Хай собі лякають. Вони не зможуть мене затримати.
Рупертові хотілося "б так само просто дивитись на речі, та він розумів, що це неможливо. В Ніни була така переконаність у всьому, що він міг тільки позаздрити їй.
Ніну покликали, і вона сказала, що час прощатися. Ру; перт сумно признався, що вони, може, вже й не добачаться перед від'їздом.
Стіна між ними одразу впала.
— Руперте, благаю вас...
Він пригадав, як на Білоруському вокзалі вона ховала від нього обличчя, щоб не виказати хвилювання. Тепер настала його черга ховати, що в нього на душі. Несподівана небезпека немовби відживила його серце, і він зрозумів, як кохає цю чисту й скромну жінку, _як низько схиляється перед її одвертістю й прямотою.
Не знаю, як вони розсталися, цього Руперт мені не казав. Чи говорили про гіркоту втрати, про той біль, якого завдали одне одному... Мабуть, про себе й не думали, бо розуміли, як жорстоко відділяють їх два ворожих світи, де панують такі протилежні закони. їхнє кохання було надто безнадійним, щоб вони могли признатися собі в цьому.
— Погані мої справи, Джеку,— сумно похитав головою Руперт.— Вона шсама не знає, що їй загрожує.
Він розумів, що тільки від нього залежить, потрапить вона додому чи ні.
Руперт, може, й піддався б Ліллові, якби не обставина, що вплинула на його рішення й примусила вибрати кращий, чесний шлях.
Через кілька днів, годині о п'ятій, нас викликав до себе дядько Рендолф. Службовці натовпом повалили-з фірми, па східцях видзвонювали каблучки, дівчата хихотіли в ліфтах, з цікавістю оглядаючи Руперта. Пройшовши довгими коридорами, ми потрапили до кабінету старого, що чекав на нас в отій своїй подобі морського вовка.
Його мучив жахливий нежить, і в закупореній кімнаті з панелями було нестерпно жарко. Бідолаха був зовсім хворий: без угаву сякався в паперові носовички, що їх потім згортав і кидав на підлогу.
— Коли Фредді оголосив про хвою підлість, я думав, що ти хоч для годиться зайдеш до мене,— ображено звернувся він до Руперта.— Та гарні м&нери тепер не в пошані.
— Я ж знав, як ви поставитесь до його витівки,— ухильно відповів Руперт,— чого ж було вам набридати?
— Я своєї думки не приховував,— гірко промовив Рендолф.— Та це тебе не виправдовує.
Руперту, мабуть, стало його шкода, і він перепросив.
— Сідай,— сказав дядько Рендолф, а потім вказав на стілець і мені. Досі він навіть не глянув на мене, і я подумав: "Старий негідник! Навіщо ж ти мене покликав?"
Руперт трохи відсунувся, щоб у нього не летіли пожмакані носовички; він готувався.дати старому бій.,До того ж його, як і мене, розбирала цікавість.
— Дайте слово честі, що Фредді не почує про нашу розмову,— почав Рендолф.— Ні Фредді, ні будь-хто інший. Даєте?
Ми з Рупертом перезирнулись.
— Якіп,о ви наполягаєте...— нетерпляче мовив Руперт. Старий перевів очі на мене, і я відповів:
— Чому ж? Я страшенно люблю таємниці.
Одначе. Рупертові не сподобалась дядькова вимога, і він сухо запитав:
— А ви справді хочете в чомусь нам признатися?
— Ти не дуже дери носа,— буркнув Рендолф.— Я не збираюсь виказувати свої таємниці, просто хочу вам дещо запропонувати.
Це примусило нас насторожитись.
— Я повинен перешкодити Фредді, й ви це знаєте,— почав старий.— У мене є спільники, як у родині, так і поза нею. Фредді гадає, що в родині підтримають його, а не мене. Можливо, й так. Цим дурням до всього байдуже! Хоч у мене є докази, які й не хотілося б висувати, але, повірте, треба...
Він тяжко засапав і, вийнявши з шухляди пляшечку, приклав до ніздрі. В кімнаті запахло ментолом.
— Вам треба лягти, дядечку,— порадив Руперт.
