— Але ж не в сумі річ, а в самому факті. Сам факт, що банк пограбовано, — ось що важливо. Мені дуже дивно, що ви цього не розумієте.
— Любий мій Горлодербі, — сказав пан Гартгаус, зсівши з коня й віддавши повід слузі, — я чудово все розумію і такий уражений картиною, що малюється в моїй уяві, як лишень ви можете жадати. І все ж, сподіваюся, ви дозволите мені поздоровити вас — від щирого серця, повірте мені, — з тим, що ви не зазнали більшої втрати.
— Дякую, — буркнув Горлодербі уривчасто й холодно. — Але, щоб ви знали, вони могли й двадцять тисяч фунтів узяти!
— Мабуть, що могли!
— Еге ж, мабуть! Добре мабуть, грім мене побий! — вигукнув пан Горлодербі, грізно мотаючи та трусячи головою. — Могли вкрасти й двічі по двадцять тисяч! Навіть подумати страшно, що б могло статись, якби тих грабіжників не сполохали!
Ту хвилину надійшли Луїза, й пані Спарсіт, і Бітцер.
— Ось Томова Товкматчева дочка дуже добре розуміє, що могло статись, коли ви не розумієте! — репетував Горлодербі. — Гепнулась додолу, як нежива, щойно я їй сказав! Скільки знаю, такого з нею ще ніколи не бувало. Що ж, по-моєму, дуже хвально, як при такій пригоді!
Луїза ще й досі була бліда і насилу стояла. Пан Гартгаус подав їй руку і, повільно ведучи її доріжкою, спитав, як же вчинено грабунок.
— А ось я вам розкажу, — озвався пан Горлодербі, сердито подаючи руку пані Спарсіт. — Я б вам давно все докладно розповів, якби ви не допитувалися так, скільки вкрадено. Ви знаєте оцю леді (бо вона таки леді) — пані Спарсіт?
— Так, я вже мав честь…
— Чудово. А оцього молодика, Бітцера, ви теж бачили тоді ж таки?
Пан Гартгаус ствердно нахилив голову, а Бітцер стукнув себе щиколодками по лобі.
— Чудово. Вони живуть у банку. Чи ви, може, і це знаєте, що вони живуть у банку? Чудово. Отже, вчора ввечері, як зачинялося банк, усе було прибрано, як завше. У коморі, біля дверей якої спить оцей парубійко, лежало… ну, дарма вже, скільки. А в малому сейфі, що в Томовій кімнатці — в тому сейфі ми держимо гроші на всякі дрібні, виплати, — було десь фунтів півтораста з гаком.
— Сто п’ятдесят чотири фунти, сім шилінгів і один пенс, — устряв Бітцер.
— А ти помовч, коли тебе не питають! — відрубав Горлодербі, зупинившись і обернувшись до нього. — Мало мені того, що мене пограбовано, поки ти хріп на м’якенькій постелі, так ти ще пхаєшся зі своїм "сім шилінгів і один пенс!" Я в твоїх літах не хріп, щоб ти знав. З порожніми кишками не дуже захропеш. І не перебаранчав нікому, хоч був не дурніший за людей.
Бітцер знову стукнув себе щиколодками по лобі з підлесливою міною, видимо вражений, ба приголомшений таким прикладом самовладання й самозречення свого хазяїна.
— Сто п’ятдесят фунтів з гаком, — ще раз сказав пан Горлодербі. — Таку суму Том замкнув у своєму сейфі. Сейф той не дуже міцний, але не в цьому річ. Звечора все залишено, як мало бути. А десь уночі, поки оцей парубійко хріп собі… Пані Спарсіт, ви кажете, що самі чули, як він хріп?
— Пане добродію, — відповіла пані Спарсіт, — я не можу сказати, ніби чула достеменно, що він саме хріп, а тому не буду на цьому наполягати. Але взимку, вечорами, коли йому траплялося заснути за столом, я тоді чула, як він, краще сказати, здушено харчав. Такі згуки, знаєте, часом буває чути з настінного дзигаря. Але я зовсім не хочу кинути тінь на його репутацію, — гідно, тоном непідкупно правдивого свідка додала пані Спарсіт. — Анітрохи. Навпаки, я завжди вважала Бітцера за юнака з вельми твердими моральними принципами і прошу вас узяти це до уваги.
