А продавцям хочеться похвалитися великою виручкою. Торгівля йде жваво.
— Дайте, будь ласка, ще десять апельсинів.
— Фунт родзинок.
— Швейцарського сиру, будь ласка. Тільки щоб свіжий був, а то принесу назад.
— У мене сир найвищої якості й апельсини з тонкою шкіркою.
— Добре. Скільки з мене?
Продавець намагається полічити, але в нього нічого не виходить.
— А скільки в тебе грошей?
— Сто.
— Мало. Це коштує дорожче.
— Я потім принесу.
— Гаразд.
— Лише дай мені здачу.
— Ото дурна! Грошей не вистачає, а вона ще здачу просить.
Справедливості заради слід зауважити, що в магазинах і установах із відвідувачами обходилися не дуже ввічливо. Раз по раз чулося:
"Дурень… Брешеш… Забирайся геть!.. Не хочеш — як хочеш… Не корч із себе розумницю… Відв'яжись!.." І так далі.
Траплялося почути й таке:
— Почекай, ось мама прийде зі школи.
Або:
— Закінчаться уроки, усе татові розповім.
Від вуличних хлопчиськ життя не стало: влетять у магазин, наб'ють повні кишені—і згадуй, як звали. Поліцейські начебто на постах, але користі від них мало.
— Поліцейський! Ти що, осліпнув? Хулігани в магазин увірвалися, схопили чорнослив і втекли.
— У який бік?
— А я звідки знаю?
— Якщо не знаєш, я нічим не можу тобі допомогти.
— На те ти й поліцейський, щоб дивитися.
— Ти за одним магазином устежити не можеш, а в мене їх п'ятдесят.
— Дурень!
— Сама дурепа! Не подобається — не клич наступного разу.
Виходить поліцейський із лавки, а шабля за ним по землі волочиться.
"Теж мені… Злодія їй злови, а в який бік утік, не знає. Собача робота. Стоїш весь день і роззираєшся навсібіч. А ця жаднюга хоч би яблучко дала! Не буду більше поліцейським, нехай роблять, що хочуть. Краще в школу піду".
— Мамусю, тебе сьогодні запитували?
— Татко, ти контрольну розв'язав?
— Бабусю, ти з ким сидиш? А за якою партою?
Деякі хлопці по дорозі з роботи заходять до школи за татком чи мамою.
— Ну, що ти сьогодні робив на роботі? — запитує тато.
— Та нічого особливого. Посидів за письмовим столом. Потім у вікно дивився на похоронну процесію. Хотів закурити, але цигарка попалася гірка. На столі в тебе якісь папери лежали, я їх підписав. Приходили троє іноземців — чи то французи, чи то англійці, залопотіли по-своєму, але я сказав, що не розумію, і вони пішли. Час було пити чай, але чай не принесли, і я весь цукор з'їв. А потім телефонував хлопцям, але додзвонився лише до одного — напевно, телефон зіпсований. Він сказав, що працює на пошті, і там багато листів із закордонними марками.
З обідом бувало по-різному: в одних домівках він удавався на славу, в інших пригорав, а в третіх його зовсім не було, тому що розпалити плиту не зуміли, і мамам терміново доводилося готувати.
— Мені ніколи, — казала мама, — у мене багато уроків. Учителька запевняла: дорослим треба більше задавати. Це несправедливо. В інших школах стільки не задають.
— А в кутку хтось стояв?
— Стояв, — зізналася збентежена мама.
— За що?
— На четвертій парті сиділи дві пані, — здається, знайомі з дачі — і весь урок базікали. Учителька двічі зробила їм зауваження, а вони — жодної уваги. Тоді вчителька поставила їх у куток.
— Вони плакали?
— Одна сміялася, а інша витирала сльози.
— А хлопчиська до вас пристають?
— Трішки.
— Зовсім, як у нас! — зраділа дівчинка.
