– Не забувайте, що від виходу в море працюють усі котли: на дорогу від Нью-Йорка до Бордо тихим ходом запасів вугілля вистачило б, але для переходу на всіх парах від Нью-Йорка до Ліверпуля його замало.
– Я подумаю, – відповів містер Фоґґ.
Паспарту все збагнув. Його охопило смертельна паніка. Закінчувалося вугілля!
"Ну, – подумав він, – якщо мій хазяїн упорається і з цим, то він просто велика людина!"
Зіштовхнувшись із Фіксом, він не міг стриматися, аби не втаємничити його у справи.
– То ви вважаєте, – мовив крізь зуби детектив, – що ми йдемо в Ліверпуль?!
– Хай вам біс! Куди ж іще!
– Недоумок! – процідив поліцейський інспектор і відійшов, знизуючи плечима.
Паспарту хотів був добряче відплатити за цю характеристику. Однак подумавши, що бідолашний Фікс, імовірно, дуже засмучений через свою невдачу, що ця безґлузда кругосвітня гонитва дуже зачепила його самолюбство, парубок вирішив пробачити образу.
На що ж сподівався Філеас Фоґґ? Важко здогадатися. Однак здається, цей флегматичний джентльмен прийняв якесь рішення, бо того самого вечора покликав механіка і сказав йому:
– Підтримуйте вогонь і йдіть на всіх парах, доки вистачить запасів пального.
За кілька хвилин із труб "Генрієтти" завалували густі пелехи диму.
Судно йшло на всіх парах, та через два дні, вісімнадцятого числа, механік оголосив, що вугілля залишилося менше ніж на добу.
– Не зменшувати вогню! – наказав містер Фоґґ. – Навпаки, збільшити тиск пари.
Близько полудня, визначивши широту й довготу судна, містер Фоґґ покликав Паспарту і велів йому привести капітана Спіді. Слуга вислухав цей наказ із таким виглядом, ніби йому доручили спустити з ланцюга тигра, і, йдучи з містка, пробурчав:
– Ох і сказиться ж він!
Справді, за кілька хвилин у веремії криків і прокльонів у рубку влетіла бомба. Цією бомбою був капітан Спіді. Бомба явно готова була вибухнути.
– Де ми?! – з порога загорланив капітан, захлинаючись люттю. Складалося враження, що доброго капітана зараз ухопить апоплексичний удар. – Де ми?! – повторив він, багряний од гніву.
– За сімсот сімдесят миль від Ліверпуля, – відповів містер Фоґґ із непорушним спокоєм.
– Пірат! – прохрипів Ендрю Спіді.
– Я наказав покликати вас, пане…
– Морський розбійник!
– …щоб просити вас продати мені корабель, – продовжував Філеас Фоґґ.
– Ні! Тисяча чортів, ні!
– Річ у тім, що я змушений буду спалити його.
– Спалити мій корабель?!
– Так, принаймні дерев’яні частини, тому що в нас не вистачає пального.
– Спалити мій корабель! – заволав капітан Спіді, втративши здатність до чіткої мови. – Корабель вартістю п’ятдесят тисяч доларів!
– Ось вам шістдесят тисяч, – відповів Філеас, простягаючи капітанові пачку банківських білетів.
Це магічним чином вплинуло на Ендрю Спіді. Жоден американець не може байдужо дивитися на шістдесят тисяч доларів. Капітан умить забув свій гнів, ув’язнення й ненависть, якою горів до Філеаса Фоґґа. Судну було вже двадцять років. Тож таку угоду треба було вважати знахідкою!.. Бомба вже не могла вибухнути – Філеас Фоґґ вирвав із неї ґніт..
– А залізний корпус нехай залишиться мені… – сказав капітан, значно м’якшим тоном.
– Так, корпус і машина. Згодні?
– Згодний.
І Ендрю Спіді вирвав пачку банкнот із рук Філеаса Фоґґа, перелічив їх і запхнув до кишені.
Під час цієї сцени Паспарту весь сполотнів. Фікса ледь не вхопив удар. Витрачено близько двадцяти тисяч фунтів, а цей Фоґґ ще віддає власникові судна корпус і машину, тобто майже все, що є вартісного в судні! Щоправда, викрадена з банку сума становила п’ятдесят п’ять тисяч фунтів!…
– Не дивуйтеся, – сказав містер Фоґґ Ендрю Спіді, коли той сховав гроші. – Я втрачу двадцять тисяч фунтів стерлінґів, якщо не прибуду до Лондона двадцять першого грудня о восьмій годині сорок п’ять хвилин вечора. А через те, що в Нью-Йорку я спізнився на пакетбот, і ви відмовилися везти мене в Ліверпуль….
– І дуже добре зробив, п’ятдесят тисяч чортів! – вигукнув Ендрю Спіді. – Бо я заробив принаймні сорок тисяч доларів! – Потім він спокійніше додав: – Знаєте що, капітане…
– Фоґґ.
