На столі коло неї лежала розгорнута газета "Фігаро". Бертен побачив разом і дівчину, і газету, і він розгублено зупинився, не сміючи далі ступити. А що, як вона прочитала? Вона обернулась і, заклопотана своїми жіночими справами, квапливо сказала:
— А, добридень, пане художнику! Вибачте, що покидаю вас. Швачка чекає мене нагорі. Розумієте ж, зустріч із швачкою перед весіллям — це важлива справа. Зараз пришлю вам маму, — вона оце сперечається й розважає мою художницю… Коли вона потрібна буде, я знову її покличу на декілька хвилин.
І дівчина майже вибігла з вітальні, підкреслюючи, що їй ніколи.
Ця раптова втеча без жодного приязного слова, без жодного прихильного погляду на нього, Бертена, що так її кохає, зовсім пригнітила його. Очі його знову спинились на "Фігаро", і він подумав: "Вона прочитала. З мене глузують, мене заперечують. Вона вже не вірить у мене. Я вже для неї ніщо".
Він ступив до газети так, як підходять до людини, щоб дати їй ляпаса. І тут у голові в нього промайнуло: "Може, вона й не читала. Вона така заклопотана сьогодні. Але про це, безперечно, розмовлятимуть при ній за обідом, і їй однаково схочеться прочитати цю статтю".
Якось мимоволі, майже несвідомо, він схопив газету, згорнув її, зібгав і швидко, мов злодій, сховав у кишеню.
Ввійшла графиня. Побачивши синяве, перекошене обличчя' Бертена, вона здогадалась, що його страждання дійшли до крайньої межі.
Вона кинулась до нього з поривом, усім поривом своєї бідної і змученої душі, свого бідного, теж розбитого тіла. Поклавши йому руки на плечі й подивившись просто в очі, вона мовила:
— О, який ви нещасний!
На цей раз Бертен уже не заперечував і, задихаючись — так йому зсудомило горло, — пробурмотів:
— Так… Так… Так!..
Вона відчула, що він зараз заридає, і повела його в темний куток вітальні, до двох крісел, що стояли за невеликою ширмою з старовинного шовку. Вони сіли за цією тонкою, вишитою стіною, в сірих сутінках дощового дня.
Щиро жаліючи його, страждаючи від його горя, графиня сказала:
— Як ви мучитесь, мій бідний Олів’є!
Вія поклав свою сиву голову їй на плече.
— Більше, ніж ви гадаєте! — сказав він.
Вона прошепотіла сумно:
— О, я це знала! Я все почувала. Бачила, як воно зароджувалось і росло.
Він відповів, ніби вона обвинувачувала його:
— Я не винен, Ані.
— Знаю… І не дорікаю вам…
Обернувшись трохи, вона ніжно торкнулась устами очей Олів’є, і відчула його гіркі сльози.
Здригнувшися, немов випила краплю відчаю, вона повторила кілька разів:
— Ох бідний друже… бідний друже… бідний друже…
Потім, якусь мить помовчавши, додала:
— Наші серця в цьому винні, бо вони не постаріли. Який вогонь палає в моєму!
Він спробував заговорити, але не міг, бо тепер його душили ридання. Пригортаючись до нього, вона відчула судорожне колихання його грудей. І тут егоїстична любовна туга, що так довго точила графиню, знову її охопила, і вона мовила з тим несамовитим виразом, який свідчить про пекельні муки:
— Боже, як ви кохаєте її!
— О так, я кохаю її! — ствердив він.
Вона замислилась, а тоді спитала:
— А мене, мене ви ніколи так не кохали?
Він переживав зараз одну з тих хвилин, коли кажуть усю правду, тож відповів:
— Ні, я тоді був надто молодий.
— Надто молодий? Чому? — здивувалася вона.
— Бо життя було надто гарне. Тільки в наші літа можна кохати до самозабуття.
— А почуваєте ви біля неї те саме, що й біля мене почували? — спитала вона.
