— Адже ви цілу ніч їхали потягом, — річ не з веселих.
— О, цієї ночі я нітрохи не нудьгував, — відповів він і зареготав. Сміявся він на весь голос, на дзвінкій, високій ноті, здригаючись усім тілом. Мені, як лікареві, цей сміх не сподобався.
— Стійте! Зупиніться! — вигукнув я й налив з карафки води.
На жаль, і це не допомогло. Ним оволодів один із тих істеричних нападів, що трапляються в сильних натур після великого струсу. Нарешті він трохи заспокоївся, але був так само блідий і спітнілий.
— Якого дурня я клею, — видихнув він.
— Дарма, дарма. Ось випийте. — Я додав до води трохи бренді, і його бліді щоки почали рожевішати.
— Отак краще, — сказав він. — А тепер, докторе, подивіться, будь ласка, на мій палець, або радше на те місце, де він був колись.
Він розв'язав хустину й простяг руку. Навіть мої звичні нерви не витримали такого видовища. На руці стирчало лише чотири пальці, а на місці великого видніла страшна, червона, здута рана. Палець було відірвано чи відрубано біля самого кореня.
— Боже милий! — вигукнув я. — Яка страхітлива рана! Крові, напевно, витекло чимало.
— Авжеж. Після удару я знепритомнів і пролежав так, гадаю, досить довго. Коли я отямився, то побачив, що кров усе ще біжить, перев'язав зап'ясток хустиною й закрутив тріскою.
— Чудово! З вас вийшов би хірург.
— Ні, просто я добре знаюся на гідравліці
— Удару завдано, — мовив я, — якимось важким і гострим знаряддям.
— Схожим на різницький сікач, — додав він.
— Гадаю, що випадково?
— Аж ніяк.
— То це напад?
— Цілком можливо.
— Ви лякаєте мене.
Я промив рану, огорнув її ватою й перев'язав бинтами з карболкою; пацієнт сидів на стільці мовчки й жодного разу навіть не скривився, лише часом стискував зуби.
— Ну, то як? — спитав я, закінчивши.
— Пречудово! Після вашого бренді та перев'язки я немовби на світ народився. Я був зовсім знесилений, адже мені стільки довелося пережити.
— То краще не говорімо про це, щоб не хвилювати вас.
— Ні, тепер уже ні. Все одно доведеться розповідати в поліції. Але, між нами кажучи, лише оця рана може змусити їх повірити моїм свідченням. Пригода справді надзвичайна, а підтвердити її більше нічим; навіть якщо мені й повірять, ті докази, які я наведу, такі непевні, що навряд чи вистачить їх для правосуддя.
— Стривайте! — вигукнув я. — То це загадка, яку ви не можете розв'язати? Тоді я порадив би вам, перш ніж іти до поліції, завітати до мого друга, містера Шерлока Холмса.
— Так, я чув про цього джентльмена, — відповів мій відвідувач. — Буду радий, якщо він візьметься до цієї справи, хоч мені все одно потім доведеться повідомити поліцію. Чи не відрекомендуєте ви мене йому?
— Навіть більше. Я сам одвезу вас до нього.
— Я буду щиро вдячний вам.
— Тоді зараз наймемо кеб і поїдемо. Встигнемо якраз до сніданку. Чи в змозі ви їхати?
— Так. Я не заспокоюся, доки не розкажу комусь цієї історії.
— Тоді служниця викличе кеб, а я за хвилину буду готовий.
Я побіг нагору, кількома словами розповів дружині, що сталось, і за п'ять хвилин уже сидів зі своїм новим знайомим у кебі, що віз нас до Бейкер-стрит.
