Пригоди Тома Сойєра

Марк Твен

Сторінка 34 з 36

Але скриньки з грошима не було. Хлопці обшукали все, але дарма. Нарешті Том сказав:

— Він казав: "Під хрестом". Так, може, це саме під хрестом і є. Не можуть же вони бути під скелею, бо вона дуже вгрузла в землю.

Вони знов заходилися шукати. Нишпорили довго й старанно і нарешті сіли відпочити. Гек не міг нічого придумати. Тоді Том сказав:

— Слухай, Геку, з одного боку скелі є сліди ніг і кілька крапель воску від свічки, а з другого боку скелі цього нема. Що б то могло означати? Їй-богу, гроші таки під скелею. Я йду копати глину.

— Це слушна думка, Томе,— жваво відгукнувся Гек.

Том витяг свій ніж, "справжній Барлоу"; не встиг він викопати й чотирьох дюймів, як ніж стукнув об щось дерев՚яне.

— Геку, ти чуєш?

Тепер і Гек старанно копав, вигрібаючи землю руками. Незабаром вони викопали й витягли кілька дощок. Під ними був хід, що вів під скелю. Том заглянув туди і просунув руку з свічкою так далеко, як тільки міг, але так і не побачив, де закінчується нора. Він сказав, що піде подивитися. Зігнувшись у три погибелі, Том проліз крізь вузький отвір. Покручений хід увесь час заглиблювався в землю. Том ішов спочатку праворуч, потім ліворуч, а Гек — за ним. Пройшли ще короткий поворот, і раптом Том вигукнув:

— Що це, Геку? Дивись!

Це вона — скриня із скарбом, напевно. Стоїть собі в затишній печері поряд з порожнім ящиком з-під пороху, кількома рушницями в шкіряних футлярах, двома чи трьома парами старих мокасинів, шкіряним поясом і ще деякими старими речами, досить попсованими водою.

— Нарешті знайшли! — сказав Гек, загрібаючи рукою купу потемнілих монет.— Які ж ми тепер багатії, Томе!

— Геку, я завжди був певний, що ми знайдемо його. Тепер він наш, хоч і важко повірити такому щастю! Проте не будемо гаяти часу — треба зараз же витягти скриньку. Цікаво, чи можу я підняти її.

Скринька важила фунтів п՚ятдесят. Том насилу міг підняти її, але нести її було дуже незручно.

— Я так і думав,— сказав він.— Пам՚ятаєш, коли вони несли цю скриньку в зачарованому будинку, я бачив, що їм важко. Добре ми зробили, що взяли з собою мішки.

Невдовзі хлопці пересипали гроші в мішки і перетягли їх нагору, на ту скелю, що була позначена хрестом.

— А тепер візьмімо рушниці й інші речі,— сказав Гек.

— Ні, Геку, залишмо їх там. Вони нам знадобляться, коли ми підемо в розбійники. Ми будемо там тримати їх увесь час, влаштовувати оргії. Це прегарне місце для оргій.

— А що це таке — оргії?

— Не знаю. Але розбійники завжди влаштовують оргії. І, звісна річ, нам теж доведеться влаштувати оргії. Ходімо, Геку, ми тут уже досить довго. Вже пізно, по-моєму, та й їсти хочеться. Попоїмо й покуримо, коли сядемо в човен.

Вони вийшли в густий чагарник, обережно озирнулися навкруги, побачили, що на березі нікого нема, і пішли обідати та курити в човен. Коли сонце схилилося на пруг, вони відштовхнули човен і попливли. Том веслував уздовж берега і весело говорив з Геком. Причалили вони до берега, як тільки стемніло.

— А тепер, Геку,— сказав Том,— сховаймо гроші у вдови Дуглас на горищі її дровника. А вранці я прийду, ми полічимо їх і розділимо, а тоді знайдемо для них безпечне місце в лісі. Ти лежи тут тихенько й стережи, поки я збігаю по візок Бені Тейлора. Я повернуся за хвилину.