ХLIII
атіуш читає в кабінеті газету. У газеті детально повідомляється, як минув учорашній день. Звичайно, пишуть там, поки в державі ще немає порядку. Телефони працюють погано, листи на пошті не розібрані й не доставлені адресатам, потяг зійшов із рейок, але скільки жертв, невідомо, оскільки телеграф не працює. Треба набратися терпіння, поки діти не звикнуть. Жодна реформа не обходиться без жертв. І на перших порах господарство після будь-якої реформи терпить збиток.
В іншій статті говорилося, що комісія посилено працює над законопроектом про школи, який задовольнив би всіх: і вчителів, і батьків, і дітей.
Раптом у кабінет, як очманіла, влетіла Клу-Клу. Вона посміхалася на весь рот, плескала в долоні і стрибала від радості:
— Відгадай, яка в нас новина!
— Що таке?
— Приїхало п'ятсот негренят.
У Матіуша зовсім із голови вилетіло, що він дав Бум-Друму телеграму з проханням прислати в столицю п'ятдесят негренят. І ось чи то папуга стукнув дзьобом, чи то з інших технічних причинах, але в телеграмі виявився зайвий нуль. Виходило, ніби Матіуш запрошує не п'ятдесят дітей, а п'ятсот.
Матіуш від несподіванки розгубився, а Клу-Клу була на сьомому небі від щастя.
— Так навіть краще. Чим більше дітей вивчиться, тим легше буде встановити в Африці нові порядки.
І Клу-Клу завзято взялася за справу. Вишикувала в парку всіх приїжджих дітей і поділила на п'ять загонів по сто чоловік, на чолі їх поставила дітей, на яких можна покластися. Ті, у свою чергу, призначили відповідальних за кожну десятку. П'ять ватажків оселилися з Матіушем у палаці, а всі інші — у літньому павільйоні. Клу-Клу розтлумачила ватажкам, що в Європі можна робити і чого не можна. А ватажки повторили це у своїх загонах.
— Учити ми їх будемо так само.
— А де вони спатимуть?
— Поки на підлозі.
— А що вони їстимуть? Адже кухарі ходять до школи…
— Нічого, вони до різносолів не звикли.
Клу-Клу не любила витрачати час дарма й одразу по обіді провела перший урок. Вона пояснювала так дохідливо, що через чотири години ватажки все зрозуміли і втлумачували іншим.
Усе ніби складалося благополучно. Але раптом у палац на змиленому коні прискакав гонець і, ледве звівши подих, повідомив: діти ненавмисно відкрили в зоопарку клітку з вовками, і ті втекли. Жителі зачинилися в будинках і не наважуються вийти на вулицю.
— Мій кінь теж не йшов — хропів і упирався, поки я не підхльоснув його.
— Як же це сталося?
— Діти не винні. Сторожі пішли до школи й не попередили, що клітки треба зачиняти на засуви. Діти не знали цього, і вовки відчинили клітку.
— Скільки вовків утекло?
— Дванадцять. І серед них один досвідчений ватажок. Як його тепер зловити, невідомо.
— А де вони зараз?
— Ніхто точно не знає. Розбіглися містом. Кажуть, що їх бачили на різних вулицях. Але вірити цьому не можна: з переляку люди кожну собаку за вовка ладні прийняти. Ходять чутки, ніби із зоопарку всі звірі втекли. Одна жінка присягалася, що за нею гнався тигр, гіпопотам і дві кобри.
В Африці вовки не водяться. Тому Клу-Клу, дізнавшись про випадок, засипала Матіуша запитаннями:
— Що це за звірі? Як вони виглядають? Вони гарчать чи виють? Підкрадаються, чи стрибають, перш ніж напасти? Чим захищаються: зубами чи кігтями? Що в них краще розвинене: слух, зір чи нюх?
Матіуш, на свій сором, мало що знав про звички вовків, але все, що міг, повідомив Клу-Клу.
— По-моєму, вони причаїлися десь у звіринці. Ми з хлопцями за мить їх розшукаємо. Жаль, що заразом не втекли тигри й леви. Оце було б справжнє полювання!
