До того ж Вотрен занадто швидко одужав, і Б’яншон запідозрив якусь змову проти веселого пансіонного жартуна. На той час, коли Растіньяк повернувся, Вотрен уже був на ногах і стояв біля каміна в їдальні. Звістка про дуель Тайфера-сина зацікавила пансіонерів. Бажаючи дізнатися про подробиці справи та про вплив її на долю Вікторини, всі, за винятком батька Горіо, зібрались у їдальні раніше, ніж звичайно. Увіходячи, Ежен зустрівся очима з незворушним поглядом Вотрена. Цей погляд так глибоко пронизав йому серце і так сильно шарпнув струни ницих почуттів, що він здригнувся.
– Ну що, любий мій хлопчику, – сказав йому втеклий каторжник, – кирпата ще не так скоро мене забере. Ці дами кажуть, що я вийшов переможцем після такого удару, який міг би звалити й вола.
– О! Ви навіть можете сказати – буйвола! – скрикнула вдова Воке.
– Вам, здається, не зовсім приємно бачити мене живим? – сказав Вотрен на вухо Растіньякові, немов угадуючи його думки. – Це могла витримати тільки сильна людина.
– Далебі, – мовив Б’яншон, – вам дуже пристало б ім’я того пана, про якого позавчора говорила мадмуазель Мішоно, – Дурисмерть.
Це слово вразило Вотрена, мов блискавка. Він пополотнів і поточився, магнетичний погляд його, як сонячний промінь, впав на мадмуазель Мішоно і ніби збив її з ніг. Стара діва впала на стілець. Пуаре поспішив стати між нею та Вотреном, зрозумівши, що жінка в небезпеці, таким лютим і зловісним стало обличчя каторжника, коли він наче скинув маску добродушності, під якою ховалося його справжнє нутро. Ще нічого не розуміючи в цій драмі, пансіонери остовпіли. В цю мить надворі почулася хода кількох людей і стукіт рушниць по бруку. Тим часом як Коллен інстинктивно шукав виходу, поглядаючи на вікна й стіни, у дверях з’явилося четверо людей. Першим ішов начальник розшукної поліції, за ним троє поліцаїв.
– Ім’ям закону й короля… – виголосив поліційний офіцер, і шепіт подиву покрив його слова.
А потім у їдальні запала тиша. Пансіонери розступилися, даючи дорогу трьом поліцаям; кожен із них тримав руку в кишені на зарядженому пістолеті із зведеним курком. Двоє жандармів, що ввійшли слідом за поліцаями, стали біля дверей вітальні, а ще двоє – біля дверей, що вели на сходи. Тупіт солдатів і брязкіт рушниць пролунали на бруку вздовж фасаду. Отже, Дурисмерті не лишалося ніякої надії на втечу; погляди всіх мимоволі були прикуті до нього. Начальник поліції підійшов до Вотрена і так ударив його по голові, що з нього злетів парик, оголивши гидку голову. Цегляно-червоне коротке волосся так пасувало до могутніх грудей, що виникало враження, ніби тут у якомусь жахливому союзі об’єдналися сила й хитрість, і образ цей наче освітлювало полум’я пекельного вогню. Всі зрозуміли Вотрена, його минуле, сучасне і майбутнє, його нещадні погляди, культ свавілля, величність, якої надавали йому цинізм думок і вчинків, сила його організму, пристосованого до всього. Обличчя його налилося кров’ю, очі заблищали, як у дикого кота. Він рвонувся з такою шаленою силою, заревів так, що в усіх пансіонерів вихопився крик жаху. У відповідь на цей лев’ячий рух поліцаї, скориставшися з загальної паніки, вихопили з кишень пістолети. Коллен, побачивши, як блиснула зброя, зрозумів небезпеку і раптом показав, яка величезна сила волі може бути в людини. Жахливе й величне видовище! Його обличчя можна було порівняти лише з казаном, повним пари, яка могла б зрушити гори, але вмить осідає від краплі холодної води. Тією краплею була блискавична думка, що майнула у каторжника й охолодила його лють. Він посміхнувся і глянув на свій парик.
