Метаморфози

Овідій

Сторінка 33 з 72
Втім, і біль, і вогонь наростають;
523] Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.
524] Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.
525] Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.

526] Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;
527] Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси
528] Доньки Евена, голосять жінки й матері калі донські.
529] Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,
530] І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.
531] Мати, до тями прийшовши, свого ж.таки вчинку жахнувшись,
532] Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.
533] Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким.
534] Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова.
535] Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри;
536] Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі.
537] Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,
538] Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.
539] Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця
540] Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами
541] ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.
542] Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,
543] Що навалилось на дім Партаона,— крім Торги й невістки
544] Славної родом Алкмени,— сестер оперила й у небо
545] їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.
546] Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає. [146]

547] Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,
548] В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків.
549] Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий
550] Після дощів Ахелой: "Загостюй в мене, внуче Кекропа,-
551] Просить він,— деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:
552] Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,
553] Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,
554] Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня
555] Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням.
556] Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,
557] Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.
558] Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,-
559] Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля".

560] Тут же погодивсь Егід: "Скористаюсь як радою,— мовив,-
561] Так і притулком твоїм". І таки скориставсь тоді ними.
562] Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого
563] Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.
564] Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.
565] Гіперіон за той час дві третини світу відміряв,
566] І розмістились на ложах Тесей та супутники-друзі:
567] Син Іксіона— по цій стороні, а по тій, проти нього,-
568] Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.
569] Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий
570] Виявив шану однакову, гостю високому радий.
571] Різного роду наїдками тут же й столи заставляти
572] Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,
573] В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,
574] Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:
575] "Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву
576] Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну".
577] Бог же на те: "Не один там і справді видніється острів:
578] П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.
579] Тож не одна лиш Діана-мисливиця мстить за зневагу;
580] Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву
581] Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,
582] Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.
583] Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,
584] Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,
585] Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю.
586] Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,
587] Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському
588] Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,
589] Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш.
590] Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,
591] Любий мені; Перімелою нині його називають.
592] Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.
593] Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню [147]
594] Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море.
595] Я підхопив її, поки пливла, і промовив: "Нептуне,
596] Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба.
597] Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,-
598] Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!
599] Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,
600] І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним.
601] То пожалів би її, нам обом дарував би провину.
602] Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.
603] Дай їп притулок якийсь,— чи сама нехай стане притулком,-
604] Буду й тоді обнімать її!" Мовчки схитнув головою
605] Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.
606] Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,
607] Поки пливла,— і тремтіло воно під моєю рукою.
608] Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче
609] Тіло, а груди м які мовби шаром землі затяглися.
610] Я щось кажу,— а земля поступово їй сковує рухи:
611] Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає".

612] Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала
613] Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,
614] Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь;
615] "Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика
616] Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати".

617] Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,
618] Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий.
619] Так він озвався: "Не має направду ні меж, ані міри
620] Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.
621] Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба
622] Аипа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька.
623] Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я
624] З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько.
625] Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,
626] Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.
627] В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же —
628] Син його, крила відклавши та різку,— потомок Атланта.
629] В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились —
630] Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,
631] Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.
632] В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда.
633] Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні
634] Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість-сусідку:
635] Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.
636] Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:
637] Двоє їх — ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє.
638] Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів,
639] І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,-
640] Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув, [148]
641] А господиня заслала її полотном груботканим.
642] Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні
643] Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою
644] Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.
645] Кілька полінець і в язанку хмизу приносить у хату
646] І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.
647] З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх.
648] Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,
649] • Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно
650] Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,
651] У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.

652] Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім
653] Час непомітно спливав. Там, у закутку,-з бука цеберко
654] Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло.
655] Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили
656] Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові
657] Поручні й ніжки. М який очерет-постіль заміняє.
658] Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято
659] Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке.
660] Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.
661] Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо
662] Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.
663] Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку
664] Хутко підклала. Зеленою м ятою столик натерши,
665] Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду —
666] Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;
667] Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала
668] Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.
669] В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором,
670] Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера —
671] Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.
672] Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;
673] Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.
674] Далі й вони поступилися місцем новій переміні:
675] Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,
676] й свіжі, V широких кошах, запахущі плоди яблуневі,
677] й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,
678] Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі
679] Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність.
680] Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,
681] Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.
682] Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні
683] Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда.
684] Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.
685] Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.
686] От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих. [149]
687] Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго
688] Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,
689] Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:
690] "Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів
691] Кара,— промовили,— ви ж не страшіться обоє: це лихо,
692] Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї
693] І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами
694] Разом рушайте!" Старенькі — не проти: з ціпком у правиці
695] Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.

696] Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла
697] Пущена з лука стріла.
30 31 32 33 34 35 36