до н.е., у якому йдеться про мідійців і парсуа (персів), причому мідійці жили на території Хамадану, поблизу сучасного Ісфахану, а перси займали територію історичної області Фарс на півдні. Оскільки обидва народи були іраномовними, то зазвичай ставлять питання: коли вони туди прийшли й звідки? Обидва питання ґрунтуються на бездоказовому припущенні, що вони не були корінним населенням, яке просто засвоїло індоєвропейську мову.
Археологічні дані, отримані під час розкопок поселень і могильників на заході Ірану, вказують на значні культурні зміни, що відбулися приблизно у 1400 р. до н.е., коли тут поширився новий тип сірої полірованої кераміки, а людей почали ховати на постійних кладовищах, адже до того поховання були розкидані в межах самого поселення. Вважається, що ці зміни свідчать про приплив нового населення. Найближчі аналоги такої кераміки знаходять в пам'ятках пізньої бронзи, датованих 3-м тисячоліттям до н.е., таких як Тепе-Гіссар і Туренг-Тепе, сконцентрованих на південно-східному узбережжі Каспійського моря. Це може означати, що нові люди почали прибувати до західного Ірану після 1400 р. до н.е. з пустель Центральної Азії, що прилягають до східного берега Каспійського моря, але така інтерпретація є, принаймні, необґрунтованою, і за нинішнього стану знань було б недоречно відкидати інші пояснення. Не можна повністю виключати, що мідійці, завдяки своєму центральному розташуванню, зазнавали культурних впливів із кількох напрямків: з пустель Центральної Азії, із закавказьких степів і з Анатолійського плоскогір'я. Заплутані переміщення невеликих груп населення протягом тривалого часу могли допомогти сформувати культуру мідійців і персів до того часу, коли вони були ідентифіковані як окремі народи в ассирійських текстах: немає необхідності пояснювати все це масовими міграціями. Знахідка у Зівіє в Курдистані золотих пластин, прикрашених карбованими зображеннями лежачих оленів і кіз, дуже схожими на скіфо-сибірську звірину символіку VIII–VII ст., є чітким доказом тривалого впливу з півдня Росії. 
5.11 Частина золотого пояса, що, можливо, походить із Зівіє, Іран, і датується VIII–VII ст. до н.е. Карбований орнамент складається з лежачіх оленів та кіз, з'єднаних лев'ячими головами. Зображення оленів дуже нагадує мистецтво кочовиків.
У другій половині VIII ст. ассирійські царі здійснили похід проти мідійців, а в перші десятиліття VII ст. останні згадуються як васали, що постачають Ассирії найманців. Те, що, ймовірно, було вільною конфедерацією племен, поступово перетворилося на централізовану державу, яка ставала дедалі сильнішою, згуртована під владою єдиного правителя. На момент 612 р. до н.е. мідійці були достатньо сильними, щоб у союзі з вавилонянами та скіфами напасти на Ассирію та пограбувати головні міста Ніневію і Німруд, поставивши Ассирійську імперію на коліна. Про те, що сталося далі, мова піде пізніше.
Китай і перші держави, 1700-481 рр. до н.е.
До раннього етапу державного розвитку Китаю можна підійти двома різними способами. Перший, традиційний підхід, полягає у вивченні історичних записів; другий – зосереджується на археологічних свідченнях, ресурсі, який за останні роки дуже збагатився завдяки все більшій кількості масштабних розкопок. Ці два підходи розглядають питання з різних кутів зору і, принаймні в теорії, мають доповнювати одне одного.
Час, який нас цікавить, традиційно поділяється на період Шан, що розпочався приблизно у 1700 р. до н.е. та тривав до 1046 р. до н.е., та період Чжоу, який далі поділяється на Західну Чжоу (1046–771 рр. до н.е.) та Східну Чжоу (771–221 рр. до н.е.). Східна Чжоу знов-таки поділяється на період Весни та Осені (770–481 рр. до н.е.) та період Воюючих Царств (480–221 рр. до н.е.). Ця проста історична класифікація складається із зручної низки знайомих назв, які набагато легше запам'ятати, ніж безліч археологічних культур і підгруп, то ж з неї можна почати обговорення.
В історичній традиції вважається, що династія Шан була наступницею династії Ся, імовірно, першої з китайських династій. Держава Шан виникла на Центральній рівнині Китаю у східній частині провінції Хенань і південно-західній частині провінції Хебей. Держава була суворо ієрархізованою, вся влада належала правлячому дому Цзи, різні гілки якого складали еліту, а одна провідна лінія грала роль правлячої родини. У перші століття столиця переїжджала з місця на місце, але наприкінці доби Пізньої Шан (приблизно 1200 р. до н.е.) місто Аньян ("велике місто Шан") стало постійною столицею і резиденцією королівського двору. Інші представники Цзи, які служили князями й генералами, жили в містах, розкиданих по всій території, де вони допомагали підтримувати державну владу. На територіях за межами цього центрального ядра існували менші, напівавтономні державні утворення (хоу), які присягали на вірність Шан. Протягом століть держава ставала дедалі більш централізованою та бюрократизованою з окремими міністерствами, що здійснювали повсякденне управління. Хоу стали провінціями, якими керував центр, а царя почали вважати богом. Держава Шан утримувала велику армію, що складалася з лучників, які пересувалися на бойових колісницях за підтримки піших воїнів, набраних із сільського населення.