Він зник і незабаром справді повернувся з візком. Хлопці поклали туди два мішки, прикрили їх дрантям і стали видиратися на гору, штовхаючи вантаж перед собою. Дійшовши до будинку валлійця, хлопці зупинилися перепочити. Тільки зібралися рушити далі, як на ганок вийшов старий і спитав:

— Гей, хто там?

— Гек і Том Сойєр.

— Добре! Ходімо зі мною, хлопці, ми вас давно чекаємо. Ану, швидше, ідіть попереду, я допоможу вам штовхати візок. Ого, та він не такий легкий, як я гадав. Що у вас тут? Цегла чи брухт?

— Брухт,— відповів Том.

— Я так і думав. Хлопці в нашому містечку можуть, як дурні, марнувати весь свій час і сили, збираючи брухт, за який їм на заводі дадуть центів шість, а працювати здебільшого не хочуть, хоч могли б заробити вдвоє більше. Але така вже людська вдача! Поспішайте, поспішайте!

Хлопці зацікавились — чого це треба їм було поспішати.

— Не скажу. Побачите, коли приїдемо до вдови Дуглас.

Гек був трохи збентежений, бо його частенько обвинувачували в тому, чого він не робив. Тому він боязко сказав:

— Містер Джонс, ми ж нічого поганого не зробили.

Старий розреготався:

— Не знаю, Геку, не знаю, хлопче мій. Нам нічого невідомо про це. Та ви ж і вдова Дуглас — нібито друзі.

— Так. Вона мені друг, це правда.

— То й гаразд. Так чого ти боїшся?

Гек, який завжди повільно думав, не встиг відповісти на це запитання, як його разом з Томом уштовхнули в вітальню місіс Дуглас. Містер Джонс залишив візок біля дверей і пішов за ними.

Кімната була яскраво освітлена, і в ній зібралися всі імениті жителі містечка. Тут були Течери, Гарпери, Роджерси, тітка Поллі, Сід. Мері, священик, редактор газети і ще багато людей, усі вдягнені в найкращі вбрання. Вдова зустріла хлопців так лагідно, як рідко зустрічають гостей, що з՚явилися у такому брудному одязі: вони були вимазані глиною і закапані свічковим лоєм.

Тітка Поллі густо почервоніла від сорому, насупилась і похитала головою, поглянувши на Тома. Але ніхто й наполовину так не страждав, як самі хлопці. Містер Джонс сказав:

— Тома не було дома, і я вже втратив надію знайти його, але зустрівся з ним і з Геком біля самих моїх дверей і от поспішив привести їх сюди.

— І прекрасно зробили,— відповіла вдова.— Ходімо зі мною, хлопці.

Вона відвела їх до спальні і сказала:

— А тепер умийтеся й переодягніться. Тут два нові костюми, сорочки, шкарпетки — все, що треба. Це, власне, Гекові речі… Ні, ні, Геку, не треба дякувати… Містер Джонс купив один костюм, а я, другий. Але вони годяться вам обом. Одягайтеся… Ми почекаємо… а коли будете готові, заходьте до вітальні.

І вона залишила їх.

Розділ тридцять четвертий

Томів сюрприз

Гек сказав:

— Томе, ми можемо втекти через вікно, коли б тільки знайти мотузку. Вікно невисоко над землею.

— Та що це ти? Нащо нам тікати?

— Ну, знаєш, не звик я до такої компанії. Я цього терпіти не можу. Не піду я туди, Томе.

— Пусте! Вигадав іще. А я на це не зважаю. Ти не бійся, я тобі допоможу.

Тут увійшов Сід.

— Томе,— сказав він,— тітонька чекала на тебе цілий день. Мері приготувала твій недільний костюм, усі турбувалися, де ти запропастився. А звідки це в тебе на костюмі лой і глина?

— Ну, містере Сідді, краще дбайте про власні справи… А все ж таки з чого це такий гамір зчинився?

— Це — звичайна вечірка у вдови. Цього разу вечірку влаштовано на честь містера Джонса та його синів за те, що вони захистили вдову тієї ночі. Слухай, я можу тобі сказати щось, коли хочеш знати.

— Ну, що?

