Щоразу, коли я до нього зазирала, він зітхав, немов читання завдавало йому великих мук. Мабуть, папери, які ти дав йому, справді нелегко зрозуміти.
– Атож, – кивнув адвокат, – вони, власне, зовсім незрозумілі. Я навіть не думаю, що він там збагнув що-небудь. Вони мали тільки дати йому наздогад, яка важка та борня, що я її проваджу, захищаючи його інтереси. І за кого ж я так тяжко борюся? За – смішно навіть казати про таке – за Блока. Але й він має знати, що це означає. А він студіював їх неперервно?
– Майже, – відповіла Лені, – лиш одного разу він попросив напитися води. Я дала йому склянку крізь віконечко. О восьмій годині я випустила його звідти, щоб він чогось попоїв. – Блок черкнув К. очима, неначе його тут вихваляли і він хотів пересвідчитись, яке враження справляє та хвала. Тепер, здається, він мав добрі надії, почувався не так скуто і совався на колінах. Таке пожвавлення тільки увиразнило заціпеніння, що зійшло на нього після адвокатових слів.
– Ти його вихваляєш, – мовив адвокат, – і саме через це мені дуже важко говорити. Адже суддя висловився неприхильно – як про самого Блока, так і про його процес.
– Неприхильно? – вразилася Лені. – Як так можна? – Блок дивився на неї таким напруженим поглядом, немов вірив у її спроможність обернути тепер на свою користь давно вже висловлені слова судді.
– Неприхильно, – підтвердив адвокат. – Він навіть прикро здивувався, коли я заговорив з ним про Блока. "Не кажіть мені про Блока", – сказав він. "Таж він мій клієнт", – наполягав я. "Ви даремно докладаєте зусиль", – доводив він мені. "Я не вірю, – заперечував я. – Блок у процесі дуже роботящий і завжди якнайпильніше стежить за своєю справою. Він майже перебрався до мене, щоб, крий Боже, не проґавити чогось. Така запопадливість трапляється не часто. Звичайно, в особистому спілкуванні він не дуже приємний, має огидні звички, неохайний, зате з процесуального погляду він справді бездоганний". Я сказав "бездоганний", я перебільшував зумисне. На те він відповів: "Блок просто хитрун. Він набув великого досвіду і тямить, як затягувати процес. Але його необізнаність ще більша за його хитрощі. Що він сказав би, якби довідався, що його процес іще й не починався, якби йому хто сказав, що ще ні разу не дзеленькнув дзвоник, звістуючи про початок процесу". Спокійно, Блоку, – мовив адвокат, бо Блок, хоч коліна йому трусилися, став підводитись, певне, збираючись просити пояснень. Це вперше адвокат ясними й недвозначними словами звернувся безпосередньо до Блока. Він то втомлено поводив очима по кімнаті, то поглядав на Блока, що знову поволі опустився навколішки під тягарем тих поглядів. – Ці слова судді не мають для тебе жодного значення, – заспокоював адвокат. – Нема чого лякатися кожного слова. Якщо таке ще повториться, я тобі більше нічого не казатиму. Тут тільки-но слово вимовиш, а ти вже такий, неначе тобі оголошено смертний вирок. Посоромся ж бодай перед моїм клієнтом! Адже ти розхитуєш довіру, яку він має до мене. Чого ж ти хочеш від мене? Ти ще й досі живеш, перебуваєш під моїм захистом, твій страх безглуздий! Ти десь, напевне, читав, що подеколи остаточний вирок оголошують непередбачено, байдуже, чиїми вустами, байдуже, коли саме. А втім, хоч є, звичайно, багато винятків та перешкод, здебільшого це таки правда, але не менша правда й те, що мені огидний твій страх, я вбачаю в ньому брак необхідної довіри. Що я сказав тобі такого? Я тільки переповів слова судді. Адже ти знаєш, що навколо процесу громадяться різні думки, і зрештою вже несила нічого розібрати. Скажімо, цей суддя бере за початок процесу іншу дату, ніж я. Це лиш різниця в поглядах, більш нічого. За давнім звичаєм на певному етапі процесу треба закалатати дзвоником. Згідно з поглядом цього судді саме тоді починається процес. Я тепер не можу переповісти тобі всього, що суперечить цьому поглядові, ти, до речі, й не зрозумієш нічого, тобі досить знати, що дуже багато суперечить. – Блок збентежено пропускав між пальцями ворс килимка біля ліжка, страх перед словами судді на якийсь час змусив його забути про свою рабську залежність від адвоката, подумки він на всі боки обертав щойно почуті слова.
– Блоку, – застережливо мовила Лені і, схопивши бідолаху за комір, змусила купця випростатись. – Облиш килимок і слухай адвоката.
[Цей розділ зостався незавершений.]