Шерлок Холмс, як я й сподівався, ще в халаті сидів у вітальні, переглядаючи сторінку "Таймса" з оголошеннями про розшук і курячи люльку, яку щоранку перед сніданням набивав сумішшю всіх сортів тютюну, що лишався з учорашнього дня, — мій друг старанно збирав цей тютюн і висушував на полиці каміна. Він прийняв нас, як і завжди, спокійно й гостинно, замовив яєчню з шинкою, й ми добряче попоїли. Коли сніданок скінчився, Холмс посадив нашого нового знайомого на канапу, поклавши йому під голову подушку, й поставив поряд із ним склянку води з бренді.
— Бачу одразу, з вами сталося щось незвичайне, містере Гезерлі, — мовив він. — Влаштовуйтесь зручніше на цій канапі й почувайтеся як удома. Розкажіть нам, що зможете, а якщо вам погіршає, то зупиніться й зміцніть свої сили оцими легенькими ліками.
— Дякую, — відказав мій пацієнт, — але я й так почуваю себе цілком іншою людиною після докторової перев'язки, а ваш сніданок, гадаю, зовсім завершив лікування. Я не хотів би гайнувати ваш час, тож одразу почну розповідати про свої дивовижні пригоди.
Холмс сів у велике крісло і втомлено заплющив очі, що насправді свідчило лише про його жадібну цікавість; я вмостився навпроти, й ми взялися слухати дивну історію, яку аж до найменших подробиць переповідав наш відвідувач.
— Вам слід знати, — мовив він, — що я — сирота й парубок, живу сам у своєму лондонському помешканні. За фахом я — інженер-гідравлік і набув чималого досвіду, сім років працюючи у відомій ґринвіцькій фірмі "Вессон і Мейтсон". Але два роки тому, діставши в спадщину від свого померлого батька чималі гроші, я вирішив узятися за власну справу й відкрив контору на Вікторія-стрит.
Напевно, кожен, хто вперше береться за власну справу, спочатку бідує. Точнісінько так сталося й зі мною. За два роки я дав лише три поради й виконав одну невеличку роботу, — от і все, що принесла мені моя професія. Увесь мій прибуток із неї становив лише двадцять сім фунтів десять шилінґів. Щодня з дев'ятої до четвертої години я сидів у своїй комірчині і нарешті з тяжким серцем почав розуміти, що справжньої роботи так ніколи й не матиму.
Аж учора, коли я вже збирався йти, клерк доповів, що мене хоче бачити в справах якийсь джентльмен. Він подав мені картку з ім'ям: "Полковник Лізандер Старк". А за ним увійшов і сам полковник — чоловік досить високий, але надзвичайно худий. Ніколи я ще не бачив таких людей. Усе обличчя його, здавалося, пішло в ніс і підборіддя, а шкіра так обтягувала щоки, що вилиці аж випиналися. Проте все-таки це було в нього вродженим, а не від хвороби, бо очі його блищали, та й рухався він упевнено і спритно. Вбраний він був просто, але охайно, а літ мав, як мені здалося, десь із сорок.
"Містер Гезерлі? — сказав він із німецькою вимовою. — Вас рекомендували мені не лише як досвідченого фахівця, а й як скромну людину, що вміє приховувати таємниці".
Я вклонився, вельми потішений, як і кожний молодик, що почув би такі слова.
"Дозвольте спитати, хто дав мені таку добру рекомендацію?"
"Поки що про це краще не говорити. З того самого джерела мені відомо, що ви сирота, неодружений і мешкаєте в Лондоні самі".
"Цілковита правда, — відповів я, — але, пробачте, я не доберу, до чого тут мій професійний досвід. Адже ви звернулися до мене в якійсь справі?"
"Саме так. Ви зараз побачите, що все, про що я кажу, стосується цієї справи. Я хочу доручити вам роботу, але вона повинна зберігатися в таємниці, — в цілковитій таємниці, розумієте? — а цього слід чекати скоріше від людини самотньої, ніж від такої, що живе в родинному колі".
"Якщо я пообіцяю зберегти таємницю, — мовив я, — то можете бути певні, що я ніколи не зламаю свого слова".
Поки я це говорив, він пильно оглянув мене, і я подумав, що ніколи ще не бачив такого підозріливого, недовірливого погляду.
