Вона йшла весело, всміхаючись крізь сльози, які ще висіли на віях, чепурна, мов деревце в цвіту, і, як сонце, принаджувала очі. Коси її були покладені високо над чолом — на них красувалася корона з золотих ниток, павиних пер і гілочок розмарину, а з корони на спину спадали різнобарвні стрічки і летіли за нею, переливаючись райдугою... На ній була біла рясна спідниця, корсетка з блакитного, мов небо, оксамиту, вишитого сріблом, сорочка з широкими рукавами і пишний мереживний комір, прошитий блакитною тасьмою, а на шиї — кілька разків коралів, що падали на груди.
За нею дружки вели Мацея.
Як могутній дуб за стрункою смерекою, ішов він за Ягусею і все оглядався навколо — йому здавалося, що він бачив у юрбі Антека.
За ним ішла Домінікова із старостами, коваль із жінкою, Юзя, мельник з жінкою, органістиха та інші почесні гості.
А далі на всю широчінь дороги сунуло все село. Сонце, що вже спускалося до заходу, висіло над лісом, велике, червоне, і заливало дорогу, ставок і хати кривавим блиском, а люди поволі йшли вперед у цій заграві. Аж в очах рябіло від стрічок, павиних пер, квіток, червоних штанів, жовтогарячих спідниць, хусток, білих каптанів — наче це посувалася лука, вкрита буйними квітами, тихо колишучись під вітром. Дівчата, подруги молодої, часто заспівували дзвінкими голосами:
Ой вози їдуть, а коні скачуть.
То за тобою, Ягусю, плачуть!
Гей!
Ой та й співають люди, співають,
Тобі серденько журбою крають,
Гей!
Домінікова всю дорогу плакала й дивилась на дочку, мов на ікону. З нею розмовляли, але вона нічого не чула.
В костьолі Амброжій уже засвічував на вівтарі свічки.
На паперті всі поставали парами і рушили до вівтаря, бо вже ксьондз виходив з ризниці.
Вінчання відбулося швидко,— ксьондз поспішав до хворого. Коли виходили з костьолу, органіст заграв на органі такі мазурки й обер-таси, що ноги у всіх самі затанцювали, а дехто мало не затяг пісню, та вчасно схаменувся, згадавши, де вони.
Поверталися вже безладною юрбою, що розсипалась по всій дорозі, як кому хотілось. Ішли з великим галасом, дружки та світилки горлали так, наче з них шкіру дерли.
Домінікова побігла наперед і, коли всі підійшли до дому, вона вже зустрічала молодих на порозі з іконою і хлібом-сіллю, а потім — давай знову з усіма вітатися, обійматися й запрошувати до хати!
В сінях грала музика; кожен, ледве переступивши поріг, обіймав за стан першу жінку, яка йому траплялась, і, танцюючи, заходив до хати. А там уже, звиваючись барвистою змією, мчали парами по кімнаті, кружляли, урочисто й повільно сходились і розходились, притупували й пливли, пара за парою — так колишеться в полі стигле жито, рясно поросле волошками й маками. В першій парі, попереду всіх, танцювали Ягуся з Бориною.
Тремтіли вогні ламп, що стояли на припічку, двигтіла хата, і здавалося, що стіни не витримають могутнього натиску танцюристів.
Нарешті скінчили танцювати польку. Музика відразу ж заграла перший танець для молодої, як це заведено з давніх-давен.
Гості відступили до стін і зайняли всі кутки, а хлопці утворили велике коло, в яке вийшла Ягуся.
Кров у ній грала, блакитні очі іскрилися, блищали білі зуби на рум'яному обличчі. Вона танцювала без утоми, весь час змінюючи кавалерів, бо мусила протанцювати з кожним хоч би одне коло.
