було нічого особливого, мені видалося це трохи дивним. Я з радістю вирвався на вулицю. Повітря було по-літньому лагідне. Кадилак виблискував біля тротуару.
— Ну, друже, красненько дякую! — сказав я і поплескав його по радіатору. — Повертайся скоріше знову-до нових подвигів!
XV
Над луками іскрився ясний ранок. Ми з Пат сиділи край лісної галявини й снідали. Я взяв на два тижні відпустку і тепер разом з Пат був у дорозі. Ми їхали до моря.
Перед нами на шляху стояв маленький, старий ситроен. Ми взяли його в рахунок оплати за булочникового форда, і Кестер дав його мені на час відпустки. Навантажений чемоданами, ситроен мав вигляд терплячого в'ючного ішака.
— Сподіваюсь, він не розсиплеться в дорозі, — сказав я.
— Не розсиплеться; — відповіла Пат.
— Звідки ти знаєш?
— Тут нема чого й знати. Бо це ж наша з тобою відпустка, Роббі.
— Може й так, — погодився я. — Але, крім того, я добре знаю його задню вісь. Дуже сумний у неї вигляд. Особливо, коли машина навантажена.
— Він — брат "Карла". Витримає.
— Надто рахітичний брат...
— Не ганьби його так, Роббі. В даний момент це найкраща машина з усіх мені відомих.
Ми ще трохи полежали на траві. З лісу повівав теплий, лагідний вітерець. Пахло смолою і травами.
— Скажи-но, Роббі, — спитала Пат після короткої паузи, — що то за квіти там, біля струмка?
— Анемони, — відповів я, не поглянувши на квіти.
— Але ж, любий мій, це зовсім не анемони! Анемони значно менші, до того ж вони цвітуть лише навесні.
— Вірно, — погодився я. — Це лугова жеруха...
Вона похитала головою:
— Я жеруху знаю. У неї зовсім інший вигляд.
— Ну, тоді — цикута.
— Але ж, Роббі! Цикута біла, а не червона.
— Тоді — не знаю. Досі я завжди обходився цими трьома назвами, коли мене питали. І завжди одній з них вірили.
Пат засміялась:
— Жаль. Коли б я знала про це, то задовольнилася б уже анемонами.
— Цикута, — сказав я, — мій коньок. З нею я майже завжди добивався успіху.
Пат підвела голову:
— Оце здорово! І часто тебе отак питали?
— Не так уже й часто. І зовсім за інших обставин...
Вона сперлася руками на землю:
— Але ж це, власне кажучи, ганьба — отак ходити по святій землі і майже зовсім нічого не знати про неї. Навіть кількох назв не знати...
— Не сумуй, — сказав я;-це ще невелика біда. Значно більша ганьба, коли людина взагалі не знає, чого вона тиняється по землі. Тут уже знання більшої чи меншої кількості назв нічого зарадити не може.
— Це в тебе лише відмовка! Я ж певна, що говориш так лише тому, що лінивий.
Я обернувся до неї.
— Авжеж. Але про лінь люди ще далеко не все знають. Вона — джерело всякого щастя і кінець якої б то не було філософії. Іди, полеж іще трохи біля мене. Людина надто мало лежить. Вона завжди топчеться або сидить. Від цього, як і всяка животина, багато втрачає на доброму настрої. Лише коли лежиш, повністю примиряєшся сам з собою.
Якийсь автомобіль загуркотів здалеку, потім проїхав повз нас.
— Маленький мерседес, — сказав я, не підводячи голови. — Чотирициліндровий.
— Ось іде ще один, — зауважила Пат.
— Так, я вже чую. Рено. З радіатором — як у свині рило?
— Так.
— Тоді це рено. А ось — послухай! — це вже справжня машина! Ланчіа! Вона наздожене тих обох, як вовк ягнят! Ти лише послухай мотор! Наче орган!
Машина вітром пронеслася повз нас.
— Тут ти, видно, знаєш більше трьох назв, га?
— Звичайно. І навіть безпомилково.
Пат засміялась:
— То і це сумно, чи як?
— Зовсім ні. Цілком природно. Добра машина для мене іноді — приємніше двадцяти квітучих лугів.
— Зачерствіле дитя двадцятого століття! У тебе, мабуть, чутливості і на гріш нема...
— Як-то нема-ти ж бачиш: до машин я дуже чутливий.
