То був чоловік, що нечутно наздогнав її в темряві й, не кажучи й слова, взявся за дужку відра.
У всіх випадках життя людина чує голос інстинкту. Козетта зовсім не злякалася.
6. З цього розділу читач довідається, що Довбня, можливо, не був позбавлений проникливості
Того самого надвечір’я напередодні Різдва 1823 року один чоловік досить довго прогулювався в найбезлюдніших місцях Госпітального бульвару в Парижі. Здавалося, він шукає собі помешкання, й приваблювали його найскромніші будинки цієї трущобної околиці передмістя Сен-Марсо.
Далі ми побачимо, що цей чоловік і справді винайняв собі кімнату в тому усамітненому кварталі.
Одягнений він був досить бідно, проте з бездоганною охайністю: зношений редингот із жовтого, відтінку охри, сукна, старомодна камізелька із кишенями, короткі чорні штани, протерті на колінах до сірого кольору, на голові — круглий капелюх, дуже старий і добре вичищений, на ногах — чорні вовняні панчохи і грубі черевики з мідними пряжками. Дивлячись на його біле волосся, зморшкувате чоло, бляклі губи, на обличчя, позначене розчаруванням і втомою від життя, йому можна було дати шістдесят років. Але по впевненій, хоч і неквапній ході, по силі, яка проступала в кожному русі, йому дали б не більше, ніж п’ятдесят. Вираз його обличчя був суворий і водночас смиренний, зморшки зовсім не спотворювали чола, очі дивилися з похмурим спокоєм. У лівій руці він тримав обв’язаний хустиною згорток, правою спирався на грубу палицю, певне, висмикнуту з якогось тину. Її було старанно обстругано, і вона мала досить пристойний вигляд. То був кий, що здавався ціпком.
На тому бульварі небагато перехожих, а надто взимку. Але чоловік, про якого йдеться, радше уникав їх, ніж прагнув зустріти.
Було чверть на п’яту, тобто вже смеркло, коли незнайомець проходив повз театр біля Сен-Мартенської брами, де того вечора давали "Двох каторжників". Освітлена ліхтарями афіша, либонь, привернула його увагу, бо хоч ішов він швидко, проте зупинився, щоб прочитати її. Через мить він уже завернув у тупик Планшет, де зайшов у заїзд "Олив’яний таріль" — за тих часів там продавали квитки на диліжанс до Ланьї. Цей диліжанс відходив о пів на п’яту. Коні вже були запряжені, й пасажири підіймалися по залізній драбинці у високий двоколісний екіпаж.
— У вас є місце? — запитав незнайомець.
— Тільки одне, поруч зі мною, на передку, — відповів кучер.
— Я беру його.
— То сідайте.
Перш ніж від’їхати, кучер окинув поглядом скромне вбрання пасажира і зажадав плату наперед.
— Вам до самого Ланьї? — запитав кучер.
— Так, — відповів пасажир і оплатив проїзд до кінця.
Диліжанс рушив. Коли проминули міську заставу, кучер спробував почати розмову, але пасажир відповідав лише "так" або "ні". Тоді кучер став насвистувати та лаяти коней.
О шостій вечора в’їхали в Шель. Перед заїздом, який містився у старих будівлях королівського абатства, кучер зупинив коней, щоб дати їм передихнути.
— Я зійду тут, — сказав пасажир.
Він узяв свій згорток і палицю, зіскочив із диліжанса й через мить зник. До заїзду він не зайшов.
Коли за кілька хвилин диліжанс покотив далі, до Ланьї, недавнього пасажира не виявилося й на шляху.
Кучер обернувся до тих, які сиділи в екіпажі.
— Цей чоловік не тутешній, — сказав він, — бо я не знаю його. Вигляд у нього такий, наче він не має жодного су, а тим часом на гроші він не скупує; оплатив проїзд до Ланьї, хоч їхав тільки до Шеля. Надворі ніч, усі двері зачинені, до заїзду він не увійшов, а ніде його не видно. Не інакше, як крізь землю провалився.
