Вони півтора тижні протовклися в теплушках, двічі, як розповідали, потрапили під бомбардування і потім три дні сиділи під відкритим небом на привокзальній площі Долгова в очікуванні розподілу.
Коли розселяли приїжджих по хатах, Афродіта Гладишева, котрій припала маленька, суха, але дуже погордливого вигляду стара з шестилітнім онуком, розкричалася на всю околицю, що вона нікого до себе не пустить, що покійний Кузьма Матвійович не для того цей дім зводив і вкладав у нього душу, щоб тримати в ньому всіх підряд та вошей розводити.
Може, Афродіту ніхто особливо не став би й слухати, пожильців могли вселити й насильно, але стара, зазирнувши до хати, вилетіла звідти з виряченими очима й сказала, що в такі антисанітарні умови ніколи не піде, тим паче що вона не сама, а з дитиною, сином, між іншим, політпрацівника і фронтовика. І ще, дивлячись на Афродіту, вона додала, що краще жити в хліві зі свиньми, ніж у такому домі. Приголомшливе враження на стару справив, звичайно, дух, котрий все ще панував у хаті, хоча горщиків, які його спричинили, давно не було.
Афродіта з властивою їй непослідовністю збісилася ще більше й почала доводити, що ніякого такого духу в хаті немає, а навпаки, повітря в неї чисте, наче в сосновому бору. Сперечалася вона так завзято, ніби намагалася заманити стару назад, але та й слухати не хотіла й запитала голову, чи не може він підібрати їй щось інше. Голова звернувся до Нюри, вона поглянула на цю пихату стару, на внука її, такого гарненького білявого хлопчика, і, не роздумуючи, сказала:
— Хай живуть.
Стара й до Нюри увійшла непевно, придивляючись та принюхуючись, і поцікавилася, чи немає блощиць.
— Є тріньки,— соромливо усміхаючись, мовила Нюра.— Як же без блощиць?
— Що ж, у вас тут у всіх блощиці?
— Аякже,— сказала Нюра.— Де люди, там і блощиці.
Стара змирилася і почала розбиратись. Багаж її складався з двох великих жовтих чемоданів з латунними замками і чотирьох вузлів з усіляким скарбом, включаючи емальований горщик для дитини.
Чи то в рахунок компенсації за блощиць, чи просто так стара, не питаючись, зайняла світлицю і заявила, що спатиме з онуком удвох на ліжку, на якому Нюра колись спала з Чонкіним. Нюра здивувалася, але заперечувати не стала, сказавши тільки, що візьме собі одну подушку.
— А де ж ви спатимете? — запитала стара.
— Знайду де,— посміхнулася Нюра.
Стара, оцінивши Нюрину скромність, пом'якшала, почала розповідати, як вони важко їхали, ночами без гудків та світла, поїзд часто зупинявся, але ніхто ніколи не знав на скільки — на добу чи на хвилини, люди, боячись відстати, потребу справляли на ходу у відчинені двері.
Вона розповідала, що зовуть її Олімпіада Петрівна, а хлопчика — Вадик, він син її дочки, медсестри, а батько Вадика політрук Ярцев (за випадковим збігом, котрий буває лише в романах та в житті, це був той самий Ярцев, під керівництвом якого ще недавно Чонкін вивчав ази політ-грамоти).
— А вас як звати? — поцікавилася стара.
— А мене — Нюрка,— почула вона відповідь.
— Що означає — Нюрка? — невдоволено перепитала стара.— Нюрками кіз кличуть або кішок. Ви мені скажіть ваше ім'я та по батькові.
Після цього вона одразу почала звати Нюру на ім'я та по батькові — Ганною Олексіївною.
Олімпіада Петрівна попервах зверталася до Нюри з проханням позичити солі, цибулі чи щось із посуду, але незабаром відчула себе повноправною господинею.
— Ганно Олексіївно,— сказала вона якось, зворушено дивлячись на кабана Борка, що лежав під столом,— а чому б вам його не продати? Я б вам за нього сатиновий відріз дала. Не продасте?
