Звуки наближалися, й незабаром у ранковому тумані забовваніла невиразна постать чоловіка з якоюсь ношею. Крук визнав за краще відступити — злетів, протяглим карканням попереджаючи своїх побратимів про небезпеку.
Вся зграя, хрипко й пронизливо крякаючи, полетіла до найближчих дерев. Чоловік дійшов до воза і, здивований, що серед дороги стоїть карета без хазяїна, запряжена худобиною, яка, подібно до Роландової кобили 13, мала істотну ваду — була мертва,— зупинився, кинувши нишком довкола бистрий насторожений погляд*
Аби краще роздивитися, що тут сталось, він опустив свою ношу на землю. Ноша лишилася стояти на снігу, а потім почала рухатись, бо то була дівчинка років дванадцяти, закутана з ніг до голови в довгу накидку так, що коли вона сиділа, зіщулившись, на плечах свого супутника, то могло б видатися, ніби чоловік несе лантух або дорожній клунок. З-під ганчірки, якою ця дівчинка була запнута, похмуро виблискували гарячковим вогнем її чорні очі, точнісінько такі, як у Чікіти. Разок перлів ясними цятками вимальовувався на смаглявій шиї, а босі ноги, на противагу тій уявній розкоші, були обмотані ганчір'ям і перев'язані мотузками.
То й справді була Чікіта, а її супутником був не хто інший, як розбійник Агостен, ватаг банди опудал: стомившись займатися своїм благородним ремеством на безлюдних дорогах, він добирався до Парижа, де всі таланти знаходять собі належне місце,— вночі йшов, а вдень переховувався, як роблять хижі звірі, що живуть убивством і крадіжками. Мала так стомилась і так змерзла, що при всій своїй мужності не могла вже йти далі, й Агостен, сподіваючись найти якийсь притулок, ніс її, як Гомер чи Велізарій 14 несли своїх поводирів, з тією різницею, що він зовсім не був сліпий, навпаки, зір мав гострий, мов у рисі, яка, судячи зі слів Плінія Старшого 1б, бачить предмети навіть крізь мури.
— Що це може означати? — мовив Агостен до Чікіти.— Звичайно ми зупиняємо карети, а тут карета зупиняє нас; чи не сидять там подорожні, які зажадають у нас гаман або життя?
— Тут нікого немає,— відповіла Чікіта, вже зазирнувши в халабуду.
— А може, там є щось? — наполягав розбійник.— Треба оглянути.— Понишпоривши у складках свого пояса, він дістав кресало, кремінь і трут, викресав вогню й засвітив потайний ліхтар, з яким не розлучався заради всяких нічних розвідок і який потрібен був йому й тепер, бо день іще не освітлював темного нутра балагули.
Чікіта, сподіваючись на поживу, геть забула про свою втому — залізла в карету і спрямувала промінь світла на паки, що там лежали; однак нічого, окрім старих розмальованих полотен, картонного реквізиту і якогось ні на що не придатного дрантя, вона не побачила.
— Добре шукай, Чікіто, шукай, голубонько,— казав роз-' бійник, стоячи на сторожі.— Подивись у кишенях і в торбах, що висять на стінках.
— Нічого тут немає, ну нічогісінько, що варто було б узяти. О! Є капшук, у якому щось дзенькає.
— Давай-но мерщій сюди,—гукнув Агостен,—і посвіти, щоб можна було роздивитися знахідку. Клянусь рогами і хвостом диявола! Не щастить нам! Я думав, що це справжні гроші, а воно просто мідні та свинцеві кружальця, тільки дофарбовані під золото. Ну що ж, хоч відпочинемо трохи, заховавшись у цій халабуді від північного вітру. Ти, дитино, до крові позбивала бідні свої ноги, і вони вже не можуть іти, надто далека це подорож по такій грудкуватій дорозі. Укрийся полотнами й поспи годину чи дві. А я тим часом постережу на випадок якоїсь тривоги, щоб вона не застала нас зненацька.
