Чути було, як він з грюкотом зійшов з ґанку. Солдати, сміючись, іще погомоніли трохи, потім вони також посунули на подвір'я, гупаючи черевиками в передпокої і по ґанку. Стало тихо. В кімнаті за передпокоєм хтось, мабуть, Фрідріх, брязкав посудом, і чути було, як солдати мочаться на подвір'ї біля самого ґанку. Деякі з них незабаром повернулися, галасливо, п'яно балакаючи. Єфрейтора все не було. Нарешті кроки його простукотіли на ганку та в сінях. Двері в кімнату одчинились, і єфрейтор, уже без каганця, виник на тлі примарного світла й чаду з відчинених дверей кухні.
— Луїза...— пошепки покликав він. Лизавета Олексіївна, як тінь, стала перед ним.
— Як? Ти її не знайшов?.. Вона не приходила, її нема,— говорила вона, роблячи заперечливий рух головою і рукою.
Єфрейтор невидющими очима обвів кімнату.
— У-у-у..— раптом п'яно, ображено промукав він, спинивши каламутні чорні свої очі на Лизаветі Олексіївні. В ту ж мить він поклав їй на обличчя величезну масну п'ятірню, стиснув пальці, мало не вичавивши Лизаветі Олексіївні очей, відштовхнув її од себе і, хитнувшись, вийшов з кімнати. Лизавета Олексіївна хутко повернула ключ у дверях.
Німці ще пометушилися та побубоніли п'яними голосами, потім вони заснули, не погасивши світла.
Лизавета Олексіївна мовчки сиділа навпроти Володі, що й досі не спав. Вони відчували нестерпну втому, але спати не хотілось. Лизавета Олексіївна перечекала трохи й випустила Люсю.
— Я мало не задихнулась, у мене вся спина мокра і навіть волосся,— збуджено шепотіла Люся. Ця пригода якось збадьорила її.— Я тихенько вікно відчиню. Я задихаюсь.
Люся нечутно відчинила найближче до ліжка вікно й висунулась на пустир. Ніч була душна, але після духоти в кімнаті та всього, що творилося в домі, такою свіжістю війнуло з пустиря, в місті було так тихо, що здавалось — і немає довкола ніякого міста, тільки їхній будиночок з німцями поснулими сам собі стоїть посеред темного пустиря.
І раптом яскравий спалах десь там, нагорі, по той бік переїзду, коло парку, на мить осяяв небо, й увесь пустир, і горб, будинки школи та лікарні. За мить — другий спалах, іще дужчий, і знов усе виступило з пітьми, навіть у кімнаті на мить стало видно. І слідом за цим — не те що вибухи, а якісь беззвучні струси повітря, ніби від далеких вибухів, один по одному шугонули понад пустирем, і потемнішало знов.
— Що це? Що це? — злякано питала Лизавета Олексіївна.
І Володя підвівся на постелі.
Чудно мліючи серцем, Люся вдивлялась у темряву, в той бік, звідки сяйнули ці спалахи. Відблиск не видного звідси полум'я, то слабнучи, то буйнішаючи, заколивався десь там, на пагорбі, то вириваючи з темряви, то знов одпускаючи дахи будівель райвиконкому та "скаженого пана". І раптом у тому місці, де було джерело цього дивного світла, шугонуло вгору язикате полум'я, і все небо над ним багрово заятрилось, і освітилося все містечко й пустир, і в кімнаті стало так видно, що проступили обличчя й речі.
—• Пожар!..— обернувшись у кімнату, сказала Люся з незрозумілим торжеством і знову втупила погляд у це високе язикате полум'я.
— Зачини вікно,— злякано попросила Лизавета Олексіївна.
— Все одно ніхто не бачить,— заперечила Люся, щулячись, як від холоду.
Вона не знала, що це за пожар і як він виник. Але було в ньому щось таке, що очищало душу, щось піднесене й страшне, в цьому високому, буйному, переможному полум'ї. І Люся, сама освітлена, не відриваючись дивилась на нього.
