Ряма подалася вбік і вийшла.
— Куди віднести її? — спитав я.
— Дозвольте, я сам управлюсь, — відповів Микола, видимо здивований і, здається, незадоволений з моєї ретельности: — треба не сплутати, а то там, у хижці, вони в мене за номерами.
— Я помічу її, — сказав я, піднімаючи ряму.
Мені здається, що коли б хижка була версти за дві й ряма була б удвоє більша, я був би дуже задоволений. Мені хотілося знесилитись, допомагаючи Миколі. Коли я повернувся до кімнати, цеглинки й соляні пірамідки вже були перекладені на підвіконня, і Микола крильцем змітав пісок і сонних мух у розчинене вікно. СвЬке запашне повітря вже пройшло до кімнати й сповнювало її. З вікна чути було гомір міста й цвірінькання горобців у палісаднику.
Всі речі були освітлені яскраво, кімната повеселішала, легкий весняний вітрець ворушив сторінки моєї альґебри й волосся на Миколиній голові. Я підійшов до вікна, сів на нього, перегнувся в палісадник і замислився.
Якесь нове для мене, надзвичайно сильне и неприємне почуття раптом пройшло мені в душу. Мокра земля, з якої подекуди вистромлювалися ясно-зелені голки трави з жовтими стеб-линочками, блискучі від сонця струмки, в яких крутились грудочки землі й трісочки, зачервоніле бузове пруття з набряклими бруньками, що хиталися під самим віконцем, клопітливе цвірінькання пташок, що копошилися в цьому кущі, мокрий від снігу, що на ньому розтавав, чорнуватий паркан, а головне— це запашне вогке повітря й радісне сонце — говорили мені виразно, ясно про щось нове й прекрасне, яке, хоч я не можу передати так, як воно показувалося мені, я постараюсь передати так, як я сприймав його, — все мені говорило про красу, щастя й доброчесність, говорило, що як одне, так і друге легкі й можливі для мене, що одне не може бути без другого і навіть що краса, щастя й доброчесність, — одне й те саме* "Як я міг не розуміти цього, який поганий я був раніше, який я міг би й можу бути хороший і щасливий у майбутньому! — говорив я сам собі. — Треба швидче, швидче, цієї ж хвилини зробитись іншою людиною й почати жити по-іншому". Незважаючи на це, я проте довго ще сидів на вікні, мріючи й нічого не роблячи. Чи траплялося вам улітку лягти спати вдень під пасмурну дощову годину і, прокинувшись на заході сонця, розплющити очі й у широкому чотирикутнику вікна* з-під по-лотняной штори, яка, надувшись, б'ється прутом об підвіконня, побачити5 мокру від дощу, тінясту фіялкувату сторону липової алеї й вогку садову доріяску, освітлену яскравим косим промінням, почути раптом веселе життя пташок у садку й побачити комах, що в'ються у віконну відтулину, просвічуючи на сонці, відчути запах післядощового повітря й подумати: "як мені не сором було проспати такий вечір", і похапцем скочити, щоб іти в садок помилуватись життям? Якщо траплялося, так от зразок того сильного почуття, що його я відчував тоді.
III. МРІЇ
"Сьогодні я сповідаюся, очищаюсь від усіх гріхів,—думав я,— і більше вже ніколи не буду..." (Тут я пригадав усі гріхи, що найбільше мучили мене). Щонеділі ходитиму неодмінно до церкви і ще після того цілу годину читатиму Євангелію, потім з біленької, що я її одержуватиму щомісяця, коли вступлю до університету, обов'язково два з половиною карбованці (одну десяту) я віддаватиму бідним так, щоб ніхто не знав, і не старцям, а буду шукати таких бідних—сироту або стареньку бабусю, за яких ніхто не знає.
"Я матиму окрему кімнату (мабуть, St.-Jérôme'ову) і сам прибиратиму в ній і триматиму її надзвичайно чисто; а челядника не буду примушувати нічого на себе робити: адже вів така ж людина, як і я. Потім ходитиму щодня до університету пішки (а як мені дадуть бігунці, так продам їх і гроші ці теж: поверну на бідних) і точно виконуватиму все (що було це "все", я ніяк не міг сказати тоді, але я ясно розумів і почував це "все" розумного, морального, бездоганного життя). Записуватиму лекції і навіть учитиму наперед; отож на першому курсі я буду перший, і напишу дисертацію; на другому курсі я вже буду знати все, і мене можуть перевести просто на третій курс; вісімнадцять років маючи, я закінчу курс першим кандидатом з двома золотими медалями, потім складу іспита на магістра, на доктора і зроблюся першим ученим на всю Росію... навіть на всю Европу я можу бути першим ученим... Ну, а потім?"... запитував я сам себе. Але тут я пригадав, що ці мрії—пиха, гріх, про який сьогодні ж увечері треба буде сказати сповідачеві, і повернувся до початку своїх думок. "Щоб готуватись до лекцій, я ходитиму тільки на Воробйові Гори; виберу там собі місце під деревом, і читатиму лекції, іноді візьму з собою чогонебудь закусити:, сиру чи піріжків од Педотті, або ще чогонебудь. Спочину й потім почну читати якунебудь хорошу книгу або малювати краєвиди, або гратиму на якомунебудь інструменті (обов'язково навчуся грати на флейту). Потім вона теж ходитиме гуляти на Воробйові Гори й колинебудь підійде до мене й спитає: хто я такий? Я погляну на неї так сумовито й скаясу, що я син одного собі попа і що я щасливий тільки тут, коли я сам, так-таки сам-самісінький. Вона подасть мені руку, скаже щонебудь і сяде коло мене. Так щодня ми приходитимемо сюди, будемо приятелювати, і я буду цілувати її... Ні, це недобре. Навпаки, з сьогоднішнього дня я вже більше не дивитимусь на жінок. Ніколи, ніколи не ходитиму до дівочої, навіть старатимусь, не проходити мимо, а через три роки вийду з-під опіки й одружуся неодмінно. Буду навмисне щомога більше рухатись, робитиму гімнастику щодня,—і от, коли мені буде двадцять п'ять років, я буду дужчий за Panno. Першого дня я триматиму півпуда "витягнутою рукою" п'ять хвилин, другого дня—двадцять один фунт, третього дня—двадцять два фунти і так далі, так що, нарешті, по чотири пуда кожною рукою, і я буду най-дуясчий од усіх челядників: і коли раптомє хтонебудь наважиться образити мене або буде непочтиво говорити про н е ї, я візьму його так, просто, за груди, підніму аршинів на два з землі однією рукою й тільки подержу, щоб він відчув мою силу> і облишу; але, проте, й це недобре,—ні, нічого, адже я йому злого не зроблю, а тільки доведу, що я..."
