ВИ ВХОДИТЕ У РОДОВИЙ ПРОСТІР. РІД — ВЛАСНИК ЦЬОГО СВІТУ. ВАШЕ ПРОНИКНЕННЯ НЕЗАКОННЕ.
Голос був дивний, точніше, то був шепіт і, як підозрювала Емі, звучав він лише в її голові.
— Це планета Земля, — вигукнула Емі. — Вона вам не належить. А тоді додала: — Що ви зробили з людьми?
— МИ ВИКУПИЛИ ПЛАНЕТУ. А ЛЮДИ ЗГОДОМ ВИМЕРЛИ ПРИРОДНІМ ШЛЯХОМ. БУЛО ТАК ШКОДА.
— Я вам не вірю, — закричала Емі.
— ВСЕ В РАМКАХ ГАЛАКТИЧНИХ ЗАКОНІВ. МИ КУПИЛИ ПЛАНЕТУ НА ЗАКОННИХ ПІДСТАВАХ. ДЕТАЛЬНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ ПРОКЛАМАЦІЇ ТІНЕЙ ПОВНІСТЮ ПІДТВЕРДИЛО НАШЕ ПРАВО ВЛАСНОСТІ.
— Земля вам не належить! Де Рорі?
— Емі? З ким ти розмовляєш? — запитав Доктор.
— З голосом у моїй голові. А ти його хіба не чуєш?
— ДО КОГО ТИ ГОВОРИШ? — спитав Голос. Емі зачинила двері ТАРДІС.
— Навіщо ти це зробила? — поцікавився Доктор.
— Химерний тихий голос у моїй голові сказав, що вони купили планету Земля. І що Прокламація Тіней схвалила покупку. А всі люди вимерли природнім шляхом. Ти його не чув. І він не знав, що ти тут. Отож, заради несподіванки, я зачинила двері.
Емі Понд бувала дивовижно спритною у стресовому стані, а саме в такому стані вона перебувала зараз. Та здогадатися про це було б непросто, якби не хвиляста штука в її руках, яка звивалася, перепліталася і набувала неймовірних форм, немовби переходячи до інших своєрідних вимірів.
— Вони представились?
Вона задумалась.
— "Ви входите у Родовий простір. Рід — власник цього світу".
Він мовив:
— Це може бути хто завгодно. "Рід". Це як назватися Народом. Та кожне расове ім'я має подібне значення. Окрім Далеків. Скаронською їхнє ім'я означає "Ненависні металеві машини смерті".
З цими словами він підбіг до панелі керування.
— Подібні речі за одну ніч не трапляються. Люди не можуть просто взяти й вимерти. І зараз 2010 рік. А це означає…
— Це означає, що вони щось зробили з Рорі.
— Це означає, що вони щось зробили з усім людством.
Він натиснув кілька клавіш на старезній друкарській клавіатурі, і екран, що висів над консоллю ТАРДІС, заповнився схемами.
— Я не чув їх… а вони не чули мене. Зате ти чула нас обох. Ага! Літо 1984 року! Ось точка розбіжності…
Його руки почали крутити, вертіти і рухати важелі, насоси, перемикачі та щось маленьке, що видало звук "дінь".
— Де Рорі? Я хочу негайно його побачити! — заявила Емі, коли ТАРДІС хитко полетіла крізь простір й час.
Доктор бачився з її нареченим Рорі Вільямсом лише раз, і то мигцем. Навряд чи Доктор розумів, що вона знайшла у Рорі. Часом Емі й сама не знала, що вона в ньому знайшла. Проте в одному вона була певна: ніхто не міг забрати в неї нареченого.
— Гарне питання. Де Рорі? І де інші сім мільярдів людей? — запитав він.
— Я хочу повернути свого Рорі.
— Він там, де й решта — де б вони не були. І взагалі, ти мала бути однією з них. Припускаю, що жоден із вас так і не народився.
Емі опустила очі і перевірила, чи ще на місці її ступні, ноги, лікті й руки (хвиляста штука виблискувала на зап'ясті, наче кошмар Ешера,[51] і вона кинула її на панель керування). Вона підняла руку й намацала жмут рудуватого волосся.
