Останній світ

Крістоф Рансмайр

Сторінка 34 з 41

Хто, проспавши якусь годину, розплющував очі й роззирався довкола, тому здавалося, ніби його вже повиває пліснява. Все, що потребувало вологи, тепла й світла, тепер починало розвиватися й буяти. Щойно десь затухало багаття, як із-під попелу вже вибивався бур'ян. А дрова просто не хотіли горіти. Покрадьки, спершу прозорим, як скло, водявим корінням, потім зеленими пальчиками-стебельцями, далі п'янким квітом і нарешті цупкими, вкритими мохом, наче панциром, руками-вітами зарослі наступали на Томи.

І хоч іржа, ця споконвічна барва залізного міста, помалу й зникала під лискучою від дощу зеленню, але її згубна неситість від вологи розпалювалася ще дужче, потай іржа робила своє діло далі; під плюшем та цвітом залізні віконниці ставали наче подзьобані, ламкі, мов толь, і розкришувались; куті огорожі перехняблювалися й підламувались, усілякі оздоби, металеві лілії та схожі на листя гостряки, а також поруччя на місточку через струмок [154] обламувались, тонкі ґратки перетлівали, ніби солом'яні скрутні.

Все опинялося в обіймах віття, і кінець кінцем уже годі було розгледіти — стоїть іще флюгер із півником або фігурка на фронтоні чи вже давно розсипалась. Пишна зелень прибирала форму тих речей, які обвивала,— спершу грайливо, ніби пустуючи, але згодом вона розросталася все впертіше, буйніше, влягаючи тільки власним законам форми й краси і ховаючи під собою всі сліди людських рук.

На початку січня рослина проникла вже й у саму линварню. То була блакитна берізка; вона безперешкодно повилася навколо вбогих Коттиних гірлянд. Наче для того, аби прикрасити ці трахілські клаптики, берізка, чіпляючись вусиками, поповзла по шворках і то пришпилювала до манишки, одірваної від чоловічої сорочки, брошку чи орден із своїх квіточок-дзвоників, то обрамляла шматок шовкової підкладки віночком з листя, переплітаючи гірлянди й обертаючи їх помалу на суцільне шатро, таке собі колихке склепіння, що його Котта сприймав байдуже, як плющ на мурах або мох на сходах.

Може, це плетиво з клаптиків, шворок та квіточок Котта вже ніколи й не розплутав би й узагалі забув би про оті вицвілі написи так само, як забув про крамарчину балаканину, а згодом і про Рим, якби одного січневого ранку в залізному місті раптом не з'явилась ота здичавіла жінка — босоноге, спотворене рубцями та болячками створіння, чия поява зрештою мала призвести не тільки до загину цього склепіння в линваревому домі, але й до краху Коттиного світу.

Чужинка ніби спустилася з хмар; загорнена в драну накидку, вона виринула з пасмом туману, який цього ранку вставав із моря, підіймався вгору й пропливав над покрівлями залізного міста і всипаними рінню схилами. На всьому узбережжі лежала просякнута випарами біла тиша. Дощ перестав.

Дивлячись тільки на стежку перед собою, чужинка дошкандибала до берега і, здавалося, навіть не завважила, що її вже давно оточують не гірські обвали, а будинки, й що йшла вона вже не ярами та розколинами, а вуличками міста. Жінка простувала до моря. На Томи, на світ людей вона не звертала уваги, та спочатку й саму її, по суті, [155] ніхто майже не помічав: у ці дні тут вешталося стільки обшарпаних, стільки нещасних...

Нарешті, вже на молу, вона сперлася на перекинутий догори днищем човен і ніби аж із полегкістю задивилася в порожнечу. Так минуло кілька годин; жінка стояла нерухомо, застигло, немовби приставши до смоли, якою був покритий човен. А часом, коли об хвилеріз у кам'яній чаші гавані розбивався пінявий вал, вона виштовхувала з грудей хрипкі, незрозумілі звуки. Згодом на неї звернули увагу дітлахи, що трощили неподалік мушлі й хутко збагнули, яка беззахисна ця чужинка. Вони спершу заходилися кидати в неї камінчиками, потім підступили ближче, посмикали за лахміття й з реготом сипонули врозтіч, тоді почали штурхати і палицями, а коли жінка стала злякано скрикувати, від утіхи аж заверещали. Вона не відганяла мух, що обсідали виразки в неї на щоках, зате коли Ітіс, різників син, настромив на палицю й простяг їй окраєць хліба, ту ж мить його схопила.

Ця жінка була, мабуть, німа й спілкувалася з людьми на мигах, як ото глуха ткаля. Отож десяток чи й більше маленьких ручок заходилися робити їй знаки — стискали кулачки, розмахували ними, згинали, мов у театрі тіней, пальці, поки цьому гармидеру зрештою поклав край різкий крик, і всі руки злякано опали, ніби листячко на мімозі.

Але то закричала не чужинка, а Прокна, захекана гладка різничиха. І скрикнула так, що її крик ту ж мить прикував увагу цілого міста до однієї-єдиної людської долі. Томи відразу ж звернули свої погляди до цієї страшної незнайомки; звідусіль бігли ливарі, вбрані в чорне жінки, горяни, рудокопи.

Прокна саме начиняла в різниці ковбаси й побачила з вікна свого синочка на пристані, побачила серед галасливої дітлашні аж надто близько біля води. Вона спробувала гукнути малого, але не догукалась і поквапилася, важко сапаючи, сходами на пристань, щоб забрати Ітіса додому. І коли раптом уздріла чужинку, що нерухомо дивилася в порожнечу, то враз упізнала в цій знівеченій, обліпленій мухами жінці Філомелу, свою сестру.