У музикантів вже терпли руки, а Ягуся танцювала так, наче щойно почала,— тільки дужче розчервонілась і кружляла в такому захваті, що стрічки з шелестом літали за нею, хльоскали людей по обличчях, а спідниці, надимаючись у танці, зайняли всю кімнату. Хлопці від захоплення стукали кулаками по столах і вигукували в такт.
Тільки наостанку Ягна обрала чоловіка. Борина чекав цього. Мов рись, підскочив до неї, обняв і вихором закружляв на місці, а музикантам гукнув:
— Гей, хлопці, грайте дужче, по-мазурськи!
Вони гримнули щосили, аж у хаті заклекотіло, загуло, наче в казані.
Борина тільки міцніше обняв Ягну, закинув руку за поли каптана, поправив капелюх, ударив закаблуками й полетів, як вихор.
Ех, і танцював же він, танцював! То кружляв на місці, то мчав уперед і вибивав закаблуками, що тріски летіли від підлоги, та погукував. Він так кружляв Ягусю, що вони ніби сплелися і крутилися веретеном, тільки вітер линув по хаті. Силою віяло від цієї пари.
Всі з'юрмилися в дверях і по кутках, притихли й дивилися з подивом на Борину, а він танцював без утоми, дедалі буйніше. Дехто вже не міг встояти на місці, бо ноги самі несли в танець, і вистукував у такт закаблуками, а хто запальніший — хапав яку-небудь дівчину й пускався в танець, ні на що вже не звертаючи уваги.
Хоч яка міцна була Ягуся, а й вона від такого танцю ослабла і майже падала з рук Борини. Помітивши це, він нарешті зупинився і провів її в спальню.
— Ну, якщо ти такий зух, будеш мені побратимом! На перші ж хрестини клич мене в куми! — кричав мельник, обіймаючи його.
Музика змовкла, і почався бенкет.
Домінікова з синами, коваль, Ягустинка снували серед гостей з повними пляшками й чарками в руках та цокалися з кожним. Юзя з кумами розносили в решетах нарізаний скибками хліб і пироги.
Гамір у хаті дужчав, усі говорили голосно, навперебій, і гості охоче бралися за чарки: адже не кожен день весілля.
На лавах під вікном сиділи мельник, Борина, війт, органіст та інші найбагатші хазяї. Пляшка з рисовою переходила з рук до рук — і не один раз. Принесли їм і пива. Вони, видно, добре хильнули — вже почали обійматися й брататися. В хаті було тісно: люди збивалися купками, як кому було до вподоби, голосно розмовляли і раз у раз пили.
А в спальні, освітленій великою лампою, позиченою в органіста, зібралися господині з мельничихою на чолі, статечно сиділи на скринях і лавах, застелених вовняними килимами, сьорбали мед і делікатно пощипували солодкий пиріг. Зрідка тільки хто-небудь кидав слівце. Всі уважно слухали мельничиху, яка розповідала про своїх дітей.
Навіть у сінях було повно, і в задній кімнаті тиснулися люди, а Євка гнала їх геть, бо тут готували вечерю, і вже по всій хаті линули такі смачні пахощі, що не в одного гостя слинка котилася.
Молодь висипала на ганок, у двір, посидіти на призьбі. Ніч була холодна, тиха й зоряна, всім було дуже весело, подвір'я аж двигтіло від веселої біганини, сміху, вигуків. Хлопці й дівчата ганялися одне за одним, а старші гукали їм з вікон:
— Квіточок шукаєте? Глядіть, дівчата, коли б ви щось інше не загубили в темряві!
Але хто ж їх слухав?
У передній кімнаті Ягуся і Настка Голуб ходили, обнявшись, реготали і весь час щось шепотіли одна одній на вухо, а Шимек, старший син Домінікової, очей не зводив з Настки, кожного разу підходив до неї з горілкою, посміхався й заговорював.
Коваль, одягнений по-святковому, в чорному піджаку й штанах навипуск, клопотався найбільше, скрізь устигав, з усіма пив, запрошував, частував, встрявав в усі розмови і крутився по хаті, наче в'юн,— то тут, то там з'являлась його руда голова і веснянкувате обличчя.