Незнайомець крізь землю не провалився, він просто швидко пішов шляхом, але поблизу церкви звернув на путівець до Монфермея, як людина, добре обізнана з місцевістю. Певно, він був тут не вперше.
Там, де путівець перетинає давня, обсаджена деревами дорога, яка веде від Ганьї до Ланьї, незнайомець почув голоси перехожих. Він причаївся в придорожньому рівчаку і зачекав, поки ті люди пройдуть. А втім, у такій пересторозі не було потреби, бо, як ми вже згадували, стояла чорна груднева ніч. У небі блимали хіба дві або три зірки.
Саме від того місця починається підйом на пагорб. Але незнайомець не пішов далі путівцем до Монфермея; він звернув праворуч і через поле подався сягнистою ходою до лісу.
Увійшовши в ліс, він уповільнив кроки і став придивлятися до дерев, так ніби шукав таємну, відому йому одному стежку. Була мить, коли він, здавалося, збився з дороги і став у нерішучості. Нарешті, просуваючись отак навпомацки, він вийшов на галявину, посеред якої лежала купа великого каміння, що біліло в темряві. Незнайомець підійшов до тієї купи й уважно оглянув її. За кілька кроків від неї стояло товсте, вкрите наростами дерево. Незнайомець підійшов до нього й провів рукою по корі, наче рахував ті нарости на стовбурі.
Навпроти дерева — то був ясен — стояв каштан, на стовбурі якого був прибитий клапоть цинкової бляхи, що затуляв місце, де облупилась кора. Незнайомець звівся навшпиньки і помацав ту цинкову латку.
Потім він потоптався між деревом і купою каміння, ніби хотів з’ясувати, чи не перекопували тут недавно землю.
Після цього незнайомець розглянувся навкруги і рушив просто через ліс.
Саме він і зустрів у лісі Козетту.
Ідучи крізь кущі в напрямку Монфермея, він помітив маленьку тінь, яка повільно сунула вперед, стогнучи і раз у раз опускаючи свою ношу на землю. Незнайомець підійшов ближче і розгледів, що то мала дівчинка, яка тягне величезне відро з водою. Він наздогнав її й мовчки взявся за дужку відра.
7. Козетта в темряві поруч із незнайомцем
Ми вже згадували, що Козетта не злякалася.
Незнайомець заговорив до неї. Він сказав серйозним і тихим голосом:
— Дитино, твоя ноша заважка для тебе.
Козетта підвела голову й відповіла:
— Так, добродію.
— Пусти-но, — сказав незнайомець. — Я понесу сам.
Козетта пустила дужку відра. Тепер вони йшли поруч.
— Воно таки справді важке, — пробурмотів незнайомець крізь зуби. А тоді запитав: — Скільки ж тобі років, дитино?
— Вісім, добродію.
– І здалеку ти йдеш?
— Від лісової криниці.
— А чи далеко ще тобі йти?
— Чверть години, не менше.
Після короткої мовчанки незнайомець запитав:
— То в тебе немає матері?
— Я не знаю, — відповіла дівчинка.
Перш ніж незнайомець устиг озватися, вона додала:
— Мабуть, таки нема. У інших є матері. А в мене нема.
І, помовчавши, сказала:
— Я думаю, її ніколи в мене й не було.
Незнайомець зупинився, поставив відро на землю й поклав руки на плечі дівчинки, силкуючись розгледіти її обличчя в темряві.
Худе й нещасне личко Козетти невиразно вимальовувалось у тьмяному світлі рідких зірок.
— Як тебе звати?
— Козетта.
Незнайомець здригнувся, наче його вдарило електрикою. Він подивився на дівчинку ще, потім зняв долоні з її плечей, узяв відро й рушив далі.
— Ти де живеш, дитино? — через хвилину запитав він.
— У Монфермеї, якщо ви чули.
— Це ми туди йдемо?
— Так, добродію.
Він знову помовчав, тоді провадив:
— Хто ж послав тебе о цій порі в ліс по воду?
— Пані Тенардьє.
