Десь коло дев'ятої години, тільки-но Ґальявдо вийшов за браму і погнав корову на луку за півмилі від мурів, тут же з хащі вийшла ватага богемців, які, напевне, ходили на лови птахів, якщо в тих краях залишився ще якийсь живий птах. Побачивши корову і не вірячи своїм голодним очам, вони кинулися на Ґальявда, той відразу підняв руки, і вони потягли його разом з твариною в табір. Дуже скоро навколо них зібрався натовп вояків з впалими щоками, які світили голодними очима, і якийсь комаск відразу зарізав бідолашну Розіну — видно, був то знавець цього ремесла, бо зробив він це єдиним ударом, і, заки можна було сказати амінь, Розіна розпрощалася з життям. Гальявдо залився правдивими слізьми, тому сцена ця здалася всім цілком правдоподібною.
Коли тварині розпороли черево, сталося те, що мало статися: усе те добро, яким її так поспішно напхали, тепер вивалилося на землю, не встигнувши перетравитися, і всі побачили, що то зерно. Здивування було таке велике, що переважило голод — принаймні він не позбавив вояків елементарної здатності міркувати: те, що в обложеному місті навіть корови так жирували, було проти будь-якого людського чи божественного правила. Якийсь сержант з-серед голодних вояків, зумівши приборкати свої інстинкти, вирішив, що про цю дивовижу слід повідомити зверхників. Коротко кажучи, новина дійшла до вух імператора, біля якого напружено і з трепетом очікував на події Бавдоліно, вдаючи безсилля.
Розінина туша, разом з мішком, в який зібрали зерно, що вивалилося з неї, і закований в ланцюги Ґальявдо постали перед Фрідріхом. Мертва і розрубана навпіл, корова вже не здавалася ні товстою, ні худою — єдине, що було видно, це вміст її шлунка, всередині і назовні. Фрідріх не знехтував цим знаком, тому відразу спитав у селянина:
— Хто ти, звідки, чия це корова? — І Ґальявдо, не зрозумівши ані слова, чистою говіркою Палеї відповів: не знаю, не був, не бачив, проходив там випадково, корову цю вперше бачу, ба навіть, якби ти мені не сказав, мені б і невтямки було, що це корова. Звісно, Фрідріх теж нічого не зрозумів і звернувся до Бавдоліна: — Ти знаєш цю кляту говірку, скажи мені, що він там верзе.
Сцена між Бавдоліном і Ґальявдом і переклад:
— Він каже, що нічого не знає про корову, якийсь заможний селянин з міста звелів йому її випасти, ось і квит.
— Хай йому буде, до дідька, але корова напхана зерном, спитай у нього, як це може бути.
— Він каже, що всі корови, коли їх погодують і до того, як вони це перетравлять, напхані тим, що вони їли.
— Скажи, хай не вдає дурня, інакше я повішу його на цьому дереві! То в тому селі, у тому нібито місті, населеному розбишаками, завжди згодовують коровам зерно?
А Ґальявдо йому:
— Per mancansa d'fen e per mancasa d'paja, a mantunuma er bestii con dra granaja… E d'iarbion.
І Бавдоліно переклав:
— Каже, що не завжди, а тільки тепер, бо через облогу бракує сіна. Зрештою, годують їх не самим зерном, а ще сухими стручками.
— Стручками?
— Стручковим горохом.
— Хай біс його порве, їй-богу, я згодую його своїм соколам або собакам! Що це значить, як це може бути — бракує сіна, але не бракує зерна й гороху?
— Він каже, що в місті зібрали всіх корів з навколишніх сіл і тепер смаженину вони можуть їсти аж до кінця світу, але корови поз'їдали все сіно, а коли можна їсти м'ясо, то не хочеться їсти хліба, а тим паче сушенсго гороху, тому частину зерна, яке тут зібрали, дають на корм коровам, і ще він каже, що в них там скрутно, не так, як у нас, і вони, бідолашні обложені, мусять якось викручуватися. І пояснює, що його послали за мури пасти корову саме тому, щоб вона трохи трави пощипала, бо від самого зерна в неї може бути скрут кишок.