Отож різничиха скрикнула, запала тиша, а вслід залопотіли врозтіч дитячі ніжки. Нарешті чужинка відчула, що до неї вже збігається місто, відвела погляд від моря й побачила Прокну. Однак цього обличчя, яке запливло жиром, вона начебто не впізнала й уже розтулила була [156] рота, щоб застогнати, і в цю мить усі, хто стояв довкола, збагнули, що причина німоти в неї зовсім не та, що в ткалі Арахни. Замість рота в чужинки зяяла тільки мокра, вся в темних рубцях рана; вуста в неї були порвані, зуби повибивані, щелепи потрощені. Ця жінка, що застогнавши, ступила назустріч Прокні й упала в її обійми, не мала язика.

І це — Філомела? В пам'яті мещканців залізного міста, що тим часом зібралися на березі, зринуло вродливе обличчя двадцятирічної дівчини, яка промивала в різниці кишки, патрала над ночвами з окропом курей і в усьому була цілковитою протилежністю своїй незграбній, тлустій сестрі. У Прокнинім домі Філомелі жилося не краще, ніж служниці. Кілька років тому вона нібито загинула десь у горах, однак її трупа тоді так і не знайшли... Невже це таки Філомела?

Цього ранку Томи згадали й про чутки, що ходили тоді на узбережжі; правда, тим, хто їх поширював, різник суворо пригрозив, отож чутки згасли, від них лишилося тільки те, що мало право лишитися,— як, власне, сталося саме лихо.

Одного дня Терей нав'ючив мула м'ясом, маючи намір доправити його до табору шукачів бурштину, й вирушив з Прокниною сестрою, що й раніше супроводжувала його в гори. Та ввечері того ж таки дня — тоді саме прогриміла літня гроза, з-над моря піднявся такий же туман, як оце й тепер,— різник захеканий, подряпаний, зійшов з гір і в сльозах почав кричати, що мул на гірській стежці схарапудився, посковзнувсь і потяг Філомелу за собою в урвище.

Терей мав змучений вигляд, але не схотів одпочити й години; разом із помічниками, що прихопили з собою вірьовки, смолоскипи та ліхтарі, він поспішив знов у гори.

Два дні й дві ночі шукали вони дівчину, але знайшли в напівтемному зворі, дно якого було все в тріщинах та розколинах, тільки понівечений труп мула. Довкола валялися ковбаси, окости, солонина, в сусідніх урвищах завивали голодні шакали, марно силкуючись дістатися до цієї поживи, що впала сюди просто з неба. Те, що лежало потрощене на дні глибокої прірви, можна було врятувати лише за допомогою вірьовок, А Філомела, казали тоді люди, певно, провалилася крізь одну з тих чорних зяючих розколин на дні звору кудись глибоко-глибоко.

І ось Філомела стояла на березі; вона з'явилася в залізному місті, мов сама смерть,— покалічена, спотворена, [157] приречена на довічну німоту жертва, що скиглила в Прокниних обіймах і не розуміла, здавалося, жодного запитання, жодного заспокійливого слова. їй був нестерпний будь-який доторк, крім доторку червоних, набряклих Прокниних рук, і коли на неї бодай падала тінь якогось чоловіка, Філомела аж зіщулювалась.

Цього ранку Томи збагнули, що різничишина сестра позбулася не тільки язика й краси, а й глузду, і почути від неї нічого не пощастить. Але Філомелу все одно намагались розпитувати, тоді безпорадно звертались одне до одного, й кожне щось бурмотіло собі під ніс, аби лиш не давати однієї-єдиної відповіді, не вимовляти одного-єдиного ім'я, яке крутилося в усіх на вустах. Люди крадькома роззиралися в натовпі, шукаючи поглядом різника. Та серед тих, що збіглися на берег, Терея не було. Не було і його човна.

Сховавши обличчя в Прокни на грудях, тут, поруч із білою, просякнутою сіллю безконечністю, Філомела мовби сприймала людські голоси як чаїне кигикання чи рокіт прибою. Аж коли до обох жінок проштовхався винар і широко роззявивши рота, висолопив язика, а тоді схопив його пальцями й спробував цим страшним порухом викликати в пам'яті каліки найжахливішу мить у її житті, ще й закричав: "Хто? Хто?" — нещасна на хвилю ніби повернулася зі своєї далечі в світ здорового глузду й жорстокості, усвідомила, що стоїть серед людей, і моторошним поглядом втупилася в їхні обличчя. Вона побачила вкриті зеленню руїни залізного міста, халупи під крутосхилами, побачила на березі багато невідомих їй рослин, а посеред цих заростів — білу, аж блискучу від сонця стіну, на облупленому тиньку якої за щасливіших часів мерехтіли Кипарисові картини.

І Фіней збагнув: у цю хвилину на Філомелу зійшло просвітлення. І ту ж мить він злякався, що зараз вона знов замкнеться в собі й не подасть їм жодного знаку. Отож він заходився кричати їй на вухо, наче глухій, допитуючись ім'я того, хто так над нею поглумився.

Діт спробував відтягти ошалілого винаря, і тоді Філомела подивилася Фінеєві в очі так, що він замові? і мусив відвести погляд, а вона піднесла руку — поволі, немовби під тягарем страшенної втоми,— й кивнула на голу, обрамлену плющем та диким виноградом стіну — на різників будинок. [158]

XV

Коли Терей увечері ввійшов на човні під легким західним вітром у гавань залізного міста й причалив до пристані, на берег уже впали густі сутінки. З самого ранку море було спокійне, і Терей, скориставшись цим, порозставляв у сусідніх бухтах верші та сіті.

31 32 33 34 35 36 37