Моральні листи до Луцілія

Луцій Анней Сенека

Сторінка 33 з 105

Могутнішим, вагомішим є те, що діє, тобто бог, а не те, що підлягає дії, тобто матерія. Яке місце посідає у світі бог, таке в людині — душа. Чим для світу є матерія, тим для нас — тіло. Тож нехай гірше слугує кращому. Отже, будьмо стійкими до всяких несподіванок! Не жахаймося ні кривд, ні ран, ні пут, ані жодних нестатків! Бо що таке смерть? Або кінець, або перехід. Я не боюся завершити своє буття, бо то все одно, що не почати його. Не боюся також перейти в інший стан, бо ніде не буду в такій тісноті.

Бувай здоров!

ЛИСТ LХVІ

Сенека вітає свого Луцілія!

Після багатьох років я зустрів Кларана, свого шкільного товариша. Гадаю, ти не чекаєш, щоб я додав "старого",— далебі, я побачив людину бадьорого духу, що мужньо змагається з недомаганнями свого кволого тіла. Несправедливо повелася з ним природа, надавши такому стійкому духові таку плохеньку оселю. Але чи не хотіла вона тим самим показати нам, що найблагородніша, найза-взятіша вдача може приховуватися під будь-якою оболонкою? Кларан подолав усі перешкоди; через зневагу до свого тіла він прийшов до зневаги всього іншого, що гідне зневаги. На мою думку, помилився той, хто сказав:

Мужність, коли вона в тілі прекрасному, вабить ще більше .

Мужність не потребує оздоб. Сама ж вона, найкраща оздоба, мовби освячує тіло, в якому перебуває. Тож я наче іншими очима глянув на Кларана: він видався мені вродливим, виструнченим не тільки душею, а й тілом. З-під убогої крівлі може вийтиь велика людина; непоказне, упосліджене тіло може явити нам прекрасну, велику душу(2). Тому мені здається, що деяких людей природа створила такими з тим наміром, аби довести нам, що доброчесність може народитися будь-де. Коли б це було можливо, то природа видавала б доші, скажу так, самими по собі, голими. Вона ж робить іще більше: наділяє деякі з них недолугим, обтяжливим тілом — і все ж вони прориваються через усі перешкоди. Здається мені, що й Кларан створений якраз для такого прикладу,— аби ми знали, що то не вади нашого тіла споганюють душу, а краса душі оздоблює тіло.

Ми провели разом лише декілька днів, але за той короткий час було в нас чимало бесід. Я поступово їх упорядкую і надішлю тобі. Так от, першого дня ми розмірковували над тим, чи то можливо, щоб усі блага були рівними, якщо вони — троякі. Є серед них такі, що, на думку нашу, мають посідати перше місце: радість, мир, добро вітчизни; інші, що виявляються в нещасті, ставляться на друге місце, наприклад, витривалість у тортурах чи стриманість у важкій недузі. Перших благ ми зичимо собі повсякчасно, других — при необхідності. Але є ще й третій вид благ, це такі, як скромна хода, відверте, спокійне обличчя, притаманні розважливій людині рухи. То як же всі ті блага можуть бути рівними, якщо одних слід бажати, інших — уникати?

Якщо хочемо простежити, яка між ними різниця, то мусимо повернутися до першого блага й подумати, в чому воно полягає. А це — душа, яка, вдивляючись у правду, знає, чого треба уникати, а чого домагатися, яка оцінює речі, виходячи з їхньої природи, а не з загальної думки про них; душа, яка проникає в кожен закуток усесвіту, споглядає кожен його порух, однаково пильна як у помислах, так і в діях, однаково велична й могутня, нездоланна ні горем, ані насолодою, непідвладна як лихій, так і прихильній фортуні, вища від усього, що може спіткати нас чи стати нам у пригоді; душа, прекрасна й бездоганна і своїми чеснотами, і своєю могутністю, здорова й твереза, незворушна та безстрашна,— її не зламає жоден натиск, а ніщо випадкове не звеличить, ані не принизить; така душа — це сама доброчесність. Ось таким було б її обличчя, коли б можна було окинути зором усю її водночас, коли б вона зринула перед нами в усій своїй поставі. Але ж вона багата розмаїттям і може виявитись чи такою, чи іншою відповідно до різноманітності життєвих обставин та вчинків, проте жодного разу не стає ні меншою, ні більшою. Адже найвище благо не відає спаду, а доброчесність — відступу: вона лише може поставати в тій чи іншій якості, змінюючи свій вигляд, залежно від того, що їй належить чинити. З чим тільки б вона не стикалася, все робить подібним до себе, всьому вділяє своєї барви: вчинкам, товариським зв'язкам; навіть оселі, куди вона ввійшла, які обладнала, стають оздобнішими від її присутності. До чого б лише не взялася, скрізь милує зір, викликає подив. Отож ні її сила, ні величина зростати не можуть: для того, що є найбільшим, немає приросту; не знайдеш нічого прямішого від самої прямоти, правдивішого від правди, поміркованішого від поміркованості.