Молодь ще потанцювала трохи, але не дуже охоче: чекали вечері. А старші розмовляли про справи. Війт, уже п'яний, говорив дедалі голосніше, грюкав по столу кулаком і витріщав очі.
— Війт вам говорить,— значить, вірте! Я — урядова особа! Наказ прийшов до мене: скликати селян, щоб з кожного морга землі по грошу на школу вносили.
— Ви, Петре, можете хоч і по п'ятаку з морга призначити, а ми й гроша не дамо!
— Не дамо! — гукнув хтось.
— Тихше! Слухайте, коли начальство говорить!..
— Такої школи нам не треба,— сказав Борина.
— Не треба! — хором повторили інші.
— От у Волі є школа, три зміни мої діти ходили — і що ж з того? Навіть молитву по книжці прочитати не вміють. На біса нам така наука!
— Молитов нехай їх матері вчать, школа не для того,— це я, війт, вам кажу.
— А для чого ж? — гукнув селянин з Волі.
— От послухайте, що я, війт, вам скажу... По-перше...
Але його не слухали, бо Шимон на весь стіл вигукував, що євреї розміряли вже весь ліс, який купили в поміщика, і скоро почнуть вирубувати, дожидають тільки морозів, щоб можна було саньми поїхати.
— Нехай собі розмірюють, а з рубанням доведеться їм почекати!— втрутився Борина.
— Комісарові підем скаржитись!
— Ні, комісар завжди з поміщиком заодно. Всією громадою треба йти і порубників розігнати.
— Жодної сосонки зрубати не дозволимо!
— В суд подамо!
— Пийте, Мацею, не час зараз радитись! П'яному, звісно, легко погрожувати хоч і самому господу богу! — скрикнув мельник, наливаючи Борині горілки. Йому не по душі були ці розмови й погрози,— він уже домовився з євреями пиляти для них дерево на своєму тартаку.
Випили ще й підвелись, бо жінки почали накривати столи до вечері і пересували всі лави.
Але чоловіки не могли забути про ліс — надто боляче це їм дошкуляло. Вони збилися докупи і півголосом, щоб не чув мельник, радились. Умовлялися зійтися в Борини і вирішити, що робити. Але не встигли скінчити, як увійшов Амброжій і підступив просто до них. Він спізнився, бо їздив з ксьондзом причащати хворого за два села звідси, в Краснов. Зате зараз, щоб надолужити прогаяне, почав пити як слід... І все-таки інших не наздогнав, бо жінки вже заспівували хором:
Ой у коло, друженьки, в коло,
Запрошуйте добрих людей до столу!
Дружки, з грюком розсуваючи лави, відповідали:
Адже ми вже попросили — вже сидять!
Подавайте-но смачненьке — все з'їдять!
І всі стали не поспішаючи сідати.
На першому місці, звісно, молоді. Обабіч — найпочесніші гості, а за ними — за віком, за багатством — сідали інші, аж до подружок молодої і дітей. Ледве всі вмістились, хоча столи стояли вздовж трьох стін.
Не сідали тільки дружки, щоб прислужувати гостям, і музиканти.
Гомін вщух, органіст, стоячи, голосно прочитав молитву. Повторював її за ним тільки один коваль, який нібито розумів латину. Потім усі випили по чарочці для апетиту.
Куховарки й дружки стали подавати на стіл величезні тарелі зі стравами, від яких линула пара, і при цьому приспівували:
Юшку з рисом вам несем,
А в ній курка з гребінцем.
А потім, подаючи іншу страву:
Гарні фляки, ось дивіться!
Їжте, гості, підживіться!
Музиканти посідали біля печі і тихо награвали різні пісеньки, щоб людям веселіше було їсти.
Їли повільно, статечно, майже в цілковитому мовчанні, рідко хто обзивався словом, чути було тільки плямкання та брязкіт посуду.