Хай не докорять мені, що мрії мого юнацтва такі самі дитячі, як мрії дитинства та хлоп'яцтва. Я переконаний, що,.
коли мені приділено прожити до глибокої старости й моє оповідання наздожене мої роки, я сімдесятилітнім дідом так само мріятиму цілком по-дитячому, як і тепер. Мріятиму про яку-небудь чарівну Марію, що покохає мене, беззубого дідугана, як покохала вона Мазепу, про те, як мій недоумкуватий син раптом зробиться міністром з якоїсь незвичайної нагоди, або про те, як у мене буде сила мільйонів грошей. Я переконаний, що немає такої людини й немає такого віку, щоб позбавлений був цієї благодійної втішної здатности—мріяти. Але, коли виключити спільну рису иеможливости, чарівливости мрій, мрії кожної людини й кожного віку мають свій відмінний характер. В той період часу, що я його вважаю за кінець хлоп'яцтва й початок юнацтва, основою моїх мрій були чотири почуття: кохання до неї, до улвлюваної жінки, иро яку я мріяв завжди в одному й тому самому розумінні і яку кожної хвилини сподівався денебудь зустрінути. Ця вона була трошки Софійка, трошки Маруся, Василева дружина, коли вона пере білизну в ночвахє і трошки жінка з перлами на білій шиї, що її я бачив дуже давно в театрі, в ложі коло нас. Друге почуття було любов любови. Мені хотілось, щоб усі мене знали й любили. Мені хотілось сказати своє ім'я: Микола Іртеньєв, і щоб це вразило всіх, щоб вони обступили мене й дякували б за щонебудь. Третє почуття було—надія на незвичайне, пустославне щастя,—така велика й тверда, що вона переходила в божевілля. Я такий був певний того, що незабаром, от-от, з якоїсь незвичайної нагоди раптом я зроблюся найбагатшою і наіізнатнішою людиною в світі, що завжди перебував у тривожному чеканні чогось чарівливо-щасливого. Я все чекав, що от почнеться, і я дійду всього, чого може чекати людина, і завжди поспішав усюди, гадаючи, що вже починається там, де мене немає. Четверте й головне почуття було—огида до самого себе й каяття, але каяття до такої міри злите з надією на щастя, що воно не мало в собі нічого сумного. Мені здавалося таким легким і природнім відірватись від усього минулого, переробити, забути все, що було, й почати своє життя з усіма його стосунками цілком знову, щоб минуле не обтяжувало, не в'язало мене. Я навіть мав насолоду з огиди до минулого й намагався уявляти його собі гіршим, ніж, воно було. Що чорніше було коло поглядів минулого, то чистіше й ясніше вирізнялась із нього ясна, чиста точка теперішнього й розливалися веселкові фарби майбутнього. Оцей саме голос каяття й палкого бажання вдосконалюватись і був головним новим душевним почуттям тієї доби мого розвитку, оце ж він і поклав нові підвалини моєму поглядові на себе, на людей, на світ божий. Спасенний, утішний голос, що стільки разів відтоді, в ті сумні часи, коли душа мовчки корилася владі життьової неправди й розпусти, раптом сміливо поставав проти всякої неправди, злісно викривав минуле, вказував, змушуючи любити її, ясну точку теперішнього й обіцяв добро й щастя в майбутньому—спасенний, утішний голос! Невже ти перестанеш колинебудь звучати?
IV. НАШЕ РОДИННЕ КОЛО
Тато цієї весни мало бував удома. Але зате, коли це траплялося, він був надзвичайно веселий, бринькав на фортепіяні свої улюблені штучки, робив солоденькі очі й вигадував про всіх нас і про Мімі жарти, як от, що грузинський царенко побачив Мімі, коли вона каталася, й так закохався, що подав до синоду прохання про розвідну, що мене призначають на помічника до віденського посла, і з серйозним обличчям говорив нам ці новини; лякав Катрусю павуками, яких вона дуже боялася; був дуже ласкавий до наших приятелів Дубкова та Нехлюдова й завжди розповідав нам і нашим гостям свої пляни на майбутній рік. Хоч ці пляни майже щодня мінялися й суперечили один одному, вони були такі захватні, що ми заслухувались ними, і Любочка, не моргаючи, дивилася просто таткові в рот, щоб не проґавити жодного слова. То плян був такий, щоб нас лишити в Москві в університеті, а самому з Любочкою їхати років на два до Італії, то такий, щоб купити маєток в Криму, на південному березі, і їздити туди щоліта, то такий, щоб поїхати до Петербурґу всім домом і т.