– Ти сьогодні не дуже чемний, – сказав він начальникові поліції і, кивнувши головою жандармам, простяг руки. – Панове жандарми, надівайте наручники. Присутні будуть свідками того, що я не чинив опору.
У кімнаті почувся гомін захоплення, викликаного раптовістю, з якою лава й вогонь вихопилися на поверхню і знову опустилися в цей людський вулкан.
– Ваша взяла, пане громило, – мовив Коллен, дивлячись на уславленого начальника розшукної поліції.
– Ану, роздягнись! – зневажливо сказав йому пан із завулка Святої Анни.
– Навіщо? – спитав Коллен. – Тут дами. Я нічого не заперечую і здаюсь.
Він замовк і глянув на присутніх, як оратор, що хоче сказати щось незвичайне.
– Пишіть, дядечку Ляшапель, – звернувся він до маленького сивого дідка, який сів коло столу і вийняв із теки бланк протоколу арешту. – Визнаю, що я – Жак Коллен, прозваний Дурисмерть, засуджений на двадцять років ув’язнення в кайданах; і я щойно довів, що виправдую своє прізвисько. Якби я тільки підняв руку, – сказав він пансіонерам, – оті троє шпиків випустили б з мене всю юшку на підтирку матусі Воке. Нікчеми! А ще беруться наставляти капкани.
Пані Воке стало млосно, коли вона почула такі вислови.
– Господи! Від цього можна збожеволіти; а я ж учора була з ним у театрі Гете! – поскаржилася вона Сільвії.
– Трішки філософії, матусю, – провадив Коллен. – То не біда, що ви вчора були в Гете у моїй ложі! Хіба ви кращі за нас? У таких, як ми, на плечі тавро не таке ганебне, як у вас на серці, ви – трухляві кінцівки ураженого гангреною суспільства: найкращий з вас не встояв проти мене.
Очі його спинилися на Растіньякові, і він ласкаво усміхнувся йому. Ця усмішка анітрохи не в’язалася з суворим виразом його обличчя.
– Наша угода лишається в силі, ангеле мій; звичайно, коли ви згодні. Розумієте? – і він заспівав:
– Моя Фаншетта чарівна
Своєю простотою…
– Не турбуйтеся, – провадив він, – я зумію отримати своє. Мене занадто бояться, щоб обчухрати.
Каторга з її звичаями і жаргоном, з різкими переходами від комічного до жахливого, її страхітлива велич, її безцеремонність і підлота в одну мить постала в словах цього чоловіка, що вже був не людиною, а типом цілого звироднілого племені, народу дикого й розумного, хижого і спритного. В одну мить Коллен став цілою пекельною поемою, в якій відбились усі людські почуття, крім одного – каяття. Погляд його був поглядом грішного ангела, що вічно прагне боротьби. Растіньяк опустив очі, приймаючи його ганебну прихильність як спокуту за свої ниці помисли.