Поступовий розвиток ранньої держави в Китаї за часів династій Ся і Шан простежується в матеріалах археологічних досліджень, що виявили дві характерні культурні послідовності цього періоду, які названі за місцями розкопок Ерлітоу та Ерлінган. Ерлітоу – місто площею понад 300 га, розташоване в долині річки Ло, притоки річки Хуанхе. Люди оселилися тут приблизно у 1900 р. до н.е. та мешкали до 1500 р. до н.е., таким чином охоплюючи період правління династії Ся і перехід до Ранньої Шан. Низка з чотирьох основних культурних рівнів свідчить про різноманіття діяльності та зростання населення, яке на момент 1600 р. до н.е. сягало від 20 до 30 тисяч осіб. Правитель жив у палаці, розташованому в оточеному колонами дворі; місцеві ремісники того часу, працюючи методом точного лиття у складних формах, виробляли широкий асортимент вишуканих бронзових посудин, які слугували символами політичної, релігійної та економічної влади. Виготовляли й інші якісні вироби, зокрема гарну білу кераміку з каоліну, що слугувала ще одним символом високого статусу.
Окрім столиці, було засновано кілька вторинних центрів для контролю та забезпечення постачання основних ресурсів, таких як їжа, деревина, метали, сіль та каолін. Дунсяфен, наприклад, був розташований поблизу Солоного озера в Хедун і мідних копалень у закруті річки Хуанхе, а місто Паньлунчен було побудоване у середній течії Янцзи для контролю над поставками міді, олова й свинцю з копалень у долині цієї річки.
Під час останньої фази проживання людей в Ерлітоу (1600–1500 рр. до н.е.) місто стрімко занепадає. Це збіглося в часі із заснуванням нової столиці в Чженчжоу, за 150 км на схід. Незабаром Чженчжоу розросся до величезних розмірів. Внутрішнє місто з палацами було обнесене муром і займало площу 300 га. За ним була розташована також оточена мурами заселена зовнішня територія, отже, загальна жила площа міста становила приблизно 2500 га. Переміщення міського осередку з Ерлітоу до Чженчжоу, ймовірно, вказує на початок правління династії Шан, яка, щоби ствердити себе, покинула традиційну столицю династії Ся. Чженчжоу залишався столицею ранньої династії Шан упродовж 200 років, за цей час обсяги промислового виробництва зросли до величезних розмірів. Навколо центрального міста було знайдено кілька бронзових майстерень, які відливали різноманітні вироби – від простих побутових предметів до зброї та кінської збруї, а також вишукані бронзові посудини, що використовувалися в елітних церемоніях. Також були знайдені гончарні печі та будинки ремісників-косторізів.
5.12 Китай наприкінці 2-го тисячоліття.
5.13 Два китайських міста часів династії Шан.
5.14 Ритуальна тринога (дін) династії Шан, пр. 1300 р. до н.е. Такими посудинами обдаровували еліту, щоб підкреслити статус власника. Вони є шедеврами майстрів-бронзоливарників, які опанували техніку лиття за допомогою двокомпонентних форм.
У період Ранньої Шан територія держави збільшилась. Вона просунулася на північний схід вздовж річки Цзішуй до морського узбережжя, включно з Бохайською затокою, де сіль можна було добувати легше, ніж із Солоного озера. Також були приєднані землі вздовж верхньої та нижньої долини Янцзи й на південь від Янцзи вздовж річки Ґань, щоб дозволило встановити більш надійний контроль над багатими родовищами металів у цих регіонах. Інші території, захоплені під час цієї експансії, постачали нефрит, бірюзу, слонову кістку, черепахові панцирі та мушлі каурі: контроль над товарами тепер був головною турботою держави Шан.
Наприкінці XV ст. Чженчжоу стрімко занепадає: ремісничі майстерні припинили виробництво, палаци були занедбані, а в міських стінах були знайдені зариті в них поховання. Все вказує на те, що старий устрій був зламаний. Це добре співвідноситься з історичними документами, які згадують про період хаосу у 1435 р. до н.е. під час боротьби за правонаступництво. Вважається, що ці події відділяють період Ранньої Шан від Середньої Шан. До того часу держава постійно розширювалася. Стимулом цього розширення було зростання кількості населення та неминуча напруженість, яку спричиняло чітке класове розшарування, від якого залежав перерозподіл благ. Надлишкове населення із центру відсилалося на окраїни держави, щоб там створювати нові блага, які можна було перерозподіляти по мережі. Але в цьому й полягала проблема: діяв ефект грибного кільця, коли паралельно з розширенням окраїн спостерігаєтья відмирання центру. Це може пояснити, чому Чженчжоу занепав, а його місце в період Середньої Шан зайняв Хуанбей на східній периферії. Рух центру держави на схід завершився в період Пізньої Шан, що розпочався приблизно у 1200 р.