— Ні,— сказала Нюра.
— І не заріжете?
— Ні.
— Шкода,— Олімпіада Петрівна дивилася на кабана зі співчуттям, як дивляться на людину, котра даремно розтратила молоді роки й не досягла того, на що була призначена долею.
Після цього вона повела з Борком планомірну боротьбу і обурювалась, як це можна тримати тварину в хаті, де є дитина.
Вадик до Борка ставився інакше, він завжди намагався почухати кабана за вухом, чого стара, звичайно, не дозволяла.
Про особисте життя Нюри Олімпіада 1 іе і рівна нічого не запитувала до того часу, поки не побачила фотографії Чонкіна, приколотої шпилькою до стіни над лавою, де тепер спала Нюра.
— Це ваш чоловік? — запитала стара.
— Чоловік,— сказала Нюра не дуже впевнено.
— На фронті?
— Ні,— відповіла Нюра,— в тюрмі.
Вона сказала це просто, наче сидіти в тюрмі — заняття не менш достойне, ніж будь-яке інше. Але стара такої точки зору не поділяла.
— В тюрмі? — перепитала вона.— І за що ж?
— Та ні за що,— так само просто сказала Нюра. Стара, нічого не відповівши, пішла до себе в кімнату,
але незабаром повернулася.
— Ганно Олексіївно, але ж у нас ні за що не саджають.
— Невже? — здивувалася Нюра.— А в нас саджають.
20
Серед ночі Нюру збудив зляканий шепіт:
— Ганно Олексіївно! Ганно Олексіївно!
— Га? Що? — Нюра мотала головою, ніяк не могла прокинутись.
— Ви чуєте? — Над нею стояв привид — Олімпіада Петрівна в довгій, до п'ят, нічній сорочці.
— Що? — запитала Нюра.
— Тесе. Чуєте? Там хтось ходить.
— Де?
— Та надворі ж.
Напіврозплющивши очі, Нюра лежала і слухала. На стіні шипіли й клацали ходики: шшш-цок-шшш-цок-шшш-цок.
— Чуєте?
— Це годинник,— сказала Нюра.
— Та до чого тут.годинник? — сердилася стара.— Я вам кажу: там, надворі.
Нюра підвелася на лікті й поглянула у вікно. За вікном ішов дощ, свистів вітер, гілка оголеного клена стукала в шибку.
— Це дощ,— сказала Нюра.— Коли дощ, то завжди здається, що хтось ходить.
— Ганно Олексіївно,— образилася стара,— я ж поки що з глузду не з'їхала. Я вам кажу: там хтось ходить.
Нюра прислухалась.
— Та годі вам,— мовила вона, заспокоюючи стару,— кому це треба по такому дощу ходити.
Все ж вона підвелася і, натикаючись на різні предмети, боса, пішла в сіни, пробралася до вхідних дверей, хотіла тільки ледь прочинити, але вітер вирвав їх, відчинив навстіж, вдарив ними об стіну. Нюра вискочила на мокрий ґанок, посковзнулася, впала на одне коліно. Вітер задер поділ сорочки, обсипав дощем. Долаючи опір стихії, Нюра зачинила двері, замкнула дерев'яним засувом, повертаючись назад, зазирнула у хлів. Тут все було тихо, мирно. В темряві сонно кудкудакали кури, порохкував кабан Борко і шумно зітхала Красавка.
Нюра зайшла до хати. Олімпіада Петрівна досі стояла у своїх дверях.
— Ну, що? — пошепки запитала вона.
— Немає нікого,— сказала Нюра.
Вона розправила збиту постіль, лягла і повернулася до стіни.
Стара, буркнувши щось, пішла до себе.
Підклавши під голову руку, Нюра лежала на боці, судомно позіхала, але сон не йшов. Перекинулась на спину, склала руки на животі. Останніми днями часом їй здавалося, вона чує там, всередині себе, якісь дивні порухи, якісь нечіткі ознаки нового життя.
