Це бачили в Англії. Там знову наділи на себе сідло роялістичного поганства. Королева Ганна, як ми оце сказали, була популярна. Що ж вона зробила для цього? Та нічогісінько. Нічого — це все, чого вимагають від англійського короля. За це "нічого" він одержує сто тридцять мільйонів на рік.
1 Війною й миром.
Взагалі Ганна зробила свій народ "ща сл ивим", як з люб'язною настирливістю тричі повторює французький перекладач книги Бівфеля на 6 і 9 сторінках своєї присвяти й на 3 сторінці своєї передмови.
і
4.
Королева Ганна була не зовсім задоволена герцоґинею Джосіяною з двох причин.
Поперше, —тому, що вона визнавала герцоґиню Джосіяну за гарну.
Подруге, тому, що вона визнавала за гарного жениха герцогині Джосіяни.
Цих двох причин досить, щоб викликати ревнощі в жінки; для королеви досить і однієї.
Додамо ще. Вона була незадоволена тим, що та була її сестрою.
Ганна не любила, щоб жінки були гарні. Вона визнавала, що це суперечить моралі.
Щодо неї самої, то вона була негарна.
Але не з власного вибору.
Частина' релігійности її походила з того, що вона була негарна.
Джосіяна, красуня й філософ, дратувала королеву.
Гарна герцогиня не може бути приємною сестрою для негарної королеви.
Була ще одна причина незадоволення — це незаконне народження Джосіяни.
Ганна була дочка Ганни Гойд, простої леді, з якою одружився Яків II, тоді ще герцог Иоркський, — шлюб законний, але прикрий. Ця низька кров у жилах Ганни примушувала її почувати, що вона тільки напів царського походження; а Джосіяна, що з'явилася на світ цілком незаконно, підкреслювала неправільність, меншу, а все ж реальну, народження королеви. Дочка від нерівного шлюбу бачила без задоволення, не зовсім далеко від себе, неправонароджену дочку. Тут була прикра схожість. Джосіяна мала право сказати Ганні: "моя мати не гірша за вашу". При дворі цього не говорили, але, очевидячки, думали. Це було образливо для королівської величности. Для чого ця Джосіяна? Що за ідея була в неї народитися? На що потрібна якась Джосіяна? Деякі споріднення зневажають.
Але Ганна назовні ставилася добре до Джосіяни.
Може вона й любила б її, коли б вона не була їй сестра.
VI
БАРКІЛФЕДРО
Корисно знати, що роблять певні особи, а доглядати за ними — мудро.
Джосіяна трохи шпигувала за лордом Давидом через свою людину, якій вона вірила й яку звала Баркілфедром.
Лорд Давид таємно стежив за Джосіяною через свою людину, в якій він був упевнений і яку звали Баркілфедром.
Королева Ганна з свого боку наказувала секретно держати її в курсі дій та вчинків герцоґині Джосіяни, її неправонародженої сестри, й лорда Давида, свого майбутнього зятя з лівого боку, через свою людину, на яку вона цілком покладалася й яку звали Баркілфедром.
У цього Баркілфедра під рукою була клавіятура: Джосіяна, лорд Давид, королева. Один чоловік між двома жінками. Які тут можлиі модуляції! Яка амальгама душі!
У Баркілфедра не завсігди було таке розкішне становище — можливість шепотіти відразу в три вуха..
Це був старовинний давній служник Иоркського герцога. Колись він намагався стати церковною людиною, але йому не пощастило. Герцог Иоркський, принц англійський і римський, додержувався королівського папізму й легального англіканізму,, мав штат католицький і штат протестантський і міг би просунути Баркілфедра в тій або іншій ієрархії; проте він не вважав його за досить доброго католика, щоб зробити його священиком, і за досить доброго протестанта, щоб зробити капелляном. Так, Баркілфедро опинився між двома релігіями, душою прагнучи тільки земних благ.
Це не погане становище для деяких плазовитих душ.
Деякими дорогами можна продиратися тільки плазуючи.