Всяка доброчесність має свою межу, а та межа — це повна, окреслена міра. Куди ж бо далі можуть просунутися, скажімо, стійкість, довір'я, правдивість чи вірність? Що можна додати досконалості? Нічого. А якщо додалося щось, значить, не було тут досконалості. Так само й з доброчесністю: коли до неї ще можна щось додати, то, виходить, їй чогось не вистачає. Також порядність не приймає жодної добавки, адже порядністю робить її саме те, про що я сказав. Що ж далі? Чи думаєш, що іншою є природа пристойності, справедливості, правомірності? Думаєш, вони не перебувають у певних межах? Здатність росту — це ознака недосконалості. Всяке благо підлягає одному й тому ж законові: пов'язані між собою користь особиста й суспільна; їх не можна роз'єднати, як не можна відділити того, що гідне похвали, від того, що гідне, аби його прагнути. Отже, рівні між собою всі чесноти, рівні всі дії, що з них випливають, рівні й всі люди, яким випало посідати ті чесноти.

Щодо тих достоїнств, якими наділені рослини й тварини, то вони смертні, а тому нетривкі, минущі, непевні: можуть рости, можуть опадати, отже, й ціна їм не одна й та ж сама. Людські ж достоїнства, людські чесноти підлягають лиш одній мірі, бо є лишень один розум, прямий і простий: ніщо не може бути божественнішим від божественного, небеснішим від небесного. Все смертне здрібнюється, падає, стирається, росте, вичерпується, знову виповнюється. Від такої невизначеності — й нерівність усього смертного. В божественного, навпаки, одна природа. А що таке розум, як не частка божественного подиху(3), що проникла в людське тіло? В такому разі, якщо розум божественний, а жодне благо не буває без розумного начала, то всяке благо — божественне. Оскільки ж немає різниці між божественними речами, то немає її також між благами. Отже, рівними між собою є і радість, і мужня, терпелива стійкість у тортурах. Адже в обох випадках — однакова велич духу, лише в одному вона погідна й весела, у другому — войовнича, напружена. Хіба ж, на твою думку, не в однаковій мірі наділені мужністю той, хто завзято здобуває ворожі стіни, і той, хто з великою терпеливістю витримує облогу? Подивляємо Сціпіона(4), великого мужа, який оточує і скоряє Нуманцію, змушуючи її захисників накласти на себе непереможні руки, але й подивляємо великий дух обложених, які знають, що не може бути запертим той, для кого відкритий шлях до смерті, великий дух тих, хто гине в обіймах свободи. Так само рівні між собою й інші достоїнства: спокійність, щирість, щедрість, постійність, урівноваженість, терпимість, бо ж під ними спільна основа — доброчесність, завдяки якій наш дух завжди прямий, незламний.

"Виходить, немає різниці між радістю і несхитною терпеливістю під час тортур?" — Жодної, якщо говорити про самі чесноти, і велика,— коли йдеться про обставини, в яких проявляються ті чесноти. В одному випадку бачимо дух у його природному стані: він погідний, розслаблений; в другому — його гнітить біль, що супротивне природі. Відстань між тими обставинами може бути величезною, але міра доброчесності всюди рівна. Одне слово, доброчесність — річ незалежна від усього зовнішнього: за важких, прикрих обставин вона не стає гіршою, за сприятливих і веселих — кращою. Значить, вона завжди мусить бути однакова. Адже і в тому, і в іншому випадку все, що робиться, робиться у рівній мірі розважно, у рівній мірі правильно, у рівній мірі чесно. Тим-то всі блага — рівні: не можна сказати, що хтось поводив себе краще у радості, хтось інший — під час тортур. А якщо з двох речей ні одна, ні друга вже нічим не може стати кращою, значить, вони рівні між собою. Бо коли б на доброчесність могло впливати щось зовнішнє, применшуючи її або примножуючи, то чесне не могло б уже бути єдиним благом. Інакше про саму чесність уже б не могла йти мова. Запитаєш, чому? Відповім: бо ніщо не може бути чесним, що робимо проти волі, з примусу. Будь-яка чесна дія — добровільна. Додай до неї ледарство, нарікання, ухиляння, страх — і вона втратить те, що в ній найкраще: приємність самої дії. Чесним не може бути й те, що не є вільним: де страх — там неволя. Що чесне, те завжди безпечне, спокійне. А коли воно щось відкидає, щось оплакує, щось уважає злом, то відразу ж зазнає збурення, розладу з самим собою: в один бік його пориває подоба справедливості, в другий — побоювання біди. Отже, хто зважився на чесний вчинок, хай не вважає злом посталі на шляху до того вчинку перешкоди, навіть коли визнає їх прикрими,— хай діє охоче, згідно зі своєю доброю волею. Бо ж усе чесне, ще раз кажу, не відає наказу, примусу, воно щире, без жодної домішки зла.

Я знаю, чим мені тут можна дорікнути: "Хочеш переконати нас у тому, що немає різниці,— чи втішатися радістю, чи, простягтись на дибі, втомлювати своєю терпеливістю ката?" — Я міг би заперечити, покликавшись на Епікура: мудрець, мовляв, навіть коли б він пікся у Фала-рідовім бикові(5), вигукне: "Мені приємно, бо це мене зовсім не стосується!" То що ж тут дивуватися, що я вважаю рівними блага того, хто приліг до бенкету, й того, хто стійко переносить муки, що ж тут, кажу, дивуватися, якщо навіть Епікур — неймовірна річ! — стверджує, що й пектися — насолода? Та скажу по-іншому. Між радістю і болем різниця, зрозуміло, величезна. При можливості вибору, її буду прагнути, його — уникати. Адже вона природна, він — протиприродний. Під тим оглядом відстань між ними справді мов од землі до неба. Коли ж мова про чесноту, то вона завжди однакова — чи то крізь радісне їй випадає іти, чи крізь печальне. Жодного значення не мають ні страждання, ні біль, ані будь-які прикрощі: доброчесність височить над ними.

30 31 32 33 34 35 36

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(