— Розумієш, старий містер Джонс збирається цієї ночі здивувати тут усіх. Але я підслухав його таємницю, коли він розповідав про неї тітоньці, і думаю, що це тепер зовсім і не таємниця. Всі знають… вдова теж… хоч вона й удає, ніби нічого не знає. О, містер Джонс дуже хотів, щоб Гек був тут. Без Гека він не хотів розкрити свої таємниці.

— Та в чому ж таємниця, Сіде?

— А в тому, що це Гек вислідив розбійників. Містер Джонс думає, що він страшенно здивує всіх своєю таємницею, але можеш бути певний, що у нього нічого не вийде.

Сід задоволено захихикав.

— Сіде, це ти роздзвонив?

— Байдуже, хто. Знають — і все!

— Сіде, у цілому місті є тільки одна людина, здатна на таку підлість,— це ти! Якби ти був на місці Гека, ти б ганебно втік з гори і нікому не розповів би про розбійників. Ти тільки здатний на підлість і терпіти не можеш, коли кого-небудь хвалять за хороший вчинок. Ось тобі! А подяки не треба, як каже вдова.— Том дав Сідові ляпаса і випровадив його стусанами за двері.— Тепер іди геть! Можеш поскаржитися, коли хочеш, щоб завтра тобі всипали ще раз.

За кілька хвилин гості вдови вже сиділи за столом і вечеряли; дітей посадовили в їдальні за маленькі столики, згідно з звичаєм тих місць і тих часів. Містер Джонс вибрав слушний момент і виголосив коротку промову. Він подякував удові за честь, зроблену йому та його синам, але водночас пояснив, що тут є ще одна особа, скромність якої…

І так далі, і так далі, і так далі.

Він з великою сценічною майстерністю розкрив перед слухачами таємницю участі Гека в оцій усій справі, але інтерес до оповідання містера Джонса було вже підірвано, і здивовання публіки виявилось зовсім не так голосно, як могло бути за інших обставин. Проте місіс Дуглас удала, ніби вона страшенно здивована, і осипала Гека такими похвалами, і так виказувала свою вдячність, що нещасний майже забув про ті муки, яких завдавало йому нове вбрання, бо він терпів тепер ще гірші муки — від того, що всі дивились на нього і хвалили його.

Місіс Дуглас тут же заявила, що вона вирішила взяти Гека до себе в дім і дати йому хороше виховання, а згодом, коли в неї будуть зайві гроші, вона допоможе йому розпочати яке-небудь скромне діло.

Тут настала черга Тома. Том сказав:

— Гекові це непотрібно. Гек і сам багата людина.

Тільки добре виховання не дало всім присутнім розреготатися з цього дотепного жарту. Але мовчанка була трохи ніякова. Том порушив її.

— У Гека є гроші. Може, ви не вірити цьому, але у нього є ціла купа грошей. О, не смійтеся, будь ласка, я вам зараз покажу. Зачекайте хвилинку!

Том вибіг із кімнати. Всі здивовано і з цікавістю переглянулися між собою і запитливо стежили за Геком, але той мовчав, ніби йому одібрало мову.

— Сіде, що таке з Томом? — спитала тітка Поллі.— Він… ні, ніколи не знаєш, чого чекати від цього хлопця. Я ніколи…

Тітка Поллі не доказала, бо ввійшов Том, згинаючись під вагою мішків. Він висипав на стіл купу золотих монет і вигукнув:

— Ось! Що я вам казав? Половина цього належить Гекові, половина — мені!

Побачивши таку силу грошей, усі затамували дух. З хвилину ніхто й слова вимовити не міг. І раптом усі заговорили, вимагаючи пояснень. Том охоче погодився. Оповідання його було довге, але дуже захоплююче. Ніхто не наважувався перебити його. Всі слухали як зачаровані. Коли він закінчив, містер Джонс сказав:

— Я думав, що приготував для публіки хороший сюрприз, але я сам визнаю, що порівняно з цим мій сюрприз нічого не варта дрібниця.

Полічили гроші.

30 31 32 33 34 35 36