Погода по полудні знову прояснилася, сонце яскраво спускалося над Дунаєм і навколишніми темними горами. Було тихо, і з тієї гори зрідка долітали звуки ріжків і вигуки ворога. Між ескадроном і ворогами вже нікого не було, крім дрібних роз'їздів. Порожній простір, сажнів на триста, відділяв їх від нього. Ворог перестав стріляти, і тим ясніше почувалась та сувора, грізна, неприступна й невловна межа, що розділяє два ворожих війська.
"Один крок за цю межу, яка нагадує межу, що відділяє живих від мертвих, і — невідомість, страждання і смерть. І що там? хто там? там, за цим полем, і деревом, і дахом, освітленим сонцем? Ніхто не знає, і хочеться знати; і страшно перейти цю межу, і хочеться перейти її; і знаєш, що рано чи пізно доведеться перейти її і взнати, що там, по той бік межі, як і неминуче взнати, що там, по той бік смерті. А сам дужий, здоровий, веселий і збуджений і оточений такими здоровими і збуджено-жвавими людьми". Так коли й не думає, то почуває кожна людина, бачачи перед собою ворога, і почуття це надає особливого блиску й радісної гостроти вражень усьому, що відбувається в ці хвилини.
На пагорку у ворога з'явився димок пострілу, і ядро зі свистом пролетіло над головами гусарського ескадрону. Офіцери,
які стояли разом, роз'їхались по місцях. Гусари почали старанно вирівнювати коней. В ескадроні все замовкло. Всі поглядали вперед на ворога й на ескадронного командира, чекаючи команди. Пролетіло друге, третє ядро. Було очевидно, що стріляли по гусарах; але ядро з рівномірно-швидким свистом пролітало над головами гусарів і вдарялось десь ззаду. Гусари не оглядалися, але почувши звук летючого ядра, щоразу, наче за командою, весь ескадрон із своїми одноманітно-різноманітними обличчями, тамуючи віддих, поки летіло ядро, трошки підводився на стременах і знову опускався. Солдати, не повертаючи голови, скоса позирали один на одного, з цікавістю підглядаючи товаришеве враження. На кожному обличчі, від Денисова до горніста, з'явилася коло губ і підборіддя одна спільна риса боротьби, роздратованості та хвилювання. Вахмістр супився, оглядаючи солдатів, наче загрожуючи покаранням. Юнкер Миронов нагинався щоразу, коли пролітало ядро. Ростов, стоячи на лівому фланзі на своєму зіпсованому на ноги, але показному Грачику, мав щасливий вигляд учня, викликаного на прилюдний іспит і впевненого в тому, що відзначиться. Він ясно і світло оглядався на всіх, ніби просячи звернути увагу на те, як він спокійно стоїть під ядрами. Але і в його обличчі риса чогось нового і строгого, проти його волі,.з'являлася коло рота.
— Хто там кланяється? Юнкер Миронов! Негаразд, на мене дивіться! — крикнув Денисов, якому не стоялося на місці і який вертівся на коні перед ескадроном.
Кирпате й чорноволосате обличчя Васьки Денисова, як і вся його маленька, збита постать з його жилавою (з короткими пальцями, вкритими волоссям) кистю руки, в якій він тримав ефес вийнятої наголо шаблі, було таке ж саме, як і завжди, особливо надвечір, після випитих двох пляшок. Він був лише червоніший, ніж звичайно, і, задерши свою кошлату голову вгору, як пташки, коли вони п'ють, безжально втиснувши своїми маленькими ногами остроги в боки доброго Бедуїна, він, наче падаючи назад, поскакав до другого флангу ескадрону, і хрипким голосом крикнув, щоб оглянули пістолети. Він під'їхав до Кір-стена. Штаб-ротмістр, на широкій поважній кобилі, ступою їхав назустріч Денисову. Штаб-ротмістр, зі своїми довгими вусами, був серйозний, як і завжди, тільки очі в нього блищали більш, ніж звичайно.
— Та що,— сказав він Денисову,— не дійде справа до бою. От побачиш, назад підемо.
— Дідько їх знає, що роблять! — пробурмотів Денисов.— А1 Ростов! — крикнув він до юнкера, помітивши його веселе обличчя.— Ну, дочекався.