– Хто зрадив мене? – спитав Коллен, грізно оглядаючи присутніх і втупивши погляд у мадмуазель Мішоно. – Це ти, – сказав він, – стара відьмо, ти, пронозо, викликала в мене штучну апоплексію. Мені досить сказати два слова, і через тиждень тобі переріжуть горло. Прощаю тобі, я християнин. А втім, це не ти мене продала. А хто? Ага, ви там робите трус! – вигукнув він, почувши, як поліцаї відчиняють нагорі шафи й викидають з них речі. – Пташки випурхнули з гнізда ще вчора. І нічогісінько ви не винюхаєте. Ось де мої торговельні рахунки! – сказав він, ляснувши себе по лобі. – Тепер я знаю, хто мене продав. Не хто інший, як цей мерзотник Пролаза. Що, хіба ні, дядечку хватайло? – звернувся він до начальника поліції. – Це достоту збігається з тим, що нагорі були наші кредитки. Тепер там нічого не знайдете, мої шпигунчики. А щодо Пролази, то йому буде каюк через два тижні, хоч би його охороняла вся ваша жандармерія. Скільки ви дали оцій Мішонетці? – спитав він у поліцаїв. – Якусь тисячу? Я коштую більше. Ти, гнила Нінон, Помпадур у дранті, цвинтарна Венеро, якби ти мене попередила, я дав би тобі шість тисяч франків. Ах, ти цього не знала, стара торговко людським м’ясом, а то сторгувалася б зі мною. Так, я дав би ці гроші, щоб уникнути подорожі, яка мені не до смаку і пов’язана з витратами, – казав він, поки йому надівали наручники. – Тепер ці молодчики натішаться досхочу, тягаючи мене без кінця по судах, щоб помаринувати. Якби вони мене негайно відправили на каторгу, я скоро знов узявся б до свого діла, незважаючи на всіх ваших круків з набережної д’Орфевр. На каторзі мої друзі зроблять усе, аби тільки допомогти втекти своєму генералові, доброму Дурисмерті. Хіба серед вас є хоч один, хто мав би, як я, понад десять тисяч братів, готових на все заради вас? – спитав він гордовито. – Тут таки є щось добре! – додав він, ударивши себе в груди. – Я ніколи нікого не зрадив. Глянь, відьмо, глянь на них, – звернувся він до старої діви. – Вони дивляться на мене з жахом, а ти викликаєш у них огиду. Катюзі по заслузі! – Він замовк, поглядаючи на пансіонерів. – Ох і дурні ж ви! Невже ніколи не бачили каторжника? Каторжник такого гарту, як Коллен, той, що стоїть перед вами, – не такий підлий, як інші люди; він протестує проти грубих порушень "громадського договору", як каже Жан Жак, учнем якого я маю щастя бути. Я один проти влади з усіма її трибуналами, жандармами, бюджетами, і я їх обдурюю.
– Сто чортів! – вигукнув художник. – От би його на картину!
– Скажи-но мені, ти, пестуне його вельможності ката, управителю Вдови (таке назвисько, сповнене страшної поезії, каторжники дали гільйотині), – додав він, обертаючись до начальника розшукної поліції, – будь добрим хлопцем, скажи мені, чи правда, що мене продав Пролаза? Я не хотів би, щоб він поплатився замість когось іншого, це було б несправедливо.
В цю хвилину агенти, що перетрусили й переписали все у Вотреновій кімнаті, повернулися і щось шепнули начальникові. Протокол було закінчено.
– Панове, – сказав Коллен пансіонерам, – зараз мене поведуть. Усі ви були дуже милі зі мною під час мого перебування тут. Я з вдячністю згадуватиму вас. Прощавайте. Дозволите надіслати вам із Провансу смокв?
Він ступив кілька кроків і спинився, щоб глянути на Растіньяка.
– Прощай, Ежене, – сказав йому Коллен ніжним, сумним голосом, нітрохи не подібним до брутального тону його попередньої мови. – На випадок, якби ти опинився в скрутному становищі, я лишаю тобі відданого друга.
– Незважаючи на наручники, він став у позицію, гукнув, як фехтувальник, – раз, два! – і зробив випад.
– Якщо попадеш у біду – звертайся до нього. І він сам, і гроші до твоїх послуг.
Ця незвичайна людина вимовила останні слова таким блазенським тоном, що їх міг зрозуміти лише Растіньяк. Коли жандарми, солдати й поліцаї вийшли з дому, Сільвія, натираючи оцтом скроні своїй господині, глянула на вражених пансіонерів.
– Що не кажіть, – мовила вона, – а він був добра людина.
Її слова порушили остовпіння, що охопило всіх під впливом різноманітних почуттів, викликаних цією сценою.