— І так, і ні… А проте, це майже те саме. Вас я кохав так, як тільки можна кохати жінку. І її кохаю, як вас, бо вона — це ви; але кохання це стало чимсь непоборним, згубним, чимсь таким, що сильніше за смерть. Я належу їй так, як палаючий будинок належить вогню!
Подих ревнощів ураз висушив в ній жаль, і вона сказала втішено:
— Бідолашний друже! Через кілька днів вона одружиться й поїде. Певно ж, ви одужаєте, не бачачи її.
Він похитав головю.
— О, я пропав, пропав!
— Та ні, ні! Три місяці не будете її бачити. Цього досить. Адже вам було досить трьох місяців, щоб покохати її так, як мене, — а ви ж знаєте мене дванадцять років.
Тоді він заблагав у своїй безмежній тузі:
— Не покидайте мене, Ані!
— А що я можу, друже?
— Не покидайте мене самого!
— Я навідуватиму вас, скільки ви схочете.
— Ні! Краще я тут буду, скільки можна.
— Біля неї будете?
— І біля вас.
— Вам не треба бачитися з нею перед весіллям.
— О Ані!
— Або хоч дуже рідко.
— А сьогодні можна лишитись?
— Ні, в такому стані не можна. Вам треба розважитись, піти до клубу, до театру, куди-небудь, тільки не лишатися тут.
— Я прошу вас.
— Ні, Олів’є, це неможливо. До того, на обіді в мене будуть люди, присутність яких знову вас розхвилює.
— Герцогиня? І… він?
— Так.
— Та я ж цілий вечір вчора провів із ними.
— Це й видно! Тому ви й гарний такий сьогодні.
— Обіцяю вам бути спокійним.
— Ні, це неможливо.
— Тоді я йду.
— Чешу ж так швидко?
— Хочу походити.
— Гаразд, ходіть до самісінької ночі, аби смертельно втомитися, а потім лягайте спати!
Він підвівся.
— Прощайте, Ані.
— Прощайте, любий. Завтра вранці провідаю вас. Хочете, щоб я знову робила велику необережність, як колись, та вдавала, ніби снідаю вдома о дванадцятій, а насправді, щоб я снідала у вас о чверть на другу?
— Так, дуже хочу! Ви добра.
— Бо кохаю вас.
— Я теж вас кохаю.
— О, не згадуйте про це!
— Прощайте, Ані.
— Прощайте, любий. До завтра.
— Прощайте.
Бертен поцілував їй руки, потім поцілував її в скроні, потім у куточок уст. Тепер очі його були сухі, вигляд рішучий.
Він обійняв її, пригорнув до себе, і припавши устами до її чола, немов пив, вдихав усе кохання, яке вона почувала до нього.
І швидко пішов не обертаючись.
Лишившись сама, графиня впала на стілець і заридала. Так сиділа б до ночі, якби Аннета не прибігла по неї.
Щоб мати час витерти почервонілі очі, графиня сказала:
— Мені треба написати кілька слів, дитино моя. Іди, я незабаром буду.
До вечора вона мусила клопотатись важливою справою посагу.
Герцогиня з небожем обідали в Гійруа по-родинному. Тільки-но вони посідали до столу, розмовляючи про вчорашню виставу, як увійшов служник із трьома величезними букетами в руках.
Пані де Мортмен здивувалась.
— Боже мій, що це таке?
— О, які гарні! — вигукнула Аннета. — Хто це міг нам прислати?
— Певно, Олів’є Бертен, — відповіла графиня.
Вона не переставала думати про нього. Він видався їй таким похмурим, таким трагічним, вона так ясно бачила його безпорадне лихо, так гостро почувала в собі відбиток його туги, так ніжно й глибоко кохала його, що серце її стискалось від зловісного передчуття.
В кожному букеті справді були картки від Бертена. На кожній він написав олівцем імена графині, герцогині та Аннети.
Пані де Мортмен спитала:
— Чи не занедужав ваш друг Бертен? Учора в нього був кепський вигляд.
— Так, він трохи турбує мене, хоч і не скаржиться, — відповіла пані де Гійруа.