— Бавдоліно, що ти думаєш про те, що каже той ледащо?
— Я лише переложив його слова, правда, з того, що пам'ятаю з дитинства, я не певен, що корови так вже люблять їсти зерно, але нема сумніву, що корова ця була напхана зерном, очі ж не брешуть.
Фрідріх погладив собі бороду, примружив очі і пильно глянув на Ґальявда.
— Бавдоліно, — сказав він за хвилину, — мені чомусь здається, що чоловіка цього я вже десь бачив, тільки, мабуть, дуже давно. Ти його знаєш?
— Отче мій, я знаю більш-менш усіх людей з цих країв. Але річ тепер не в тім, щоб з'ясовувати, хто цей чоловік, а чи правда те, що в місті стільки корів і стільки зерна. Бо якщо хочеш знати щиру мою думку, то не виключено, що вони пробують обвести тебе навколо пальця, напхавши останню корову останнім зерном.
— Слушно, Бавдоліно. Мені це якось не спадало на гадку.
— Ваша величносте, — втрутився маркіз Монферрато, — не варто вважати цих селюків розумнішими від нас. Мені здається, що перед нами — виразний знак, що місто має більше припасів, ніж ми вважали.
— Аякже, аякже, — одноголосно вигукнули всі інші вельможі, й Бавдоліно подумав собі, що зроду не бачив стількох брехливих людей укупі, причому кожен чудово знав про брехливість іншого. Але це значило, що облога для всіх стала вже тягарем.
— Мені теж здається, що мені повинно так здаватися, — дипломатично відповів Фрідріх. — Вороже військо тисне нам у спину. Навіть якщо ми візьмемо це Роборето, ми не уникнемо сутички з тим військом. Не варто думати і про те, щоб взяти місто приступом і зачинитися всередині цих мурів — вони-бо такі незграбні, що це може завадити нашій гідності. Тому, мосьпанове, вирішимо так: покиньмо жалюгідне це селище жалюгідним цим пастухам і готуймося до іншої битви. Віддайте відповідні накази. — Тоді, виходячи з імператорського намету, кинув Бавдолінові: — Відпусти цього старого додому. Він, звісно, брехун, але якби мені довелося вішати всіх брехунів, тебе б давно не було на цьому світі.
— Винось звідси ноги, батьку, усе пішло як належить, — мугикнув крізь зуби Бавдоліно, знімаючи з Ґальявда ланцюги, — і скажи Тротті, що я чекатиму його ввечері у відомому йому місці.
Фрідріх притьмом взявся до діла. Згортати табір потреби не було — стан обложників більше нагадував звалище сміття. Він вишикував своїх людей і наказав усе спалити. Опівночі авангард війська вже крокував до полів Маренґо. На обрії, у підніжжі тердонських пагорбів, виблискували вогні: там очікувало військо ліги.
Попрохавши дозволу в імператора, Бавдоліно поскакав у напрямі Сале, а на перехресті вже чекав його Тротті з двома кремонськими радцями. Вони проїхали з милю разом, аж поки не дісталися до передового загону ліги. Там Тротті представив Бавдоліна двом полководцям війська ліги, Еццеліно з Романо та Ансельмові з Довари. Після цього відбулася коротка нарада, підкріплена потиском рук. Обнявши Тротті (була то гарна пригода, спасибі — ні, спасибі тобі), Бавдоліно чимшвидше вернувся до Фрідріха, який чекав на нього скраю галявини.
— Домовлено, отче мій. Вони не нападатимуть. Не мають ні бажання, ні запалу. Ми пройдемо, а вони вітатимуть у твоїй особі свого володаря.