Служництво темне, проте сите, довго становило все існування Баркілфедра. Льокайство — це, звичайно, є щось, але йому хотілося більшого — могутности. Може він і досяг би, — тільки Яків II упав. Довелося починати все заново. За Вільгельма III, похмурого, неможливо було нічого зробити, — способом його урядування була суворість, що він вважав її за чесність. Баркілфедро, коли його захисника позбавлено було трона, не відразу опинився в лахмітті. Є, я не знаю що таке, що переживає скинутих державців і годує й піддержує на деякий час їхніх паразитів. Так, рештки соку дають змогу жити два або ж і три дні листям на кінці гилок дерева, що його вирито з корінням: потім враз листя жовкне и сохне. Так само буває й з двірськими.
Через те бальзамування, що його звуть легітимізмом, державець, хоч він і впадає і його відженуть далеко, існує й далі і зберігається; не так буває з придворним, — він умирає значно скоршою смертю, ніж король. Король десь — це мумія, а придворний тут — це фантом. Бути тін'ю тіні — це незвичайна худорлявість. Так і Баркілфедро почав голодувати. Тоді він зробився літератором.
Але його виганяли навіть з кухонь. Іноді він не знав, де переночувати. "Хто визволить мене від одкритого неба?" — казав він. І він змагався далі. У нього було все, чим терплячість у нещасті може викликати співчуття. До того ж він мав талант більший за комашиний, щоб зробити дірку й пролізти знову на гору. За допомогою імення Якова II, спогадів, вірности, зворушення та інш. він пробився до герцогині Джосіяни.
Джосіяна охоче прийняла цю людину, що була нещасна й розумна — дві речі, що зворушують. Вона зазнайомила його з лордом Давидом Діррі Мойром, дала йому пристановище в своїх челяднях, зарахувала до свого будинку, ставилася до нього ласкаво, а іноді навіть розмовляла з ним. Баркілфедро вже не зазнавав ні голоду, ні холоду. Джосіяна говорила йому "ти". У значних дам тоді була мода говорити "ти" письменникам і вони дозволяли це. Маркіза де-Мальї лежачи прийняла Фуа, що його бачила вперше, й сказала йому: "Це ти написав l'Année galante? Здоров був!" Пізніше письменники почали відповідати на "ти". Прийшов згодом день, коли Фарб д'Еґлянтін сказав герцогині де-Роган:
— Хіба ти не Шабо?
Для Баркілфедра це "ти" було успіхом. Він був захоплений від цього. Він прагнув цієї високодумної фамільярности.
— Леді Джосіяна каже мені "ти", — говорив він про себе. І задоволено потирав собі руки.
Баркілфедро використав це "ти", щоб зміцнити ґрунт під собою. У внутрішніх покоях Джосіяни він зробився своєю людиною, він не заважав і був зовсім непомітний; герцогиня трохи не міняла сорочки при ньому. Але все це було надто нестале. Баркілфедро прагнув досягти чогось певнішогоГерцоґиня — це півдороги. Копати підземну ґалерію і не дійти до королеви, це значило даремно загубити всю працю.
Одного разу Баркілфедро сказав Джосіяні:
— Ваша світлість хотіли б зробити мене щасливим?
— А чого ти хочеш? — спитала Джосіяна.
— Посади.
— Посади? Ти!
— Так, пані.
— Як це тобі спало на думку прохати посади? Та ти ж ні до чого непридатний.
— Тому то я й прошу,
Джосіяна засміялась.
— З посад, до яких ти непридатний, якої саме ти б хотів?
— Посади відтикана океанських пляшок.
Джосіяна засміялась ще дужче.
— Це що таке? Ти жартуєш.
— Ні, пані.
— Мені втішно буде відповідати тобі, — серйозно сказала герцогиня. — Що ти хочеш бути? Повтори.
— Відтикачем океанських пляшок.
— Все можливо при дворі. А хіба є така посада?
— Так, пані.
— От ніколи не думала. Кажи далі.
— Така посада є.
