Я знав Вериті, але я не знав Майкла. Я розумів бажання Вериті зберегти свій намір у таємниці, бо я знав, якою сильною особистістю була Клотільда Бредбері-Скот. Вона мала такий сильний вплив на Вериті, що могла б переконати її відмовитися від шлюбу з Майклом.
— То ви думаєте, що саме так вона й зробила? Ви думаєте, Клотільда розповіла їй досить про Майкла, щоб у неї зникло бажання одружуватися з ним?
— Ні, я так не думаю. Вериті розповіла б мені, якби все сталося саме так. Неодмінно розповіла б.
— Що ж насправді сталося в той день?
— Я ще не розповів вам про все до кінця. День був призначений. Була призначена також точна година й місце, і я їх чекав. Я чекав нареченого й наречену, які не прийшли, які навіть не надіслали жодного слова пояснення, не попросили пробачення, нічого. І я не знав, що сталося, я не розумів, у чому річ. Я так ніколи й не зрозумів, чому вони тоді не прийшли. Це досі здається мені неймовірним. Хочу сказати, мені здається неймовірним не те, що вони не прийшли, а що вони мені нічого не пояснили. Не написали жодного рядка. Саме тому я сушив собі голову й сподівався, що Елізабет Темпл перед смертю, можливо, розповіла вам що-небудь. Передала через вас якесь послання для мене. Якби вона знала або відчувала, що помирає, вона могла б щось переказати через вас мені.
— Вона бажала здобути якусь інформацію від вас, — сказала міс Марпл. — Саме тому вона й хотіла відвідати вас, я певна, що саме тому.
— Атож. Так воно, мабуть, і було. Мені здається, що Вериті нічого не сказала тим людям, які могли б її зупинити, тобто Клотільді та Антеї Бредбері-Скот, та позаяк вона завжди була дуже віддана Елізабет Темпл, — а Елізабет Темпл завжди мала на неї великий вплив, — я думаю, вона могла надіслати їй листа й повідомити в ньому якусь інформацію.
— Мабуть, вона так і зробила, — сказала міс Марпл.
— Тобто надіслала їй якусь інформацію?
— Інформація, яку вона повідомила міс Темпл, — пояснила міс Марпл свою думку, — полягала в тому, що вона має намір одружитися з Майклом Рейфаєлом. Міс Темпл знала про її намір. Адже вона розповіла про це мені. Вона сказала: "Я знала дівчину на ім'я Вериті, яка хотіла одружитися з Майклом Рейфаєлом", — а єдиною людиною, від якої вона могла про це довідатися, була сама Вериті. Вериті, певно, написала їй або повідомила про свій намір якось інакше. А коли я запитала в міс Темпл, чому ж вона не одружилася з ним, Елізабет мені відповіла: "Вона померла".
— У такому разі ми заходимо в глухий кут, — сказав архідиякон Брабазон. Він зітхнув. — Елізабет і я знали лише ці два факти. Елізабет знала, що Вериті хотіла одружитися з Майклом. А я знав, що ті двоє мали намір одружитися, що вони домовилися зі мною про це й повинні були прийти до мене в призначений день і час. Але ні наречена, ні наречений так і не з'явилися до мене й не надіслали мені жодного слова.
— І ви не маєте найменшого уявлення про те, що з ними сталося? — запитала міс Марпл.
— Я не маю найменшого сумніву в тому, що ані Вериті, ані Майкл не відмовилися від свого наміру й не порвали свої стосунки.
— Але щось мало між ними статися? Можливо, щось таке, що відкрило Вериті очі на певні риси характеру та особистості Майкла, яких вона раніше не помічала або про які нічого не знала.
— Це малоймовірне припущення, бо в такому випадку вона мене про це повідомила б. Вона не змусила б мене марно чекати їх, щоб здійснити над ними обряд святого вінчання. Адже це була дівчина з чудовими манерами, добре вихована. Вона обов'язково повідомила б мене. Боюся, тільки одне могло їй завадити.
— Смерть? — сказала міс Марпл.
Вона пам'ятала, як це слово пролунало з вуст Елізабет Темпл — наче удар великого дзвона.
— Так, — зітхнув архідиякон Брабазон. — Смерть.
— Любов… — замислено промовила міс Марпл.
— Ви хочете сказати… — він завагався.
— Це сказала мені міс Темпл. Я запитала в неї: "Що її вбило?", і вона відповіла: "Любов" і додала, що "любов" — найстрашніше слово у світі. Найстрашніше слово.
— Розумію, — сказав архідиякон. — Розумію або мені здається, що розумію.
— І які ж ваші висновки?
— Розколота особистість, — зітхнув він. — Щось далеко не очевидне для інших людей, якщо вони не мають спеціальної підготовки, яка їм допомагає спостерігати це явище. Стівенсон не вигадав Джекіла й Гайда, вони існують у реальному світі. Майкл Рейфаєл був — він мусив бути — шизофреніком. Він мав роздвоєну особистість. Я не дуже розуміюся на медицині, не маю досвіду в психоаналізі. Але Майкл Рейфаєл, певно, був наділений двома ідентичностями. Одна — добрий, приязний хлопець, який прагнув щастя й міг розбудити любов до себе. Але була в нього й друга особистість — людина зі спотвореною психікою, яка, можливо, не дуже ясно усвідомлювала, чого їй хочеться, і прагнула вбити, але не ворога, а найдорожчу йому людину, й ось так він убив Вериті. Мабуть, не розуміючи, ані чому він її вбиває, ані що для нього означає її смерть. Існують жахливі, моторошні речі в нашому світі, психічні химери, ментальні захворювання або спотворення мозку. Я можу навести один дуже сумний приклад із життя моїх парафіян. Дві старі жінки, що давно вийшли на пенсію, жили разом. Вони подружилися ще тоді, коли були десь на службі. Вони здавалися цілком щасливою парою. Але одного дня одна з них убила іншу. Вона покликала до себе свого старого друга, вікарія її парафії, і сказала йому: "Я вбила Луїзу. Це дуже сумно, але я побачила, як диявол визирає крізь її очі, і зрозуміла, що Бог наказує мені вбити її". Такі події іноді вселяють розпач і вбивають бажання жити. Люди запитують себе, чому це сталося? Як і навіщо? А проте одного дня все стає зрозуміло. Лікарі знаходять або відкривають якусь спотворену хромосому або ушкоджений ген. Якусь залозу, що або діє надто активно, або перестає діяти.