І він усміхнувся схвально, очевидно радіючи з юнкера. Ростов почував себе цілковито щасливим. У цей час начальник з'явився на мосту. Денисов помчав до нього.
— Ваше превосходительство! дозвольте атакувати! я їх відкину.
10*
147
— Які тут атаки,— сказав начальник скучливим голосом," скривлюючись, як від набридливої мухи.— І чого ви тут стоїте? Бачите, фланкери відступають. Ведіть назад ескадрон.
Ескадрон перейшов міст і вийшов з-під пострілів, не втративши жодної людини. Слідом за ним перейшов і другий ескадрон, який був у цепу, і останні козаки очистили той бік.
Два ескадрони павлоградців, перейшовши міст, один за одним пішли назад на гору. Полковий командир Карл Богданович Шуберт під'їхав до ескадрону Денисова і їхав ступою недалеко від Ростова, не звертаючи на нього ніякої уваги, хоч після недавньої сутички за Теляніна вони тепер бачилися вперше. Ростов, почуваючи себе у строю під владою людини, перед якою він тепер вважав себе винним, не зводив очей з атлетичної спини, білявої потилиці та червоної шиї полкового командира. Ростову то здавалося, шо Богданич лише прикидається неуважним і шо вся мета його тепер полягає в тому, щоб випробувати юнкерову хоробрість, і він випростувався і весело оглядався; то йому здавалося, шо Богданич навмисне їде близько, щоб показати Ростову свою хоробрість. То йому думалося, що його ворог тепер нарочито пошле ескадрон в одчайдушну атаку, щоб покарати його, Ростова. То думалось, що після атаки він підійде до нього і великодушно простягне йому, пораненому, руку примирення.
Знайома павлоградцям, з високопіднятими плечима, постать Жеркова (він нешодавно вибув з їхнього полку) під'їхала до полкового командира. Жерков, після вигнання його з головного штабу, не залишився в полку, кажучи, що він не дурень устрою лямку тягти, коли він при штабі, нічого не роблячи, одержить нагород більше, і зумів улаштуватися ординарцем до князя Ба-гратіона. Він приїхав до свого колишнього начальника з наказом від начальника ар'єргарду.
— Полковнику,— сказав він із своєю понурою серйозністю, звертаючись до ворога Ростова й оглядаючи товаришів,— наказано зупинитися, міст запалити.
— Хто наказано? — похмуро спитав полковник.
— Я вже й не знаю, полковнику, хто наказано%—серйозно відповів корнет,— а тільки мені князь наказав: "їдь і скажя полковникові, щоб гусари вернулися скоріше і щоб запалили міст".
Слідом за Жерковим до гусарського полковника під'їхав почтовий офіцер з тим самим наказом. Слідом за почтовим офіцером, на козацькому коні, який насилу ніс його галопом, під'їхав товстий Несвицький.
— Як же, полковнику,— кричав він ще на їзді,— я вам казав міст запалити, а тепер хтось перебрехав; там усі божеволіють, нічого не розбереш.
Полковник неквапливо зупинив полк і звернувся до Несви-цького:
— Ви мені казали про горючі речовини,— промовив він,— а про те, щоб запалювати, ви мені нічого не качали.
— Та як же, батечку,— заговорив, зупинившись, Несвицький, скидаючи кашкета й розправляючи пухлою рукою мокре від'поту волосся,— як же не казав, щоб міст запалити, коли горючі речовини поклали?
— Я вам не "батечко", пане штаб-офіцер, а ви мені не ка-вали, щоб міст запалювайт! Я служба знаю, і мені у звичка наказ точно виконувайт. Ви сказали, міст запалят, а хто запалят, я святим духом не можу знайт...
— Ну, от завжди так,— махнувши рукою, сказав Несвицький.— Ти як тут? — звернувся він до Жеркова.
— Та з тим самим. Однак, ти відсирів, давай я тебе викручу.
— Ви сказали, пане штаб-офіцер...— говорив далі полковник ображеним тоном.
— Полковнику,—перебив почтовий офіцер,— треба поспішати, а то ворог підтягне гармати на картечний постріл.
Полковник мовчки подивився на почтового офіцера, на товстого штаб-офіцера, на Жеркова й насупився.