— Заприсягнися мені душею, якої в тебе немає.
— Заприсягаюся.
— Я не вірю тобі.
— Дякую, пані.
— Значить, ти хотів би?.. Почни знову.
— Відтикати океанські пляшки.
— От обов'язок, що не повинен дуже втомлювати. Це однаково, що причісувати бронзового коня.
— Майже так.
— Нічого не робити. Це справді посада якраз для тебе. Ти здатний на це.
— Ви бачите, що й я на щонебудь годний.
— Ох! ти все жартуєш. А посада така існує?
Баркілфедро взяв позу шанобливої поважности.
— Пані, у вас царственний батько, Яків II, і славетний зять Георґ Данський, герцоґ Кумберлендський. Ваш батько був, а ваш зять і тепер є англійський лорд-адмірал.
— Це ті новини, що ти хотів мені сказати? Це я й без тебе добре знаю.
— А от чого ваша світлість ще не знаєте. В морі є речі трьох видів: ті, що глибоко у воді — Лаґон; ті, що плавають на воді — Флотсон, і ті, що їх вода викидає на землю — Джетсон.
— Далі.
— Ці три речі — Лаґон, Флотсон, Джетсон — належать лордові головному адміралові.
— Далі.
— Ваша світлість розумієте?
Ні.
— Все, що є в морі, що воно його поглинуло, все, що випливає на поверхню й що воно викидає, належить англійському адміралові.
— Все Нехай буде так. Далі.
— За винятком осетра, що належить королеві.
— Я гадала, — сказала Джосіяна, — що все це належить Нептунові.
— Нептун недоумкуватий. Він усе спустив. Він дозволив англійцям забрати все.
— Ну, кінчай!
— Ці знаходки називають морськими призами.
— Нехай буде так.
— Вони невичерпані. Завсігди є щонебудь, що плаває, щонебудь, що викидається. Це контрибуція моря. Море платить податок англійцям.
— Я це добре знаю. Але кінчай.
— Ваша світлість розумієте, що в такий спосіб океан утворив ціле бюро.
— Де це?
— В адміралтействі.
— Яке бюро?
— Бюро морської здобичі.
— Ну?
— Бюро розподіляється на три відділи — Лаґон, Флотсон, Джетсон, і для кожного відділу є особливий урядовець.
— А далі?
— Якийнебудь корабель у відкритому морі хоче послати повідомлення на землю, що плаває в такій то широті, що він стрінув морську потвору, що він бачить берег, що його спіткало нещастя, що він тоне, що він загинув і інш. Капітан бере пляшку, кладе в неї клаптик паперу, де він описав справу, запечатує шийку й кидає пляшку в море. Якщо пляшка йде на дно, то це торкається урядовця Лаґона; якщо вона плаває, то це торкається урядовця Флотсона; якщо її хвилями прибило до берега, то це торкається урядовця Джетсона.
— Так ти хотів би бути завідувачем Джетсона?
— Так точно.
— І це є те, що ти називаєш бути відтикачем океанських: пляшок?
— Так, тому, що така посада існує.
— Чому, ж ти хочеш цієї останньої посади скоріше, ніж двох інших?
— Тому що вона тепер вільна.
— А в чому полягає обов'язок?
— Пані, року 1598-го рибалка, що овив морських вугрів, на піскуватій мілині коло Епідіума Промонторіума знайшов засмолену пляшку; її принесли до королеви Єлісавети; пергамент, що його вийняли з пляшки, повідомляв Англію про те, що Голяндія, нічого не сказавши, забрала собі невідому землю, Нову Землю, Nova Zemla, що це привласнення сталося в червні 1596 року, що в цій країні ведмеді пожирають людей і що оповідання про те, як прозимували там, записано на папері, якого заховано в рушничному футлярі, що його повішено в димарі дерев'яного будинку, що його збудували на острові й залишили голяндці, які всі померли, що цього димаря зроблено було з діжки без дна і вставлено в дах.
— Я мало розумію твою нісенітницю.
— Нехай так.