Заграва ширилась не тільки над центром міста, а й далеко навколо. Не тільки будівлі школи та дитячої лікарні було видно як удень, вбачались навіть розташовані за пустирем далекі райони міста, що прилягали до шахти № 1-біс. І це багрове небо, і відблиски пожару на дахах будівель і на горбах створювали картину примарну, й фантастичну, і величну водночас.
Відчувалося, що все місто прокинулось. Там, у центрі, чути було безугавний рух людей, долинали окремі голоси, вигуки, десь гурчали вантажні машини. На вулиці, де стояв будиночок Осьмухіних, і в їхньому дворі прокинулися, заметушились німці. Собаки,— їх ще не всіх устигли перестріляти,— забувши денні страхи, гавкали на пожар. Тільки сп'янілі німці в кімнаті за передпокоєм нічого не чули й спали.
Пожежа бушувала майже дві години, потім почала пригасати. Дальні райони міста, горби знову стала обгортати пітьма. Тільки окремі останні спалахи полум'я інколи знову проявляли то округлість горба, то групу дахів, то темний конус терикона. Але небо над парком ще довго чаїло в собі багряне проміння, яке то прочахало, то знов дужчало, і що довго видніли будівлі районного виконкому та "скаженого пана" на пагорбі. Потім вони стали мерхнути, і пустир П9-ред вікном дедалі густіше поймала темрява.
А Люся сиділа та й сиділа край вікна, збуджено дивлячись на пожар. Лизавета Олексіївна й Володя теж не спали.
Раптом Люсі здалось, ніби кішка майнула пустирем ліворуч од вікна, щось зашаруділо по фундаменту. Хтось скрадався до вікна. Люся інстинктивно відсахнулась і хотіла вже мерщій зачиняти вікно, але її спинив чийсь шепіт. її кликали на ім'я:
— Люсю... Люсю... Вона завмерла.
— Не бійся, це я, Тюленін...— І голова Серьожчина без кепки, з цупким кучерявим волоссям виникла врівень з підвіконням.— У вас німці стоять?
— Стоять,— прошепотіла Люся, злякано й радісно дивлячись в усмішливі та одчайдушні очі Серьожки.— А у вас?
— У нас поки що нема.
— Хто це? — жахнулася Лизавета Олексіївна. Далекий відблиск пожару освітив Серьожчине обличчя,
і Лизавета Олексіївна та Володя впізнали його.
— Володя де? —. спитав Серьожка, налігши на підвіконня.
— Я тут.
— А ще хто лишився?
— Толя Орлов. Я більше не знаю, я нікуди не виходив, у мене апендицит.
— Вітька Лук'янченко тут і Любка Шевцова,— сказав Серьожка,— і Стьопку Сафонова бачив, зі школи Горького.
—— Як ти заблукав до нас? Уночі? — питав Володя.
— На пожар дивився. З парку. Потім став "шанхайчи-ками" пробиратись додому, та побачив з балки, що у вас вікно відчинене.
— Що це горіло?
— Трест.
— Ну'У?.
— Там їхній штаб розташувався. В самих підштаниках вистрибували,— тихо засміявся Серьожка.
— Ти думаєш — підпал? — спитав Володя.
Серьожка помовчав, очі його поблискували в темряві, мов у кішки.
— Та вже ж не само загорілося,— сказав він і знову засміявся.— Як жити думаєш? — спитав він Володю.
— А ти?
— Ніби не знаєш.
— От і я так,— полегшено сказав Володя.— Я такий тобі радий. Ти знаєш, я такий радий...
— Я теж,— знехотя сказав Серьожка: він терпіти не міг, коли йому звіряли душу.— Німці у вас люті?
— Пиячили цілу ніч. Усіх курей пожерли. Кілька разів до кімнати вдиралися,— сказав Володя недбало і водночас немов пишаючись перед Серьожкою тим, що він уже зазнав на собі, які вони, німці. Він тільки не сказав, що єфрейтор чіплявся до сестри.
— Ну, це ще нічого,— спокійно сказав Серьожка.— А лікарню зайняли есесівці, там поранених залишилось чоловік сорок, вивезли всіх до Верхньодуванного гаю і — з автоматів. А лікар Федір Федорович, як вони їх стали брати, не витримав і вступився. Так вони його просто в коридорі застрелили.