Колись у книжці в сусіда Гладишева бачила вона зображення зародка, страшнуватої з виду скорченої істоти з непомірно великою головою. Тепер вона чітко уявляла це загадкове створіння, що згорнулося клубочком, вона відчувала до нього ніжність, вона жаліла його. І хоча ще нічого, зовсім нічого не було помітно, вона охороняла це створіння від можливих небезпек, вона ходила, розправивши плечі, а в разі чого — інстинктивно затуляла живіт руками, складаючи їх навхрест.
Вона лежала, вслухаючись у себе, дивилася в темну стелю, аж раптом слабкий промінь світла ковзнув по ній і щез, і почулося, наче пробіг хтось та виразно лайнувся під самим вікном. Вона здригнулася і замислилась, було це насправді чи приснилося. Так само голосно шаруділи й цокали ходики, і звуки, породжені ними, зливалися з шумом дощу та вітру. Раптом десь з-поза хати загурчав автомобільний двигун. Гурчання ставало все голоснішим і голоснішим, потім поступово почало стихати, очевидно, віддаляючись.
"Нехай,— думала Нюра, поринаючи в забуття.— Не наське діло, хто там що".
Вранці, вийшовши з хати, вона не побачила літака. Жердини огорожі були розкидані, на городі виднілися сліди багатьох чобіт, дві глибокі колії тяглися до дороги і тут губилися серед інших слідів. Саме тільки крило, відбите колись сорокап'ятиміліметровим снарядом, наполовину затоптане в багнюку, лежало на краю городу — видно, забули, поспішаючи.
Одразу ж жінки, душ п'ятеро-шестеро, і між них Плечовий, збіглися обговорити пригоду. Так і сяк міркували, кому це знадобилося. Згадали про цигана, який начебто приходив прицінюватись, крутився довкола літака, мацав уцілілі крила, залазив у кабіну, але врешті-решт вирішив, що, коли навіть цей мотлох і полагодити, він не зможе взяти на борт більше двох чоловік, а він хотів підняти в повітря цілий табір. Тож з цигана підозру зняли. Але хто?
До місця події нагодився рахівник Волков (після зникнення Гладишева він вважався одним з найрозумніших у селі) і висловив думку, що крадіжка — не інакше як справа рук німецької розвідки.
— Та на який ляд він їм здався? — не повірив Плечовий.— Він же увесь поламаний, на йому й літати не можна.
— А їм не літати,— сказав Волков,— вони його розберуть на деталі і в ЧКБ.
— В що? — перепитав Плечовий.
— В чентральне конструкторське бюро,— роз'яснив Волков.— Чирку лем обміряють, креслення знімуть і тищі таких само збудують.
— Та нащо їм це треба? — здивувався Плечовий.— У них і свої не гірші.
— Зрівняв! — похитав головою рахівник.— Свої-бо дорогі, їх багато не набудуєш. А ці — взяв фанеру та клейонку, ріж за розміром та клей. А опісля виберуть потрібну ціль і налетять хмарою, мов сарана. І проти їх хоч батарею зеніток став, ну, одного вцілять, ну, другого, а всіх не зіб'єш.
— Батарея, воно, конешно,— згодився Плечовий.— А коли, приміром, дрібним шротом...
Треба було, однак, якось реагувати на це зухвале викрадення, і рахівник Волков за відсутності голови дзвонив до районної міліції, просив надіслати наряд з собакою. Звідтіля прибули два міліціонери з вівчаркою Таймиром. Таймиру дали понюхати залишене крило, потім пустили на довгому повідку, він побігав, двічі задер ногу біля тину, потім сів посеред городу і, підвівши вгору розумну морду, тоскно завив, наче дав зрозуміти, що навіть його мистецтво в цьому випадку безсиле.
Увечері, коли Нюра стелила собі на лавці, до неї увійшла Олімпіада Петрівна і, озираючись на двері, сказала, що крадіжка літака діло, звичайно, не просте, і Нюра сама повинна заявити про це, Куди Слід.