— Ну, дарма, — повів далі вкрай роздратований Горлодербі, — поки він там хріп, чи харчав, чи гарчав, як дзигар, чи ще там що, одно слово, поки він спав, якісь людці якимсь робом, чи то сховавшись у банку за дня, чи ні, це ще треба з’ясувати, добулися до Томового сейфа, зламали замок і забрали, що там було. Потім їх, видно, щось сполохало, і вони вшилися парадними дверима, відчинивши їх підробленим ключем і знов замкнувши за собою на два оберти (їх завше замикається на два оберти, і ключа пані Спарсіт кладе собі під подушку). Того підробленого ключа опівдні знайдено недалеко банку. Тривоги, звісно, ніхто не зняв, аж поки вранці оцей-о парубійко, Бітцер, устав та почав прибирати в кімнатах. Глянув — аж Томів сейф стоїть нарозтіж. Він до нього — замка зламано і гроші забрано.
— До речі, а де ж це Том? — спитав Гартгаус, озираючись довкола.
— Він помагав поліції й зостався в банку, — відповів Горлодербі. — Еге, хай би ці поганці спробували пограбувати мене, як я був у його літах. Хоч би тільки півтора шилінга на це діло потратили, і то б навіть своїх грошей не вернули.
— А є на кого підозра? — поцікавився пан Гартгаус.
— Підозра? А ви ж як думаєте! — відказав Горлодербі, висмикуючи руку з-під руки пані Спарсіт, аби втерти спітнілого лоба. — Еге! Щоб Джозаю Горлодербі з Кокстауна пограбовано та не було ні на кого підозри? Ні, вибачайте, пане добродію!
— А можна спитати, на кого?
— Гаразд, я вам скажу, — відповів Горлодербі, зупинившись і повернувшись до всіх обличчям. — Тільки не треба про це скрізь плескати, чи радше ніде не треба про це плескати, щоб не остерегти поганців (бо їх була ціла банда). Отож глядіть, це таємниця. Слухайте ж, — пан Горлодербі знов витер лоба. — Що ви скажете… коли тут знати пальці одного з моїх робітників? — вибухнув він.
— Сподіваюсь, не нашого приятеля Безбола? — байдуже мовив Гартгаус.
— Ви вгадали, — відповів Горлодербі, — тільки не бола, а дола.
— Не може бути! — зойкнула тихо Луїза.
Горлодербі враз учепився за той здивований і недовірливий вигук:
— О, аякже! Я так і знав. Я вже звик до цього. Знаю все до слова. Як їх послухати, то вони найкращі люди в світі, ці робітники. О, язиками молоти вони зугарні! Вони, бач, нічого не хочуть, тільки щоб їм їхнє право пояснили. Але я вам заявляю: покажіть мені невдоволеного робітника, і я вам покажу людину, готову на будь-яке погане діло. На будь-яке, чуєте?
То була ще одна модна в Кокстауні вигадка, що її невтомно розповсюджувалось і що в неї дехто з кокстаунців справді вірив.
— Але я цих людців добре знаю, — не вгавав Горлодербі. — Я їх усіх наскрізь бачу. Пані Спарсіт, ось пригадайте: застерігав я цього лобуря, коли він уперше прийшов до мене й почав допитуватись, як поламати віру й повалити державну церкву? Ви ж, пані Спарсіт, із високого роду, ви найвищим вельможам рівня, то не дасте мені збрехати. Сказав я йому чи не сказав: "Від мене правди не втаїш! Я таких, як ти, не люблю. І затям, що це діло тебе до добра не доведе!"?
— Авжеж, пане добродію, — потвердила пані Спарсіт, — ви тоді його напучували дуже переконливо саме такими словами.
— Це тоді, як він прикро вразив вас, — іще нагадав нам Горлодербі, — уразив і обурив.