— О, з ним те, що й з нами всіма — старіє,— докинув її чоловік. — Навіть дуже старіє. Загалом мені здається, що старі парубки піддаються зразу. Вони швидше занепадають, ніж ми. Він таки дуже змінився.
— Це правда! — зітхнула графиня.
Фарандаль зненацька перестав шепотітись 3 Аннетою й сказав:
— В сьогоднішньому "Фігаро" є дуже неприємна для нього стаття.
Всякий напад, всяка критика, всякий несприятливий натяк на її друга обурював графиню.
— О, — заперечила вона, — таким видатним людям, як Бертен, можна не звертати уваги на такі гидоти.
— Неприємна для Олів’є стаття? — здивувався граф. — А я не читав її. На котрій сторінці?
— На першій, передова, — мовив маркіз. — Називається "Сучасний живопис".
І депутат перестав дивуватись.
— Зрозуміло. Я не читав її, бо вона про живопис.
Усі посміхнулись, знаючи, що, крім політики та сільського господарства, пан Гійруа нічим не цікавиться.
Потім тема розмови змінилася. Нарешті всі перейшли до вітальні пити каву. Графиня не слухала, насилу відповідала— її ятрила думка: "Що робить зараз Олів’є? Де він? Де обідав? Де блукає, гнаний сердечною мукою?" Тепер вона карталася, що відпустила його, не лишила в себе, і уявляла, що він тиняється по вулицях, сумний, безпритульний, самотній, тікаючи від свого горя.
Аж поки не поїхала герцогиня з небожем, графиня мовчала й мучилась невиразним та забобонним страхом, потім лягла в ліжко й лежала безсонна, думаючи про нього.
Минуло дуже багато часу, аж ось їй почувся дзвінок у передпокої. Вона затремтіла, сіла й слухала. І вдруге дзвінок задзвонив у нічній тиші.
Вона схопилась із ліжка й щосили натиснула на кнопку електричного дзвонйка, аби розбудити покоївку. Потім із свічкою в руках побігла до передпокою.
— Хто там? — спитала, не відчиняючи дверей.
Незнайомий голос відповів:
— Це лист.
— Від кого лист?
— Від лікаря.
— Якого лікаря?
— Не знаю, тут про нещастя.
Не вагаючись, графиня розчинила двері й побачила візника в цератовому капелюху. Він тримав у руках листа й подав їй. Вона прочитала: "Дуже терміново. Панові графу де Гійруа".
Рука була незнайома.
— Зайдіть, голубе, — сказала графиня. — Сядьте й почекайте.
Біля чоловікової кімнати її серце закалатало, і вона навіть не могла його покликати. Постукала в двері свічником. Граф спав і не чув.
Тоді вона почала нетерпляче, нервово бити ногою в двері. Нарешті сонний голос спитав:
— Хто там? Котра година?
— Це я, — відповіла графиня. — Хочу передати вам термінового листа — його приніс візник. Якийсь випадок.
Він пробурмотів з-за пологу:
— Почекайте, встаю. Зараз.
Через хвилину він вийшов у халаті. Ту ж мить прибігли два лакеї, розбуджені дзвінками. Вони були спантеличені, приголомшені, побачивши в їдальні незнайомого, що сидів на стільці.
Граф узяв листа й крутив його в руках, бубонячи:
— Що воно? Не розумію.
— Та прочитайте ж! — нетерпляче сказала вона.
Він розірвав конверта, розгорнув папір, скрикнув перелякано й спантеличено глянув на дружину.
— Що таке, Боже мій? — спитала вона.
Він так хвилювався, що ледве міг говорити й насилу пробурмотів:
— О, велике нещастя!.. Велике нещастя!.і Бертен потрапив під карету.
— Помер! — вигукнула вона.
— Ні, ні,— відповів Гійруа. — Прочитайте самі.
Вона вирвала з його рук листа й прочитала:
"Пане, сталося велике нещастя. Нашого друга, славетного художника Олів’є Бертена збив омнібус і переїхав його колесом.