— Треба,— огризнувся той і глянув на небожа злющими водянистими очима.— Я вже старий, але ще з глузду не зсунувся. Я знаю, що про мене думаєте ви, Фредді, Кеті та ще казна-хто. Хоч мені байдуже.
Я подумав, що він жаліється, та незабаром зрозумів, що я помилявся.
— Ти не дурний, але —твоя біда в тому, що ти невіглас І ідіот,— гарячкував —дядько.— Ти хлопець хоч і чесний, проте небезпечний і нерозсудливий.
— Небезпечний? — засміявся Руперт.— Чому?
— Не перебивай, мені ніколи. Я повинен їхати додому і лягти в ліжко. Невже ви не бачите, що потрібні Фредді тільки тому, що решта — набиті дурні й не вірять жодному його слову?
Ми мовчки стежили за носовичками, що падали на підлогу.
— Та я хочу, щоб ви нарешті взялися за розум... Ти, хлопче, сердишся на мене за батька?
— Анітрохи,— твердо відказав Руперт.— Таке навіть не спадало мені на думку, хоч краще не згадувати про нього.
Звичайно, справа не в ньому,— погодився старий,— Я не любив твого батечка; він був тюхтій, схожий на поїденого міллю фазана. Зате я завжди схилявся перед твоею матір'ю...— Рендолф почав плутати, і я бачив, що йому дедалі важче говорити.— Ти успадкуєш всі гроші, тобто не тільки батькові, а й її —гроші Стонхемів,— підкреслив він,— не рахуючи трго, що вкладено в нашу фірму. Гадаю, вийде кругленька су^а.
— Більш, ніж достатньо,— мовив Руперт.— Хоч, правду кажучи, мені це байдуже.
— Справа не тільки в грошах. Я не вічний, а Кеті, як ви знаєте, позбавив спадку. Вона дещо дістане від матінки, яка здуру приховає для неї чималий шмат. Та основний мій капітал поки що в мене, і я не збираюся віддавати його на притулок для бездомних собак чи на влаштування гуртка старих в'язальниць. Я хочу залишити свій капітал тому, хто з розумом використає його для справи ІРойсів.— І Рендолф повернувся до мене.— Я заповідаю солідну суму Пепі й, оскільки ти, очевидно, єдиний претендент на її руку, хотів би допомогти й тобі, якщо ти приймеш мою вимогу, у"
Мене це нітрохи не здивувало, хоч вразила його несподівана відвертість.
— Ви пропонуєте мені Пепі, дядечку Рендолф?
— Зачекай.
— А що, коли вона мене не хоче?
Руперт сміявся потім, що я поводив себе не зовсім чемно, хоч мені просто хотілося, трохи охолодити старого.
— Це Аже твоє лихо,— огризнувся дядечко.— Та коли вже живеш із нею, то чому б не взяти шлюб?
(Звідки він знає? Невже Пепі призналась? Або тітонька Фло? Коли так, то він має знати, що Пепі не хоче шлюбу, а не я. І чому пацифізм Пепі турбує його менше, ніж ко-
(іуністичні переконання дочки? , Може, він такий самий |рліпий,~7їк і всі ми?)
І — Що ж до тебе,— він знову! глянув на Руперта,— то я згоден заповісти тобі Уошберн і свою пайку з фірми Рой-сів,— якщо, звичайно, візьмешся Ьа розум.
Руперт спокійно поставився до цієї жертви. Він помовчав і сказав:
— Вам же зовсім не хочеться, дядечку, робити мене своїм спадкоємцем.
— Так, не хочеться,— жалібно погодився старий.— Але що вдієш? Крім того, я сподіваїрсь, що ти виступиш проти Фредді та його авантюри з ЮСО й німцями. Ти ж не такий дурень, щоб з цим миритися.
— Так,— згодився Руперт,— хоч я не бачу іншого виходу — щось на зразок цього все одно слід було зробити.
— Є інший вихід! — запально вигукнув Рендолф.— Фредді зруйнує фірму, це навіть дурневі зрозуміло! Й тобі...
— Так, але вона як родинне об'єднання доживає віку. Це теж очевидно.
— Яка легкодухість! — обурився старий.