Розділ 9
У соборі
К. доручили показати одному італійському партнерові, що був дуже важливий для банку і вперше приїхав до їхнього міста, культурно-історичні пам'ятки. Іншим разом він уважав би це доручення за почесне, але тепер, коли він через велику силу ще спромагався ходити до банку на роботу, воно його не тішило. Кожна година, проведена за межами кабінету, завдавала йому мук; щоправда, К. загалом уже не міг так добре використовувати час на роботі, як давніше, здебільшого він бодай про людське око просто вдавав, ніби працює, і через те ще дужча тривога шарпала йому душу, коли він не був у банку. Тоді йому ввижалося, ніби заступник директора, що завжди був на чатах, не спускаючи з нього ока, вряди-годи заходить до його кабінету, сідає за його письмовий стіл і нишпорить у його паперах, приймає клієнтів банку, з якими за довгі роки К. майже потоваришував, і переманює їх до себе, а то навіть знаходить помилки, які, гадав собі К., тепер під час роботи з усіх боків загрожують йому і яких йому вже несила уникнути. Коли ж інколи йому доручали, щоправда, не вшановуючи тим дорученням, як-от тепер, піти кудись у справах або навіть здійснити невелику подорож, – останнім часом такі доручення зовсім випадково почастішали, – тоді К. завжди от-от був ладен припустити, що його на якийсь час випроваджують з кабінету, щоб перевірити його роботу, або принаймні створити враження, ніби в банку без нього дуже легко обійтися. Від більшості цих доручень він міг би без великих зусиль відмовитись, проте не наважувався, бо, якщо його страх бодай найменшою мірою обґрунтований, відхилити таке доручення означало б признатись у тому страху. З цієї причини К. начебто байдуже брався виконувати ті всі доручення і навіть не сказав, що по-справжньому застудився, коли його послали у виснажливу дводенну ділову подорож, бо хотів уникнути небезпеки, що його звинуватять, ніби ненастанні тієї пори осінні дощі відбили йому охоту кудись їхати. З подорожі він повернувся з нестерпним головним болем і одразу почув, що наступного дня йому треба супроводити італійського партнера. Спокуса принаймні цього одного разу відмовитись була дуже велика, бо ж, як дали йому зрозуміти, прогулянка не мала жодного безпосереднього зв'язку з роботою, хоча виконати такий товариський обов'язок супроти ділового партнера – безперечно важливе завдання. Спокуса, звісно, велика, та аж ніяк не для К., він чудово знав, що лише добре виконана робота втримає його на посаді і якщо йому тепер не пощастить несподівано причарувати того італійця, в банку визнають його непотрібність. К. не хотів навіть на один день покидати роботу, бо страшенно боявся, що назад його вже не пустять, і хоч сам К. достеменно знав, що цей страх перебільшений, він знемагав під його тягарем. А втім, цього разу майже не було змоги вигадати щось прийнятне й відмовитись від доручення. Щоправда, італійську мову К. знав не дуже добре, а все ж задовільно; вирішальним стало те, що К. з часів своєї попередньої роботи знав історію та культуру рідного міста, про що пішла надзвичайно перебільшена чутка по всьому банку: якийсь час К., зрештою, з суто ділових причин був членом товариства охорони міських пам'яток старовини. А італієць, як стало відомо з чуток, був любитель мистецтва, отже, вибір для нього К. як гіда – річ очевидна.
Був мокрий, дощовий і вітряний ранок, коли К., кленучи день, що чекав на нього попереду, вже о сьомій годині прийшов до свого кабінету, аби бодай трохи попрацювати, перше ніж супроводити гостя. К. був дуже змучений, півночі він студіював італійську граматику, готуючись до зустрічі, і тому підвіконня, на яке він останнім часом не раз полюбляв сідати, вабило його куди дужче, ніж письмовий стіл. K., проте, подолав себе й сів до роботи. На жаль, саме тієї миті зайшов служник і доповів, що пан директор послав його подивитись, чи нема ще пана прокуриста; якщо ж він тут, то нехай виявить люб'язність і зайде до приймальні, той пан з Італії вже тут.
– Зараз іду, – мовив К., запхнув до кишені словничка, взяв під пахву альбом міських пам'яток старовини, який приготував для іноземця, і пішов через кабінет заступника до директорської кімнати. К. тішився, що так рано прийшов до банку і був ладен миттю стати в пригоді, чого, власне, по-справжньому ніхто й не сподівався. Кабінет заступника був ще, звичайно, безлюдний, мов серед темної ночі, певне, служник і заступника мав покликати до приймальні, але нікого не застав у кабінеті. Коли К. зайшов до приймальні, назустріч йому з глибоких фотелів підвелося двійко чоловіків. Директор приязно засміявся, вочевидь зрадівши, що К. прийшов, одразу представив їх один одному, італієць міцно потис К. руку і, сміючись, назвав когось раннім жайворонком. К. не зрозумів до ладу, кого саме він мав на увазі, крім того, в мові італійця трапилось дивне слово, значення якого К. згадав тільки згодом. К. відповів якимсь гладеньким реченням, яке італієць вислухав теж зі сміхом, раз по раз швидким нервовим рухом погладжуючи свою пишну шпакувату бороду. Борода була вочевидь напахчена, породжуючи спокусу підійти та понюхати її. Коли всі посідали і почалась легенька вступна розмова, К. із тривогою став помічати, що розуміє тільки окремі фрагменти. Коли італієць говорив зовсім спокійно, К. розумів майже все, але така некваплива мова була рідкісним винятком, здебільшого слова рвалися іноземцеві з рота і він похитував головою, наче тішачись. Розмовляючи так швидко, італієць неодмінно збивався на якийсь діалект, що для К. узагалі не мав нічого італійського, зате директор не тільки розумів той діалект, а навіть розмовляв ним, хоч, власне, К. міг би передбачити це, італієць був родом з Південної Італії, де й директор прожив кілька років. Хай там як, К. пересвідчився, що йому незмога поспілкуватись як слід з італійцем, він його кепсько розумів навіть тоді, коли той розмовляв французькою, до того ж борода приховувала рухи губ, які, певне, допомагали б розумінню.