Так урвався останній зв'язок із Землею.
Дитина заледве це помітила, миттю пристосувавшись до комфортного сяйва свого нового оточення. Вона ще трохи потребувала матеріальної оболонки, щоб фокусувати свої сили. Тіло дитини відображало її нинішні уявлення про себе, адже в умінні управляти тим грандіозним потенціалом, який дістався їй у подарунок, ця істота все ще була немовлям. Отож такою вона і залишиться, поки не вирішить набути іншої форми або не переросте залежність від матеріального тіла.
Зараз уже час іти звідси, хоч у якомусь сенсі дитина ніколи не покине місця, де переродилася. Вона завжди зостанеться частиною системи, яка використала цю подвійну зірку задля своєї незбагненної мети.
Властивості його сили, хоч, може, і не її природа, трохи прояснилися для зіркового дитяти. Воно розуміло, що зовсім не має необхідності повертатися тією стежкою, якою сюди прийшло. Озброєна інстинктами трьох мільйонів років, дитина усвідомлювала, що через космос є більше шляхів. Стародавній механізм Зоряної Брами непогано прислужився Девідові Боумену, але той, на кого він перетворився, більше його не потребував.
Мерехтливий прямокутник, що колись здавався чимось на кшталт плити з кришталю, досі плавав перед дитиною, невразливий, як і його виплід, до пекла унизу. Прямокутник зберігав у собі невимірну глибину таємниць простору й часу, але деякі з властивостей Усесвіту дитя уже зрозуміло й навіть могло ними керувати. І якою ж геніально простою, якою необхідною виявилася математична пропорція його сторін — 1:4:9! І як наївно було припускати, що ідеальні пропорції моноліту закінчуються тільки цими трьома вимірами!
Дитя зосередилося на вишуканій геометричній простоті свого наставника, поки воно міркувало про це, порожня рамка заповнювалася темрявою зоряної ночі. Сяйво червоного сонця тьмяніло чи, точніше, розсіювалося в усіх напрямках, і перед дитиною відкрився світосяйний вир галактики.
Галактика зараз була схожа на прекрасну, неймовірно деталізовану модель, збудовану з пластику. Але вона була справжня, просто об'єдналася в одне ціле, осяжне почуттями тоншими, ніж зір. Дитина загадала сфокусувати свою увагу на одній із сотень мільйонів зірок, хоч тепер зі своїми новими вміннями вона могла жадати набагато більше.
Ось дитина дрейфує у величній річці сонць, десь посередині між вогнями галактичного ядра й самотніми чатовими — розсіяними зірками обода. А ось вона вже на протилежному боці цієї небесної прірви в зміїних смугах темряви, вільної від зірок. Дитина розуміла, що навколо безформний хаос, у якому помітно лише відбитки сяйва вогняних туманів, які палахкотять по краях далеко внизу. Тут, либонь, зберігався досі невикористаний матеріал першотвору для запуску грандіозних процесів еволюції. Тут Час іще не починався та не почнеться до того, як зірки, що зараз сяють, помруть, лише тоді світло й життя перетворять цю порожнечу.
Колись зіркова дитина вже мимохіть перетинала цю порожнечу, тепер вона мала перетнути її ще раз, нині вже за власним бажанням. Думка про таке випробування наповнила її раптовим жахом, отож на якусь мить дитя повністю втратило орієнтацію, і його нове цілісне бачення Всесвіту тремтіло, погрожуючи розпастися на тисячі фрагментів.
Дитя не боялося галактичних лабіринтів, його душу заповнив глибший неспокій, причиною якого був страх цього ще не народженого майбутнього. Залишивши позаду тимчасові масштаби людського походження, немовля споглядало цей відтінок ночі без зірок і розуміло: то перше об'явлення Вічності розкрилося перед ним.
Потім дитя згадало, що ніколи не залишиться самотнім, і його паніка стала повільно зникати. Відновилося кришталево-чисте сприйняття Всесвіту, тепер, відчувало немовля, воно знову цілком панує над усіма своїми силами. Якщо колись дитина і потребувала підтримки у своїх перших несміливих кроках, то саме в цій порожнечі.
Знову впевнена у власній силі, як дайвер, що розгубився на глибині, але відновив самоконтроль, дитина помчала крізь світлові роки. Вогні галактики подались уперед із уявної рамки, у яку немовля їх увібгало, зірки й туманності пролітали повз нього з ілюзією нескінченної швидкості. Фантомні сонця вибухали й залишалися позаду, а дитина, наче тінь, прослизала повз їхні ядра, холодні темні відходи космічного пилу, що колись так лякали, здавалися не страшнішими, ніж воронове крило на поверхні Сонця.
Зірки проріджувалися, відблиск Чумацького шляху затьмарювався і ставав блідим привидом сяйва, яке дитина вже колись знала й пізнає ще раз, коли буде готова.
Той, хто колись звався Девідом Боуменом, повернувся саме туди, де хотів зараз бути, — у простір, який люди називають реальним.
Розділ 47
Дитя Зірок
І ось перед ним блискуча іграшка, котрою не відмовилася б погратися жодна дитина, — планета Земля з її мешканцями.
Дитя Зірок повернулося саме вчасно. Унизу, на переповненій планеті, на радарах замиготіли аварійні сигнали, у небо спрямували потужні телескопи — досі знана історія людства добігала кінця.
Дитя Зірок відчуло, що за тисячі миль унизу вантаж смерті прокинувся й активізувався на орбіті. Та слабка енергія, що містилася в ньому, ніяк не загрожувала немовляті, але воно воліло бачити чисте небо. Дитя напружило свою волю — і мегатонни смерті, що летіли по небу, розквітли в мовчазному вибухові, викликавши на одній половині кулі короткий несправжній світанок.