— Звичайно, продавати не хочеться,— погодився Руперт.— Але хіба є інший вихід у цьому клятому свгсі? Посудіть самі...
— Коли родина дізнається, що ти мій спадкоємець,— наполягав Рендолф,— і що ти шукаєш порятунку, всі підуть за тобою, а не за Фредді. Я певен цього.
— Який там порятунок? — розсердився Руперт.— Я ні біса не розумію в цих ваших словах!
— Не менш за всіх,— буркнув Рендолф,— хоч і малувато. А набувши досвіду, впораєшся. Та й я ще кілька років допомагатиму...
Руперт вагався, пе знаючи, що відповісти. Може, в нього зажевріло 'бажання прийняти пропозицію старого? Мені здавалось, що сцокуса була аж надто велика.
— Дарма ви на мене покладаєтесь. Мені не здолати Фред-ді.
■— Знаю. Одначе йому потрібно мати не лише згоду членів родини, а й уряду та казни, і дуже багато впливових людей йому в цьому перешкодять.
— Ви маєте на увазі Ная та Бендіго?
— Так, і себе. Я чим можу допомагаю їм. Коли вже Фредді заварив таку брудну кашу, то чим більше смороду, тим ліпше. Хай сидить по вуха в багнюці.
— Навряд чи вдасться його зупинити. У нього теж в впільники. Хіба уряд зараз посміє виступити проти "Фарбверке" і ЮСО?
— Я вже якось зумію зганьбити Фредді.— нахвалявся старий.
— Він до вбього готовий.
— Ні, не готовий,— і, вийнявши з шухляди теку, Рендолф поклав її перед собЬю.— Знаєш, що це?..
На столі лежала рожева тека Дж. Б. Лілла. Руперт аж почорнів від люті. Коли б йому дали ніж, він, мабуть, всадив би його старому в груди.
— Так, знаю,— відказав він з крижаним виразом на обличчі.— А що ви збираєтесь з цим робити?
— Пропоную тобі викуй... Може, це й негідно, та що вдієш.
— Сховайте. Навіть Ліллові це не вдалося.
— До чого тут Лілл? — обурився старий.— У нього свої справи, а в мене свої. До того ж мені начхати на це лай-но.— Він ляснув рукою по теці.
— І мені теж,— перебив його Руперт.
Я вже досить добре знав Ройсів. щоб розуміти, як нахабно поводить себе Рендолф: він ніколи ні з ким не рахувався і не обирав засобів, будь-яка підлота годилась, коли йшлося про щось важливе для нього.
— Може, в тебе й вистачить духу послати Лілла під три чорти,— проказав він^— а от у Фредді — ні, тбй не посміє.
— Ви шантажуєте мене, щоб залякати Фредді?
— Будь-який скандал навколо тебе^ зачепить росіян, нафту і їхніх шпигунок. А це навряд чи сподобається американцям, нашій рідні, газетам чи будь-кому. І коли зчиниться колотнеча, я перший тебе зречуся. За статутом я навіть маю право анулювати твою частку в капіталі фірми. Ось тоді й побачиш, що витворятиме Фредді!
— У вас ні честі, ні совісті,— незворушно відказав Руперт.
Рендолф обсмикнув свій синій кітель.
— Я ніколи не любив тебе,— щиро зізнався він,— Але це не має значення. Тобі можна вірити, і, коли даси мені слово, що виступиш проти Фредді й слухатимеш мене, я залишу тобі свій спадок і допоможу очиститись від бруду.— І шпурнув теку на стіл.
— Заберіть геть! —• сказав Руперт.
— Не забувай,— провадив Рендолф,— що в тебе жінка й діти. Що станеться з Джо, коли це набуде розголосу? — Він клацнув по теці.— Що буде з твоїми дітьми?
Руперт мовчки встав, я за нцм. Мені здавалося, що він раптом ухопить теку й торохне (Старого по голові. Та, певно, я мало'знав його. Блакитні Рупертові очі нагадували холодну кригу.
— Ви справді вірите тому, що тут написано? — спитав він, вказуючи на теку.
— Вірю чи ні — що тобі до того? Мене турбує лише фірма, і я хочу почути обіцянку, що ти повстанеш проти Фредді.