Вона поглянула на мене:
— Я теж, — сказала.
Десь на ялині закувала зозуля. Пат почала рахувати.
— Навіщо ти це робиш? — спитав я.
— А хіба ти не знаєш? Скільки раз вона прокує, стільки років ще житимеш...
— Ага, так, пригадав. Але тут є і ще одна прикмета: коли зозуля закує, треба потрусити свої гроші. Тоді їх стане більше.
Я дістав з кишені свої дрібні гроші й енергійно потрусив їх між долонями.
— Так ось який ти, — сказала Пат сміючись. — Я люблю життя, а ти —гроші.
— Щоб жити, — пояснив я. — Справжній ідеаліст прагне грошей. Гроші — це втілена в монетах свобода. А свобода і є справжнє життя.
— Чотирнадцять... — рахувала Пат. — А колись ти говорив про це трохи інакше.
— То були похмурі часи. Не можна про гроші говорити зневажливо. Немало жінок закохуються через них... І навпаки: любов у багатьох чоловіків породжує жадобу до грошей. Отже, гроші заохочують до ідеалів, а любов — до матеріалізму.
— Ти сьогодні в ударі, Роббі, — відповіла на це Пат, а потім: — тридцять п'ять...
— Чоловік, — пояснював я далі, — буває жадібний до грошей лише тоді, коли йому доводиться задовольняти бажання жінок. Якби не було жінок, то не було б і грошей, а чоловіки становили б тоді однорідне геройське плем'я. В окопах, наприклад, зовсім не було жінок — і там не мало якогось важливого значення, чи в когось є що-небудь, чи немає нічого. Важливо було лише одне: який з тебе солдат. Я не збираюся ідеалізувати окопне життя — згадав лише так, щоб вірно висвітлити питання про любов. Вона збуджує в чоловіка негативні інстинкти — прагнення чимсь володіти, щось значити в суспільстві, побільше заробляти, добиватися спокійного життя. Недарма ж диктаторам подобається, щоб їхні соратники були одружені — тоді вони не такі небезпечні. І недарма католицькі попи не мають жінок — інакше вони ніколи б не були такими відважними місіонерами.
— Ти навіть сьогодні так в ударі, що тебе не впізнати, — з похвалою обізвалась Пат. — П'ятдесят два...
Я сховав гроші назад до кишені і запалив сигарету.
— Ти ще не збираєшся кинути рахувати? — спитав її. — Уже й так далеко за сімдесят років.
— Сто, Роббі! Сто — хороше число. От до чого я хочу дійти.
— Схиляюсь перед тобою — оце-то мужність! Але — як ти думаєш їх прожити?
Вона побіжно глянула на мене.
— Потім видно буде. У мене ж зовсім інші погляди на життя, ніж у тебе.
— Певно, що так. А втім, кажуть люди, що важко прожити лише перші сімдесят, а далі — значно простіше.
— Сто! — оголосила Пат, і ми рушили в дорогу.
Море пливло нам назустріч, наче велетенський срібний парус. Ми ще здалеку відчували його солонуватий подих — обрії дедалі ширшали і світлішали, і раптом воно розляглося перед нами — бурхливе, могутнє і безмежне.
Дорога звиваючись підходила до самого моря. Потім почався ліс, а за ним — село. Ми розпитали, як проїхати до будинку, в якому мали жити. Він був дещо осторонь за селом. Кестер дав нам адресу. Після війни він жив там щось біля року.
То була невеличка, самотня вілла. Я хвацько розвернувся півколом, зупинив ситроена перед воротами і дав сигнал. У вікно виглянуло широке обличчя, тупо вирячилось на мить — і знов сховалось.
— Сподіваюсь, це ще не пані Мюллер, — сказав я.
— А що нам до того, як вона виглядає, — відповіла Пат.
Двері розчинилися. Слава богу, то таки не була пані Мюллер, а її служниця. Сама пані Мюллер, власниця того будинку, з'явилася на хвилину пізніше. Уже сивоголова, граціозна дама з явними ознаками старої діви. На ній було чорне, закрите до самого підборіддя плаття, а замість брошки — золотий хрест.
— На всяк випадок, Пат, підтягни вище свої панчохи, — шепнув я, побачивши таку брошку, і виліз з машини.
— Гадаю, пан Кестер уже попередив вас про наш приїзд, — звернувся я до господині.
— Так, він телеграфував мені, що ви приїдете.