— Якщо це так, то чому я досі існую?
— Ти — незалежний часовий зв'язок, встановлений хроносинкластично як протилежність…
Він помітив вираз її обличчя і замовк.
— Хочеш сказати, що це все час-мульчас?
— Так, — відповів він серйозно. — Гадаю, саме це я й хотів сказати. Гаразд. Ми на місці.
Точним рухом пальців він поправив краватку-метелик, скосивши її в бік.
— Докторе, але ж людська раса не вимирала в 1984 році.
— З'явилася нова часова лінія. Це парадокс.
— А ти — парадоктор?
— Ні, просто Доктор, — він повернув краватці попередній вигляд і ледь-ледь випростався. — Усе це щось мені нагадує.
— Що?
— Не знаю. Хм-м… Рід. Рід. Рід. З голови не виходять маски. Хто носить маски?
— Грабіжники банків?
— Ні.
— Дуже негарні люди?
— Ні.
— Може, ти думаєш про Геловін? Люди носять маски на Геловін.
— Точно! Дійсно носять!
— Це важливо?
— Аніскілечки. Але це факт. Добре. Існує велика розбіжність у потоці часу. До того ж неможливо захопити планету п'ятого рівня так, щоб Прокламація Тіней заплющила на це очі, якщо не…
— Якщо не що?
Доктор спинився. Він прикусив нижню губу. А тоді мовив:
— Ні, цього не може бути.
— Чого не може бути?
— Та вони не змогли б. Ні, це абсолютно…
Емі відкинула волосся і постаралась взяти себе в руки. Крики на Доктора ніколи не діяли, за рідкісними винятками.
— Абсолютно що?
— Абсолютно неможливо. Планету п'ятого рівня неможливо захопити. Якщо тільки не зробити це законним шляхом.
На панелі керування ТАРДІС щось крутнулося, а тоді почулось "дінь".
— Прибули. Саме тут все почалось. Гайда! Поринемо у 1984 рік.
— Тобі весело, — сказала Емі. — Увесь мій світ захопив таємничий голос. Всі люди вимерли. І Рорі більше нема. А тобі весело.
— Зовсім ні, — відказав Доктор, з усіх сил намагаючись не показати, як йому було весело.
* * *
Сім'я жила в готелі, поки містер Браунінг шукав новий будинок. Готель був битком набитий. Як не дивно, під час сніданку Браунінги дізналися, що інші мешканці готелю також продали свої будинки та квартири. Всі вони неохоче згадували тих, кому продали колишнє житло.
— Неймовірно, — мовив містер Браунінг через десять днів. — Жодного житла в місті. Ба, навіть біля міста. Все розхапали.
— Має бути хоч щось, — відказала місіс Браунінг.
— Не в цьому регіоні, — заперечив містер Браунінг.
— А що каже агент з нерухомості?
— Не відповідає на дзвінки.
— То ходімо поговоримо з нею, — сказала місіс Браунінг. — Підеш з нами, Поллі?
Поллі похитала головою.
— Я читаю книжку, — відказала вона.
Містер і місіс Браунінг подалися до міста і зустріли агента з нерухомості перед дверима офіса, де вона вішала табличку з написом "Під новим керівництвом". На вітрині не було жодної нерухомості на продаж, лише купа будинків і квартир із позначкою "продано".
— Зачиняєтеся? — запитав містер Браунінг.
— Дехто зробив мені пропозицію, від якої я не могла відмовитись, — відповіла агент.
У руках вона тримала важкий на вигляд пакет. Браунінги здогадувалися, що лежало всередині.
— Цей "дехто" мав кролячу маску? — поцікавилась місіс Браунінг.
Коли вони повернулися до готелю, у холі на них чекала управляюча, яка повідомила, що мешкати їм залишилося недовго.
— Це все нові власники, — пояснила вона. — Вони зачиняють готель на реконструкцію.
— Нові власники?
— Вони щойно його купили. Кажуть, заплатили за готель шалені гроші.
Як не дивно, Браунінгів така ситуація зовсім не здивувала.
А здивувало те, що піднявшись у свій номер, вони не знайшли Поллі.