— Я буду міст запалювайт,— промовив він урочистим тоном, неначе казав цим, що, незважаючи на всі чинені йому неприємності, він усе ж зробить те, що треба.
Ударивши своїми довгими мускулистими ногами коня, ніби той був у всьому винен, полковник виїхав уперед і другому ескадронові, тому самому, в якому служив Ростов під командою Денисова, скомандував вернутися назад до мосту.
"Ну, так і є,— подумав Ростов,— він хоче випробувати мене!" Серце в нього стислося, і кров кинулася в обличчя. "Хай подивиться, чи боягуз я",— подумав він.
Знову на всіх веселих обличчях солдатів ескадрону з'явилася та серйозна риса, що була на них тоді, як вони стояли під ядрами. Ростов, не зводячи очей, дивився на свого ворога, полкового командира, бажаючи знайти на його обличчі потвердження своїх здогадок; але полковник ні разу не глянув на Ростова, а дивився, як завжди у строю, суворо й урочисто. Пролунала команда.
— Живо! Живо! — промовило біля нього кілька голосів. Чіпляючись шаблями за поводи, дзенькаючи острогами і
кваплячись, злазили гусари, самі не знаючи, що вони робитимуть. Гусари хрестилися. Ростов уже не дивився на полкового командира,— йому ніколи було. Він боявся, аж завмирало серце, так боявся, щоб часом йому не відстати від гусарів. Рука в нього тремтіла, коли він віддавав коня коноводові, і він почував, як, бухаючи, приливає кров до його серця. Денисов, відкидаючись назад, і щось вигукуючи, проїхав повз нього. Ростов нічого не бачив, крім гусарів, що бігли круг нього, зачіпляючись острогами і брязкаючи шаблями.
— Ноші! — вигукнув чийсь голос ззаду.
Ростов не подумав про те, що означає вимагання нош; він біг, намагаючись лише бути попереду всіх; але біля самого мосту він, не дивлячись під ноги, потрапив у в'язку, розмішану грязюку і, спіткнувшись, упав на руки. Його обминули інші.
— По обидвое боки, ротмістр,— долинув до нього голос полкового командира, який, заїхавши вперед, став верхи недалеко від мосту з переможним і веселим виглядом.
Ростов, обтираючи забруднені руки об рейтузи, оглянувся на свого ворога і хотів бігти далі, гадаючи, що чим він далі добіжить, тим буде краще. Але Богданич, хоч і не дивився і не впізнав Ростова, крикнув до нього:
— Хто серединою мосту біжить? На права сторона! Юнкер, назад! — сердито закричав він і звернувся до Денисова, який, хизуючись хоробрістю, в'їхав верхи на дошки мосту.
— Нащо рискувайт, ротмістр! Ви б злізали,— сказав полковник.
— Е! винного знайде,— відповів Васька Денисов, повертаючись на сідлі.
Тимчасом Несвицький, Жерков і почтовий офіцер стояли разом за межею пострілів і дивилися то на цю невеличку купку людей у жовтих ківерах, темнозелених куртках, гаптованих шнурками, і в синіх рейтузах, які копошилися біля мосту, то на той бік, на сині капоти вдалині, що наближалися, і групи з кіньми, які легко можна було прийняти за гармати.
"Запалять чи не запалять міст? Хто раніш? Вони добіжать і запалять міст, чи французи під'їдуть на картечний постріл і переб'ють їх?" Ці питання з завмиранням серця мимоволі ставив собі кожен з тієї великої кількості військ, що стояли над мостом і при ясному вечірньому сяйві дивилися на міст та на гусарів і на той бік, на сині капоти з багнетами й гарматами, які просувалися все ближче.
— Ох! дістанеться гусарам! — казав Несвицький.— Не далі, як на картечний постріл тепер.
— Даремне він так багато людей повів,— сказав почтовий офіцер.
— І справді,— сказав Несвицький.— Тут би двох молодців послати, однаково б.
— Ах, ваше сіятельство,— втрутився Жерков, не зводячи очей з гусарів, але все із своєю наївною манерою, через яку не можна було догадатися, серйозно він говорить, чи ні.— Ах, ваше сіятельство! Як ви міркуєте! Двох чоловік послати, а нам же хто Володимира з бантом дасть? А так ось, хоч і поб'ють, та можна ескадрон представити і самому бантик одержати.