Незнайомець запитав удавано байдужим голосом, у якому, проте, бриніли нотки дивного хвилювання:
– І хто вона така, ця пані Тенардьє?
— Моя хазяйка, — відповіла дівчинка. — Вона держить заїзд.
— Заїзд? — перепитав чоловік. — Ти знаєш, я хотів би переночувати в ньому. Проведи мене.
— А ми якраз туди прямуємо, — сказала дівчинка.
Незнайомець ішов досить швидко. Козетта не відставала. Вона більше не відчувала втоми. Час від часу вона дивилась на свого супутника з невимовною довірою в погляді. Її опанувало якесь незнане почуття радості й надії.
Збігло кілька хвилин. Незнайомець заговорив знову:
— А хіба в пані Тенардьє нема служниці?
— Нема, добродію.
— То ти в неї одна?
— Так, добродію.
Після короткої мовчанки Козетта сказала:
— Правда, у неї є ще дві дівчинки.
— Які дві дівчинки?
— Поніна й Зельма.
Так Козетта спростила романтичні ймення дочок Тенардьє.
– І хто вони, ті Поніна й Зельма?
— Це панночки Тенардьє. Ну, дочки пані Тенардьє.
– І що ж вони роблять, ті двоє дівчаток?
— О! — сказала дитина. — У них чудові ляльки, гарні іграшки. Їм є що робити. Вони граються, розважаються.
— Цілісінький день?
— Так, добродію.
— А ти?
— А я працюю.
— Цілісінький день?
Дівчинка глянула на нього своїми великими очима, в яких блищала сльоза, невидима в темряві, й тихо відповіла:
— Так, добродію.
Трохи помовчавши, вона додала:
– Іноді, коли я раніш управлюся з роботою, мені теж дозволяють поґратися.
— Як же ти граєшся?
— Як можу. Мені не заважають. Але іграшок у мене мало. Поніна й Зельма не хочуть, щоб я гралася їхніми ляльками. У мене є тільки свинцева шабелька, отака завбільшки.
І дівчинка показала на свій мізинець.
— А вона щось ріже?
— Так, добродію. Я ріжу нею салату і стинаю голови мухам.
Вони увійшли в село. Козетта повела незнайомця вулицями. Вони проминули пекарню, але дівчинка не згадала про хлібину, яку їй доручили купити. Супутник перестав розпитувати її й похмуро мовчав. Коли пройшли повз церкву, незнайомець, побачивши поставлені просто на вулиці ятки, запитав:
— Тут ярмарок чи що?
— Ні, добродію, це Різдво, — відповіла Козетта.
Коли підійшли до церкви, Козетта боязко торкнулась його руки:
— Добродію…
— Що, дитино?
— Ми вже близько від дому…
— От і гаразд.
— Тепер я сама понесу відро.
— Навіщо?
— Хазяйка мене поб’є, коли побачить, що я давала комусь нести його.
Незнайомець віддав дівчинці відро. Через хвилину вони вже стояли перед дверима корчми.
8. Яка прикрість, коли надаєш притулок біднякові, що може виявитись багатієм
Козетта не втрималася, щоб не кинути погляд на велику ляльку, яка досі стояла на вітрині крамнички іграшок, потім вона постукала. Відчинила пані Тенардьє зі свічкою в руці.
— А, це ти, волоцюжко! Боже праведний, куди ж ти пропала? Чи я гуляти тебе послала, ледащо?
— Пані, — сказала Козетта, вся затремтівши. — Оцей-от добродій шукає собі притулку на ніч.
Тенардьє миттю змінила свій лютий вираз на приязну гримасу, — таке перетворення властиве всім корчмарям, — і жадібним поглядом окинула новоприбулого.
— Це ви, добродію? — спитала вона.
— Так, пані, — відповів незнайомець, підносячи руку до капелюха.
Багаті подорожні не бувають такими чемними.
Цей жест незнайомця і побіжний огляд його одежі та багажу призвели до того, що приязна гримаса зійшла з обличчя пані Тенардьє.