— Так, пане добродію, — відмовила пані Спарсіт, — він мене тоді безперечно вразив. Правда, мушу визнати, що я, може, й не була б така вразлива в цих питаннях — така по-дурному вразлива, коли хочете, — якби я завжди посідала своє нинішнє становище в суспільстві.
Пан Горлодербі, аж надувшися з пихи, втупив очі в Гартгауса, ніби промовляв: "Ця жінка — моя власність, а вона, либонь, варта вашої уваги?" А тоді повернувся до своєї розповіді:
— Ну, а що я йому сказав при вас, Гартгаусе, ви, певне, й самі пригадаєте. Я йому висипав усе в вічі. Я з ними ніколи не марципанюся. Бо я їх знаю. Що ж далі, пане добродію? А ось що: за три дні по тому він здимів. Ушився хтозна-куди, точнісінько як моя мати, коли мене малого покинула. Різниця тільки та, що він іще гірша негідь, ніж була вона, якщо це лишень можливо. А що ж він робив, перше ніж ушитись? Що ви скажете, — пан Горлодербі говорив, ніби рубаючи фрази, і за кожною пристукував кулаком, як по бубоні, по вершку капелюха, що його держав у руці, — що ви скажете, почувши, що його всі три вечори бачено коло банку? Що він уже смерком тинявся там та підглядав? І пані Спарсіт іще тоді його завважила та подумала, що це річ непевна, а тоді сказала Бітцерові, і вони стежили за ним удвох? А на слідстві сьогодні виявилося, що й сусіди його помітили? — і, скінчивши на найвищій ноті, пан Горлодербі, мов східна танцівниця, насадив свого бубона на голову.
— Справді підозріло, — погодився Джеймс Гартгаус.
— Ще б пак ні! — сказав Горлодербі, грізно мотнувши головою. — Ще б пак не підозріло. Але він не сам був у цьому ділі. Там ще якась баба заплутана. Бачте, воно завше так: поки біда не станеться, нічого й не знаєш, а як коня вкрадено, аж тоді виявляється, що замки несправні. Виринула якась стара баба. Якась стара відьма, що час від часу, либонь, на мітлі прилітала до міста. Отож вона ще перед тим цілий день назирала за моїм домом і того самого вечора, що ви його бачили, коли він вийшов від мене, покралася геть удвох з ним раду радити — певне, він їй сказав, що роботу кидає, і пристав на це чортяче діло.
"Справді, у нього в кімнаті була якась стара жінка й ховалася в темному кутку", — подумала Луїза.
— І це ще не все, що ми про них дізналися, — сказав Горлодербі, таємниче киваючи головою. — Але годі, поки що я більш нічого не скажу. А ви ж, будьте ласкаві, глядіть, щоб нікому про це ні слова! Може, й не зразу, але ми їх злапаємо! Навмисне дамо їм трохи погуляти, це не зашкодить.
— Звичайно, їх покарають з усією суворістю закону, як пишеться в оголошеннях, — зауважив Джеймс Гартгаус, — і так їм і треба. Хто береться грабувати банки, мусить за те й платитися. Коли б не так, то ми б усі взялися грабувати банки. — Він лагідно забрав з руки в Луїзи парасольку, розгорнув і підняв у неї над головою, хоч вони й так ішли в холодку.
— А тим часом, Лу Горлодербі, — сказав її чоловік, — треба подбати про пані Спарсіт. У неї нерви розладнались від цієї історії, то хай перебуде тут днів кілька. Отож улаштуй її вигідненько.
— Дуже вдячна вам, пане добродію, — озвалась та поміркована пані, — але, прошу вас, не дбайте дуже за мої вигоди. Мені не треба нічого.
Проте дуже скоро виявилося, що саме її невибагливість найтяжче вдовольнити: пані Спарсіт так мало дбала за себе і так дуже піклувалась за інших, що аж у печінки всім уїлась. Коли їй показали приділену їй кімнату, вона так ужахнулась її пишнотою, що могло спасти на думку, ніби вона воліє переночувати в пральні на маглі.