"То ви обіцяєте?" — спитав він нарешті.
"Так, обіцяю".
"Обіцяєте мовчати до роботи, під час роботи й потім? Ніколи не згадувати про неї ані на словах, ані письмово?"
"Я вже дав вам слово".
"От і добре..." — він раптом скочив, блискавично стрибнув до дверей і навстіж прочинив їх. На сходах не було нікого.
"Усе гаразд, — мовив він, повертаючись. — Адже відомо, як клерки полюбляють цікавитися справами своїх господарів. Тепер можна поговорити спокійно". Він підсунув свій стілець упритул до мого і знов утупився в мене тим самим пронизливим, недовірливим поглядом.
Якась відраза й страх прокинулися в мені від дивної поведінки цього худого чоловіка. Навіть побоювання втратити клієнта не могло примусити мене чекати, поки він заговорить.
"Прошу вас пояснити, в чому річ, сер, — мовив я. — Я надто ціную свій час".
Хай мені Господь пробачить ці слова, але вони самі злетіли з моїх уст.
"Яка ваша думка про п'ятдесят ґіней за одну ніч роботи?" — спитав він.
"Що ж, пречудово".
"Я сказав — за одну ніч роботи, але краще сказати — за годину. Я хочу знати вашу думку про гідравлічний прес, який вийшов з ладу. Якщо ви покажете нам, у чому річ, ми самі швидко полагодимо його. Що ви про це скажете?"
"Що ж, робота неважка, а платня добра".
"Отож. Нам хотілося б, щоб ви приїхали цього вечора останнім потягом".
"Куди?"
"До Айфорда, що в Беркширі. Це невеличке село на межі з Оксфордширом, за сім миль від Рединґа. З Падинґтона якраз відходить потяг, що прибуває туди чверть на дванадцяту".
"Дуже добре".
"Я зустріну вас в екіпажі".
"То нам доведеться їхати екіпажем?"
"Так, наша місцина далеко від села, за добрих сім миль від станції".
"То ми навряд чи доїдемо раніше ніж опівночі. Та й зворотного потяга теж, гадаю, вже не буде. Доведеться залишитися у вас на ніч".
"Що ж, це дуже просто".
"Але не дуже зручно. Чи не можна мені приїхати якось іншим разом?"
"Як на мене, найкраще буде, якщо ви приїдете пізньої пори. Саме за незручності ми й платимо вам, молодій і нікому не відомій людині, такі гроші, за які могли б дістати пораду найкращого знавця вашого фаху. Проте, звичайно, якщо такі умови вам не до душі, ви ще маєте час відмовитися".
Я подумав про те, як знадобилися б мені зараз п'ятдесят ґіней. "Ні, ні, — мовив я, — я згоден на все, що ви забажаєте. Однак мені теж слід було б знати, чого від мене хочуть".
"Саме так. Природно, що обіцянка зберігати таємницю, яку ви нам дали, збудила вашу цікавість. Я анітрохи не хочу, щоб ви брали на себе якісь обов'язки, не знаючи про подробиці. Сподіваюся, нас ніхто не підслуховує?"
"Ніхто".
"Річ ось у чім. Вам, напевно, відомо, що сукновальна глина — дуже цінна сировина і що поклади її знайдено лише в одному чи двох місцях Англії?"
"Я чув про це".
"Нещодавно я купив невеличку ділянку землі, зовсім маленьку, за десять миль від Рединґа. Аж раптом мені пощастило — на одному з полів я знайшов великий поклад сукновальної глини. Я оглянув його й побачив, що це лише вузенький перешийок між двома величезними покладами, які лежать ліворуч і праворуч, на землях моїх сусідів. Ці добрі люди й не відають про те, що в їхній землі сховано скарб — не менш цінний, ніж золото. Звичайно, мені вигідно було б купити їхню землю, перш ніж вони довідаються про її справжню вартість, але, на жаль, я не маю на це достатніх коштів.