Чікіта залізла в глибину карети, скрутилася клубочком, натягнувши на себе старі декорації, щоб було тепліше, і скоро заснула. Агостен же сів на передку, поклав рядом, щоб була під рукою, розкриту наваху і пильним розбійницьким поглядом, від якого не приховаєтьбя ніщо підозріле, окинув околиці.
Німа тиша панувала серед безлюдного поля. На схилах далеких пагорбів білів сніг, латки його, поблискуючи при блідому ранковому світлі, скидалися на привиди чи мармурові надгробки на цвинтарі. Але все це було нерухоме, наче застигле, й не викликало ніякої підозри. І Агостен відчув, що його, незважаючи на силу волі та залізне здоров'я, змагає сон. Очі злипались, і він уже кілька разів ледве розплющував їх; усе розпливалося, зникало відчуття навколишнього, в голові мерехтіли якісь сновидіння; і раптом крізь те безладне мерехтіння Агостен відчув на лиці ніби чиєсь вогке і тепле дихання. Він прокинувся, й очі його, розплющившись, зустрілися з двома блискучими зіницями.
— Вовки, мій дорогенький, не жеруть один одного,— пробурчав розбійник.— У тебе слабкі зуби, щоб мене вкусити.
І він блискавично лівою рукою стис звіра за горло, а правою схопив наваху й по саму колодку загнав йому в серце.
Але перемога не дуже радувала Агостена, він дійшов думки, що це ненадійне місце, і збудив Чікіту, яка ніскілечки не злякалася, побачивши мертвого вовка, що, витягнувшись, лежав на дорозі.
— Буде краще, якщо ми вшиємося звідси,— мовив розбійник.— Це стерво приваблює вовків, а вони в таку пору особливо люті від голоду, бо все заметено снігом і їм нічого їсти. Я, звісно, вб'ю ще не одного, як і цього, але ж їх може появитися ціла зграя; чого доброго, я ще засну, й мені буде неприємно прокинутись у череві хижого звіра. А коли зжеруть мене, то такого пуцьвірінка, як ти,— з молоденькими ніжними кісточками — вони проковтнуть і не оближуться. Так що тікаймо звідси мерщій. Вони поки що будуть зайняті коло цієї дохлятини. Тепер ти можеш іти, правда ж?
— Можу,— відповіла Чікіта, бо вона зовсім не була зніженою дитиною, вирощеною в пуховиках.— Я трохи поспала і тепер дужа. Тобі, добрий Агостене, вже це доведеться нести мене, як важкий клунок. А якщо мої ноги знов перестануть служити,— додала вона з несамовитим завзяттям,— то переріж мені горло своїм великим ножем і кинь мене в канаву, я буду тільки вдячна тобі.
Ватаг банди опудал та його маленька супутниця швидко рушили дорогою. Круки осміліли, злетіли з сусідніх дерев, посідали на дохлу шкапу й почали свою похмуру тризну. Скоро прибігло кілька вовків, щоб і собі поживитися на тій дармовій учті, накинулись на падлину, зовсім не зважаючи на своїх чорних співтрапезників, які махали крилами, каркали й били їх дзьобами. Звірі й птахи так старалися, що незабаром від коня лишилися тільки голі кістки — скелет, ніби препарований хірургами-ветеринарами, та ще копита, хвіст і грива.
А потім прийшли Тиран і наймит з ферми, щоб забрати воза. Тиран штовхнув ногою напівоб'їдений труп вовка, між оглоблями, під упряжжю, якої не зачепили ні пазури, ні дзьоби, побачив кістяк бідної худобини. На дорозі валялися висипані з капшука фальшиві монети, а на снігу видніли чіткі сліди ніг — великі й маленькі,— спочатку вели до воза, а потім віддалялись од нього.