— Ах, чорт! Ай-я-яй... Яка хороша була людина,— зморщившись, сказав Володя.— Я ж там лежав.
— Людина, яких мало,— сказав Серьожка.
— І що ж це буде, господи! — з тихим стогоном видихнула Лизавета Олексіївна.
— Я побіжу, поки не розвиднілося,— мовив Серьожка.— Будемо зв'язок тримати.— Він глянув на Люсю, зробив якийсь рух рукою і хвацько сказав: — Ауфвідерзеген!..— Він знав, що вона мріє про курси іноземних мов.
Його спритне, в'юнке, щупле тіло майнуло в пітьму, і Серьожки зразу не стало ні видно, ні чутно,— наче розтанув.
Розділ дев'ятнадцятий
Найдивніше було те, як вони скоро договорились.
— Чого ж ти, дівчино, оце читаєш? У Краснодон ідуть німці! Хіба не чуєш, як машини ревуть з Верхньодуван-ної? — стоячи біля ніг її, ледве стримуючи дихання, казав Серьожка.
Валя все з тим самим зчудованим, спокійним та радісним виразом мовчки дивилась на нього.
— Куди ти мчав? — спитала вона.
На мить він зніяковів. Але ні, не могло бути, щоб ця дівчина була поганою дівчиною.
— Хочу на вашу школу злізти, побачити, що воно буде...
— А як ти злізеш? Хіба ти був у нашій школі? Серьожка сказав, що він був у їхній школі один раз,
років зо два тому, на літературному вечорі.
— Та вже як-небудь злізу,— сказав він усміхаючись.
— Але ж німці можуть передусім зайняти школу? — сказала Валя.
— Побачу, що вони йдуть, та просто в парк,— відповів Серьожка.
— Ти знаєш, найкраще дивитися з горища, звідти все видно, а нас не побачать,— зауважила Валя, й сіла на своїм пледі, і швидко поправила коси та блузку.— Я знаю, як туди потрапити, я тобі все покажу.
Серьожка раптом виявив нерішучість.
— Бачиш, яке діло,— сказав він,— якщо німці поткнуться до школи, доведеться стрибати з другого поверху.
— Нічого не вдієш,— відповіла Валя.
— А зможеш?
— Питаєш...
Серьожка поглянув на її засмаглі міцні ноги, вкриті золотавим пушком. Тепла хвиля пройшла в нього по серцю. Ну, звичайно, ця дівчина могла стрибнути з другого поверху!
І от вони вже вдвох бігли до школи через парк.
Велика двоповерхова школа, збудована з червоної цегли, з просторими світлими класами, з великим гімнастичним залом, стояла біля головних воріт парку, проти будинку тресту "Краснодонвугілля". Школа була порожня й замкнена. Але, виходячи з благородних цілей, що їх вони мали на увазі, Серьожка не вважав за гріх, наламавши пучок гілля, видавити одне з вікон на першому поверсі, яке виходило в глиб парку.
Серця їхні шанобливо завмерли, коли вони, навшпиньках ступаючи по підлозі, пройшли через один із класів у нижній коридор. Тиша стояла в усій цій просторій будівлі, найменший шерех, стук лунко відбивались навкруг. За ці кілька днів багато чого змістилось на землі, і багато будівель, як і людей, утратили колишнє своє звання та призначення і ще не набули нового. Але все-таки це була школа, в якій учили дітей, школа, в якій Валя провела багато світлих днів свого життя.
Вони побачили двері з написом: "Учительська", двері 8 написом: "Директор", двері з написом: "Кабінет лікаря",
"Фізичний кабінет", "Хімічний кабінет", "Бібліотека". Так, це була школа, тут дорослі люди, вчителі, навчали дітей знань і того, як треба жити на світі.
І від цих порожніх класів з голими партами, приміщень, які ще вберігали специфічний шкільний запах, раптом повіяло й на Серьожку, і на Валю тим світом, у якому вони росли, який був невід'ємний од них і який тепер відійшов, вдавалось, назавжди.