IV
— Вісімдесят четвертий рік, — промовила Емі Понд замислено. — Я чомусь думала, що він буде трохи інакшим. Більш історичним, чи що. Немає відчуття, що ми в далекому минулому. Однак мої батьки ще навіть не зустрілись.
Вона затнулася, немов збиралась щось сказати про батьків, проте її увага перемкнулася на інше. Вони перейшли дорогу.
— Якими вони були? — запитав Доктор. — Твої батьки?
Емі стенула плечима.
— Такими, як усі, — відповіла вона, не довго думаючи. — Звичайні мама й тато.
— Схоже на правду, — відказав Доктор. — Отже, мені знадобиться твоє пильне око.
— Що ми шукаємо?
Це було маленьке англійське містечко і вигляд у нього, на думку Емі, був підхожий. Достоту, як у містечка, яке вони полишили, тільки тут не було кав'ярень і магазинів з мобільними.
— Тут все просто. Ми шукаємо те, чого не повинно бути. Або те, що повинно, якщо його немає.
— А точніше?
— Не знаю, — відповів Доктор. Він потер підборіддя. — Гаспачо, наприклад.
— Що за гаспачо?
— Це різновид супу, який їдять холодним. Отже, якби ми перевернули все у 1984 році і не знайшли ніде гаспачо, це був би наш ключ до розгадки.
— Ти завжди таким був?
— Яким?
— Безумцем з машиною часу.
— Е, ні. Машина часу з'явилася у мене далеко не одразу.
Вони обійшли центр міста у пошуках чогось незвичного, та не знайшли нічого, навіть гаспачо.
* * *
Поллі зупинилася перед садовими воротами на Клейвершем-роу, поглянувши на будинок, який був її домівкою ще з семи років, коли вони сюди переїхали. Вона підійшла до вхідних дверей, подзвонила, і відчула полегшення, коли ніхто не відчинив. Вона зиркнула на вулицю, а тоді, минаючи сміттєві баки, поспішила за будинок, де був садок.
Одна із засувок дверей, які виходили на маленький садок за будинком, погано затулялась. Поллі мала серйозні сумніви, що нові власники будинку встигли її замінити. В іншому разі їй доведеться прийти пізніше, коли вони будуть вдома, і просити, а це незручно й соромно.
У цьому біда всіх схованих речей. Інколи, поспішаючи, забуваєш їх забрати. Навіть якщо це важливі речі. А що могло бути важливішим за її щоденник?
Поллі вела його з того дня, як вони перебралися до цього міста. Щоденник був її найліпшим другом: вона звіряла йому свої таємниці, розповідала про тих дівчат, які її ображали, про тих, з якими вона подружилася, та про найпершого хлопчика, який їй сподобався. Вона зверталася до нього, коли її щось хвилювало, тривожило або засмучувало. Саме в щоденник вона виливала свою душу.
Щоденник, схований за хиткою дошкою в просторій шафі її спальні.
Поллі гепнула долонею по лівій стулці дверей поряд із рамою, і двері захиталися, а тоді відчинились настіж.
Вона зайшла всередину. Її здивувало, що нові власники не завезли жодних меблів на місце тих, які вони взяли з собою. Будинок досі пах так само, як раніше. Стояла тиша: вдома нікого не було. Чудово. Вона поспішила нагору, хвилюючись, що містер Кролик і місіс Кішка можуть застати її, коли повернуться.
Вона піднялася сходами. На сходовому майданчику її обличчя щось торкнулось — щось легеньке, як нитка або павутиння. Вона звела очі. Дивина. Стеля була немовби вкрита шерстю: з неї звисали схожі на волосся нитки або ж подібні до ниток волосини. В цю мить вона завагалася, навіть було подумала тікати — та перед нею вже постали двері спальні. На них все ще висів плакат гурту "Duran Duran". Чому його досі не зняли?
Намагаючись не помічати волохату стелю, вона відчинила двері до своєї спальні.
Кімната змінилася. Усі меблі зникли, а на місці ліжка лежали аркуші паперу. Вона придивилася: то були фотографії з газет, збільшені до натуральної величини. Кожна з них мала вирізи під очі.