Матіуш, Клу-Клу й десять негренят вийшли з палацу. На вулиці — ні душі. З вікон виглядали перекошені від жаху обличчя. Лавки зачинені. Місто немов вимерло. Матіушу стало соромно за своїх боязких співвітчизників.
Вони підкралися до звіринця й забили в барабани, загули в дудочки. Гам піднявся такий, ніби ціле військо йде. А попереду — густий чагарник, дерева.
— Стій! — скомандувала Клу-Клу. — Натягнути луки! Там хтось ворушиться.
У кілька стрибків Клу-Клу добігла до дерева й лише встигла вхопитися за сучок і підтягнутися на руках, як із кущів вискочив величезний вовк. Встав на задні лапи, шкребе кігтями стовбур і виє, а інші підвивають йому.
— Це ватажок! — закричала Клу-Клу. — Без нього з ними легко впоратись. Оточуйте кущі з того боку й заганяйте їх у клітку!
Так вони і зробили. Ошаленілі від страху вовки біжать, не розбираючи дороги, а негренята з луків пускають услід їм стріли — не найбільші, а менші, і щодуху б'ють у барабани. Один забіжить справа, інший — зліва. Не минуло і п'яти хвилин, як одинадцять вовків сиділи вже в клітці. Клац! — і замок замкнули.
А дванадцятий побачив, що залишився один, і дав драла.
Клу-Клу зістрибнула з дерева.
— Швидше! Швидше! — крикнула вона. — А то втече.
Та було вже пізно. Оскаженілий вовк проскочив у ворота. Тепер городяни побачили живого вовка, що мчить вулицею, за ним Клу-Клу й десятеро негренят. А Матіуш біг позаду всіх. Де йому угнатися за моторними, спритними негренятами! Спітнілий, змучений, він ледве тримався на ногах, і якась жаліслива старенька покликала його до себе й дала хліба з молоком.
— Їж на здоров'я, — прошамкала вона. — Вісімдесят років живу на світі, багато за своє життя бачила королів, а такого доброго, як ти, не бачила. Про нас, старих, подбав: у школу послав і ще гроші за це платити велів. У мене синок у далеких краях живе і що півроку шле листи. А ось, що він пише — невідомо. Читати я не вмію, а чужим показати боюся: адже приховають від мене, коли з ним біда яка сталася. Ну та нічого, скоро я сама дізнаюся, як йому там живеться. Учителька сказала: якщо старатимусь, через два місяці сама йому напишу. Ото зрадіє синочок!
Матіуш випив молоко, подякував добрій старенькій і пішов шукати своїх.
Вовк біг по вулиці, побачив відкритий люк і — стриб туди! Клу-Клу хотіла стрибнути за ним.
— Стій! Не смій! — закричав Матіуш. — Там під землею темно! Ти або задихнешся, або він тебе розтерзає!
Але вперта Клу-Клу не послухалась і, затиснувши в зубах мисливський ніж, полізла в темний люк. Навіть безстрашним негренятам стало страшно. Битися в темряві з диким звіром дуже небезпечно.
Стоїть Матіуш у нерішучості, не знає, що робити, і раптом пригадав: у нього ж ліхтарик є. Не роздумуючи, спустився він слідом за Клу-Клу.
Під землю веде вузька труба. Над головою — кам'яне склепіння, а під ногами течуть нечистоти. Сморід жахливий!
— Клу-Клу! — покликав Матіуш, і з усіх боків йому відповіло гучна далека луна: адже каналізаційні труби проходять під усім містом. Та хіба зрозумієш, що це: голос Клу-Клу чи луна? Матіуш то увімкне, то загасить ліхтарик: батарею заощаджує. Залишитися тут без світла — певна загибель. Стоячи по коліна у воді, він почув раптом за поворотом якусь метушню.
Увімкнув ліхтарик, і перед його очима постала така картина: Клу-Клу всадила ніж у горло вовкові, а той вчепився зубами їй у руку. Але Клу-Клу не розгубилася і, швидко перехопивши ніж, знову штрикнула звіра.