— То ви гадаєте, усе сталося саме так? — запитала міс Марпл.
— Хай там як, а це сталося. Я знаю, тіло знайшли лише згодом. Вериті просто зникла. Вона пішла з дому й не повернулася…
— Але це, певно, сталося саме тоді, у той день, коли ви на них чекали..
— Потім відбувся суд…
— Тобто вже після того, як було знайдено тіло, коли поліція нарешті заарештувала Майкла?
— Поліція, як вам, певно, відомо, одним із перших викликала його на допит. Його бачили з дівчиною, а її бачили в його машині. Слідчі весь час були переконані в тому, що саме він той чоловік, якого вони шукають. Він був їхнім першим підозрюваним, і вони ніколи не переставали підозрювати його. Були допитані й інші молоді люди, які знали Вериті, а проте в кожного було алібі або не вистачало доказів, щоб довести його провину. Вони не знімали своєї підозри з Майкла, й ось нарешті знайшли тіло. Дівчину було задушено, а її обличчя розбито до невпізнання. То був справді божевільний і шалений напад. Він не був психічно здоровий, коли бив її по голові й обличчю. Можна сказати, що Гайд переміг у ньому.
Міс Марпл здригнулася.
Архідиякон провадив тихим і сумним голосом:
— А проте навіть тепер я іноді сподіваюся й відчуваю, що її вбив якийсь інший молодик. Хтось, хто був, безперечно, психічно хворий, хоч ніхто й не здогадувався про це. Можливо, чужинець, із яким вона випадково десь зустрілася. Чужинець, що запропонував підвезти її в машині, а потім… — Він похитав головою.
— Могло статися саме так, — сказала міс Марпл.
— Майкл справив дуже погане враження в суді, — сказав архідиякон. — Він брехав по-дурному й безглуздо. Він збрехав, коли його запитали, де стояла його машина. Вимагав від своїх друзів, щоб вони підтверджували його неможливі алібі. Він був наляканий. Він нічого не сказав про свій намір одружитися з Вериті. Певно, його адвокат вважав, що це тільки ускладнить його становище — присяжні подумають, що вона примушувала його одружитися, а він цього не хотів. Це було давно, і я вже не пам'ятаю подробиць. Але докази проти нього були неспростовні. Він був винний — і було видно, що він винний.
Тож ви повинні зрозуміти, міс Марпл, чому мені так гірко й чому я почуваюся таким нещасним. Я припустився великої помилки, я заохотив чудову й милу дівчину піти назустріч своїй смерті, бо я погано знав людську природу. Я не зрозумів, на яку небезпеку вона себе наражає. Сподівався, що якщо вона відчує страх перед ним, якщо раптом довідається про щось дуже погане в ньому, то скасує свою обіцянку одружитися з ним і прийде до мене, і розповість мені про свій страх, про те, що довідалася про нього. Але нічого такого не сталося. Чому він убив її? Тому що довідався про її вагітність? Тому що на той час знайшов собі якусь іншу дівчину й не хотів, щоб його примусили одружитися з Вериті? Я в це не вірю. А може, була якась зовсім інша причина? Скажімо, він убив її тому, що вона раптом стала його боятися, відчула, що їй загрожує небезпека від нього, і порвала свої стосунки з ним? Можливо, саме це розбудило його гнів, його лють і штовхнуло його на насильство та вбивство? Я не знаю, і ніхто не знає.
— Ви не знаєте? — перепитала міс Марпл. — Але ви досі знаєте й вірите в одну річ, чи не так?
— Що ви маєте на увазі під словом "вірите"? Ви застосували його в релігійному розумінні?
— О, ні, — сказала міс Марпл. — Я зовсім не про те думала. Я думала про те, що у вас, чи, може, мені так здається, живе дуже сильна віра в те, що ті двоє кохали одне одного, що вони справді хотіли одружитися, але щось перешкодило їм це зробити. Щось таке, що закінчилося її смертю, але ж ви досі переконані в тому, що в той день вони прийшли до вас, бо хотіли одружитися?
— Ви маєте цілковиту рацію, моя люба. Так, я досі вірю у двох закоханих, які хотіли одружитися, які мріяли бути разом і в щасті, і в нещасті, і в бідності, і в багатстві, й у хворобі, й у здоров'ї. Вона кохала його й була готова бути з ним чи на добро, чи на зло. Але сталося так, що, поєднавшись із ним, вона себе прирекла на зло. І воно принесло їй смерть.
— Не втрачайте своєї віри, — сказала йому міс Марпл. — Думаю, я теж у це вірю.
— То що ж у такому разі сталося?
— Я ще не знаю, — сказала міс Марпл. — Я не можу бути цілком певна, але думаю, Елізабет Темпл знала або почала здогадуватися про те, що відбулося. Вона сказала: "Яке це жахливе й моторошне слово — Любов".