— До наступної сутички, — буркнув Фрідріх. — Але військо втомлене, і що раніше ми розквартируємося в Павії, то краще. Ходімо.
Були то перші години Великодня. Якби Фрідріх обернувся, то помітив би здалеку, як виблискують вогнями мури Александрії. Але обернувся і побачив їх Бавдоліно. Він знав, що деякі з цих вогнів — це горять імперські воєнні машини і намети, але волів уявляти собі, що александрійці танцюють і співають, святкуючи перемогу і мир.
Через милю вони зустріли авангард ліги. Загін лицарів розділився, немов утворивши два крила, між якими пройшли імперці. Незрозуміло було, чи вітали вони їх, чи просто відступили вбік, подалі від гріха. Кілька прибічників ліги підняли зброю, і це можна було вважати знаком привітання. Але то міг бути і жест безсилля чи погрози. Насупившись, імператор вдав, ніби нічого не бачить.
— Гм, — мовив він, — я немов тікаю звідси, а вони салютують мені зброєю. Бавдоліно, чи добре я все чиню?
— Ти чиниш добре, отче мій. Ти поступаєшся не більшим, ніж поступаються вони. З пошани до тебе вони не хочуть нападати у відкритому полі. І за цю пошану ти маєш бути їм вдячний.
— Вона мені належить, — вперто сказав Барбаросса.
— Якщо вважаєш, що вона тобі належить, то тішся, що вони складають її тобі. На що ж ти скаржишся?
— Ні на що, зовсім ні на що, як завше, твоя правда.
Десь близько світанку на далекій рівнині і на перших пагорбах вони помітили основну масу ворожого війська. Воно злилося з легким туманом, і знову було неясно, чи воно з обережності тримається далеко від імперського війська, віддає йому честь чи погрозливо натискає. Рухаючись невеличкими загонами, вони іноді супроводжували на якомусь відрізку шляху імперський марш, іноді, принишкнувши на якомусь пагорбі, спостерігали за імперцями, а іноді здавалося, що вони тікають від них. Панувала глибока тиша, яку переривало лиш цокання кінських копит і кроки вояків. У блідому ранковому світлі то з однієї верхівки, то з другої все ще видно було, як піднімаються тонкі нитки диму, немов один загін подає знаки іншому зі шпиля вежі, схованої в заростях на пагорбі.
Тепер Фрідріх вирішив обернути цей ризикований перехід на свою користь: він звелів підняти штандарти з орифлямами і пройшов маршем, немов Цезар Авґуст після підкорення варварів. Хай там як, але він ішов як батько всіх цих бунтівливих міст, хоч тієї ночі вони могли знищити його.
Вже на під'їзді до Павії він прикликав до себе Бавдоліна.
— Ти невиправний облудник, — сказав він йому. — Проте я справді мав знайти якийсь привід, щоб вилізти з того болота. Тому я прощаю тобі.
— Прощаєш що, отче мій?
— Та я вже знаю що. Але не думай, що я простив тому безіменному місту.
— Воно має ім'я.
— Не має, бо не я назвав його. Скоріше чи пізніше мені доведеться знищити його.
— Але не тепер.
— Ні, не тепер. А потім, будь певен, ти вигадаєш ще якусь побрехеньку. Я мав зрозуміти в ту ніч, що везу собі додому дурисвіта. До речі, я згадав, де бачив того хлопа з коровою!
Але Бавдолінів кінь немов схарапудився, і Бавдоліно потягнув за віжки, зоставшись позаду. Тому Фрідріх не зміг сказати йому, що саме він згадав.
15. Бавдоліно на битві при Леньяно
По закінченні облоги Фрідріх, відчувши спершу полегкість, відступив до Павії, але був незадоволений. Далі настав паскудний рік. Його брат у перших, Генріх Лев, справляв йому клопоти в Німеччині, італійські міста бунтувалися дедалі більше, і щоразу, як він погрожував розгромити Александрію, вони вдавали, ніби їх це не обходить.