"Здається,—■ мовив Тиран подумки,—що до балагули Феспіда сеї ночі приходили різні гості. О щасливий випадок, який примусив нас перервати акторську одіссею, я вічно благословлятиму тебе! Завдяки тобі ми врятувались од вовків — і двоногих, і чотириногих, таких же, а може, й ще більш небезпечних. Вони поласували б ніжним м'ясом наших курочок, Ізабелли' й Серафіни, та, мабуть, не погордували б і нашою старою, зашкарублою шкурою!"
Поки Тиран отак міркував собі, слуга Беломбра вивільнив воза і запріг у нього коня, приведеного з ферми, хоча той і форкав, злякано позираючи на страшний для нього скелет і відчуваючи вовчий дух.
Карету поставили на подвір'ї ферми, під повіткою. Все в ній було ціле, навіть дещо додалося: невеликий ніж, які виготовляють в Альбасете 16 — він випав у Чікіти з кишені, коли дівчина спала; гостре лезо його прикрашав загрозливий напис по-іспанському:
Cuando esta vivora pica,
No hay remedio en la botica 17.
Ця таємнича знахідка дуже зацікавила Тирана і занепокоїла Ізабеллу, бо дівчина була трохи забобонна і легко вбачала добрі чи зловісні прикмети в різних дрібних подіях, яких інші й не помічали або ж не надавали їм ніякого значення. Ізабелла, як і всі більш-менш освічені люди того часу, розуміла по-іспанському і звернула увагу на загрозливе значення напису.
Скапен подався в селище, надівши з такої нагоди найкращий свій костюм з рожевими й білими смужками, оздоблений широким коміром з добре укладеними брижами, насунув аж до очей капелюха, накинув на плече плащ. Він ішов урочисто й переможно, підштовхуючи коліном барабан, ступав чітко, розмірено, як людина* що здавна звикла марширувати; справді, до того, як стати актором, Скапен був солдатом. Вийшовши — уже в супроводі кількох хлопчаків, заворожених його чудернацьким вбранням — на майдан перед церквою, він поправив капелюха, твердо розставив ноги і хвацько забарабанив паличками по натягнутій ослячій шкірі так різко, уривисто і владно, що й мертві прокинулися б, як од трубного гласу перед Страшним судом. Тож можете уявити собі, яке враження це справило на живих. Усі вікна й двері вмить розчинились, наче від одного поштовху. З них вису-пулися закутані голови, зацікавлено і спантеличено поглядаючи на майдан. А Скапен затарабанив знову, і люди, почувши тріскучі, наче мушкетна стрілянина, й розкотисті, мов грім, звуки, повибігали з хат — там лишилися тільки хворі, немічні та породіллі. За кілька хвилин на майдані зібралось усе те селище, і люди широким колом обступили невиданого прибульця. А хитрий Скапен, аби ще дужче вразити публіку, почав вибивати на своєму барабані жваві, запальні мелодії і вибивав так швидко, що й паличок не видно було, хоча руки його видавалися зовсім нерухомими. Потім, побачивши, що роти у добрих селян роззявились і стали схожі на літеру "О" — а це, як твердять преславні маляри, викладаючи основи свого мистецтва, є ознакою величезного подиву,— він раптом перестав грюкотіти і, трошки помовчавши, верескливим голосом з чудернацькими переливами почав ось таку урочисто-блазенську промову:
— Рідкісна нагода! Сьогодні ввечері — небувале видовисько! Надзвичайна вистава! Славетні актори мандрівної трупи на чолі з добродієм Іродом, які мали честь грати перед коронованими особами та принцами, тепер, проїздом опинившись у цих краях, покажуть — один-єдиний раз, бо на них чекають у столиці, куди трупу запрошено для виступів при королівському дворі! — покажуть напрочуд цікаву комічну п'єсу під назвою "Похвальба капітана Фракаса"! З новими костюмами, пречудовими декораціями, несказанно дотепними витівками і забавними прочуханками.