Потім Дитя Зірок трохи зачекало, міркуючи й випробовуючи свої ще невідомі йому самому сили. Хоча зараз малюк став повелителем світу, він іще не знав, що робити далі.
Проте він щось вигадає.
Епілог
Після "2001: Космічна одіссея"
Роман "2001: Космічна одіссея" написано протягом 1964–1968 років й опубліковано в липні 1968 року невдовзі після виходу однойменного фільму. Обидва проекти розвивалися синхронно й були щільно пов'язані між собою.
Таким чином, я мав унікальний досвід: інколи доводилося писати текст після перегляду чорнових заготовок до фільму, базованих на творі, що вийшов іще раніше, — захопливе, але аж ніяк не дешеве джерело творчого натхнення.
Як наслідок, між книгою та фільмом є більше спільного, ніж вважають зазвичай, але існують і поважні відмінності. У романі космічний корабель "Діскавері" прямує до Япета, найзагадковішого супутника Сатурна. Супутникової системи Сатурна "Діскавері" досягає за допомогою Юпітера: корабель наближається до гігантської планети і, використавши її потужне гравітаційне поле як пращу, прискорюється для другого етапу своєї подорожі. Насправді, такий самий маневр учинив космічний зонд "Вояжер" 1979 року, коли робив першу детальну розвідку на цих далеких гігантах.
Однак у фільмі Стенлі Кубрик вирішив, що розумніше уникнути технічних труднощів, перенісши третю зустріч Людини й Моноліту на один із супутників Юпітера. Сатурн же повністю вирізали зі сценарію, хоч пізніше Дуґлас Трамбалл скористався досвідом, якого він набув, відтворюючи на екрані планету з кільцями, у своєму фільмі "Мовчазна втеча".
У шістдесяті роки ніхто уявити не міг, що дослідження супутників Юпітера відбудеться вже за 15 років, а зовсім не в майбутньому столітті. І ніхто не міг навіть мріяти побачити на власні очі дива, знайдені там. Хоч, очевидно, ми можемо бути певні, що відкриття двох "Вояжерів" одного дня будуть перевершені якимись іще більш фантастичними дослідженнями. Коли писалася "2001: Космічна одіссея", супутники Юпітера Іо, Європа, Ганімед і Каллісто були для людей лише цятками світла навіть у найпотужніших телескопах, а зараз це цілі світи, кожен із яких є унікальним, а Іо, як виявилося, це найбільш сейсмічно активне тіло в Сонячній системі.
Якщо зважити на ці відкриття, то і фільм, і книжка постають у виграшному світлі. Практично немає важливих змін, які мені хотілося б внести в текст. Насправді, цікаво порівнювати зображення Юпітера у фільмі та справжню зйомку поверхні цієї планети камерами "Вояжера".
Варто пам'ятати, що "2001: Космічну одіссею" написано перед визначною подією в історії людства — тією миттю, коли Ніл Армстронг саме мав ступити на місячну поверхню. 20 липня 1969 року було лише віддаленим майбутнім, коли Стенлі Кубрик і я почали міркувати над тим, щоб зняти "легендарний науково-фантастичний фільм" (його фраза). Тепер наукова фантастика й реальність тісно переплелися.
Перед тим, як висадитися на Місяці, астронавти "Аполлонів" дивилися стрічку "2001: Космічна одіссея". Члени команди "Аполлона-8", які на Різдво 1968 року першими з людей мали змогу спостерігати інший бік Місяця, казали мені, що хотіли вже шукати там великий чорний моноліт, але, на щастя чи на жаль, здоровий глузд переміг…
І пізніше траплялися випадки, коли реальність копіювала витвір мистецтва. Найдивніша історія трапилася з "Аполлоном-13" у 1970 році.
Передовсім, командний відсік, де мешкали астронавти, охрестили "Одіссеєм". Якраз перед вибухом кисневого балона, що призвів до передчасного завершення місії, команда слухала уривок із "Так говорив Заратустра" Штрауса — музичного твору, який зараз нерозривно асоціюється з фільмом "2001: Космічна одіссея". Одразу ж після втрати контролю Джек Свайгерт доповів Центру керування польотом: "Г'юстон, у нас проблема". Такі самі слова в аварійній ситуації вимовив і Еал, доповідаючи Френкові Пулу: "Мені шкода, що доводиться псувати вам свято, але в нас проблема". Коли пізніше були опубліковані матеріали щодо "Аполлона-13", Адміністратор НАСА Том Пейн надіслав мені копію й написав під словами Свайґерта: "Артуре, ти ж завжди казав, що так станеться". Коли я згадую низку цих дивних подій, у мене досі виникає неприємне відчуття, ніби і я маю поділяти відповідальність за невдачі астронавтів…
Інші збіги не такі серйозні, але не менш разючі. Одним із найбільш технічно досконалих епізодів фільму був той, де показано, як Френк Пул біжить по колу гігантської центрифуги, але водночас залишається на місці завдяки штучній силі тяжіння, що утворюється за допомогою обертання апарата.
Майже через десятиліття команда надзвичайно успішної "Скайлаб" усвідомила, що дизайнери розробили для них такий самий інтер'єр, як на "Діскавері", кабінки для астронавтів були розташовані навколо основного приміщення станції. "Скайлаб", однак, не оберталася, проте це не завадило її постійним мешканцям спробувати той самий фокус.