– Безперечно, капітане Фоґґ, у вас є щось від янкі!
Після цих слів, які він уважав компліментом, Ендрю Спіді хотів був вийти, але Філеас Фоґґ зупинив його:
– То тепер корабель належить мені?
– Звичайно, – від кіля до клотиків, але, ясна річ, тільки "дерево"!
– Гаразд. Накажіть розібрати всі внутрішні перегородки і топіть ними.
Можна собі уявити, скільки знадобилося сухого дерева, аби підтримувати достатній тиск пари. Цього дня рубка, каюти, нижня палуба – усе пішло в паленище.
Наступного дня, 19 грудня, спалили рангоут і його запасні частини. Знесли щогли й розрубали їх сокирами. Екіпаж працював із неймовірним завзяттям. Паспарту рубав, різав, пиляв – словом, трудився за десятьох. Здавалося, руйнівний дух пронісся над кораблем.
Назавтра вранці, 20 грудня, фальшборт і всі надводні частини судна, а також більшу частину палуби було спалено. "Генрієтту" так обкарнали, що та скидалась на плавучий понтон.
Того дня стало видно ірландський берег і маяк Фастенет.
Однак о десятій годині вечора судно було лише на траверсі Квінстауна. Щоб прибути в Лондон, у розпорядженні Філеаса Фоґґа залишалося всього двадцять чотири години. За цей час, навіть ідучи на максимальній швидкості, "Генрієтта" могла досягнути лише Ліверпуля. А у відважного джентльмена вже не було чим підтримувати пари!.
– Мені вас справді шкода, пане, – сказав капітан Спіді, який перейнявся планами містера Фоґґа. – Все проти вас! Ми ще тільки у Квінстауні.
– А! – зауважив містер Фоґґ. – То це його вогні?
– Так.
– Можемо ми ввійти в гавань?
– Не раніше, ніж за три години: тільки під час припливу.
– Що ж, почекаємо, – спокійно відповів містер Фоґґ. Дивлячись на його обличчя, не можна було сказати, що він має намір почати останню битву з ворожою долею!
Квінстаун – невеликий порт на ірландському узбережжі, де трансатлантичні пароплави вивантажують пошту зі Сполучених Штатів. Звідти кур’єрськими потягами її доправляють у Дублін, а потім на швидкоплавних кораблях перевозять у Ліверпуль, таким чином на дванадцять годин випереджаючи найшвидші пакетботи океанських компаній..
Ось ці дванадцять годин, що їх у такий спосіб викроює американська пошта, хотів виграти й Філеас Фоґґ. Замість того щоб прибути на "Генрієтті" у Ліверпуль наступного дня ввечері, він мав намір потрапити туди опівдні а, отже, приїхати в Лондон до восьмої години сорока п’яти хвилин вечора.
Близько першої ночі під час припливу "Генрієтта" увійшла в порт Квінстаун, і Філеас Фоґґ міцно потис руку капітана Спіді, що залишився на своєму обдертому судні, яке, однак, коштувало щонайбільше половину тієї суми, яку він за нього вже отримав.
Пасажири висадилися на берег. У цю хвилину Фікс пережив найсильніше бажання заарештувати містера Фоґґа. Проте він цього не зробив. Чому. Яка боротьба точилася в ньому. Чи змінилася його думка про містера Фоґґа. Чи зрозумів він, нарешті, що помилявся. Так чи інак, але Фікс не попрощався з нашим джентльменом.
Разом із ним, місіс Аудою і Паспарту, який ще не встиг перевести дух, він о пів на другу ночі сів у Квінстауні в потяг, на світанку прибув у Дублін і одразу ж пересів разом з усіма на один із поштових пароплавів. Справжній сталевий таран був оснащений такою потужною машиною, що міг нехтувати хвилями і прорізував їх наскрізь..
Об одинадцятій сорок 21 грудня Філеас Фоґґ був на Ліверпульській набережній. Він перебував усього за шість годин від Лондона.
Несподівано до нього підійшов Фікс, поклав йому руку на плече і пред’явив свої повноваження.
– Ви – пан Філеас Фоґґ?
– Так, пане.
– Іменем королеви вас заарештовано.
Розділ тридцять четвертий,
у якому Паспарту має можливість зле пожартувати
Філеас Фоґґ сидів у в’язниці. Його замкнули у поліцейському відділку при ліверпульській митниці, де він повинен був заночувати, очікуючи на переведення в Лондон.
У момент арешту Паспарту хотів кинутися на детектива, але його стримали полісмени. Місіс Ауда, яка нічого не знала, була приголомшена брутальністю і нічого не могла збагнути. Паспарту пояснив їй, у чому річ. Містера Фоґґа, цього порядного і хороброго джентльмена, якому вона завдячувала своїм життям, арештували як злодія.
Жінка протестувала проти такого припущення, вона обурювалася, плакала, розуміючи, що ніяк не може допомогти своєму рятівникові..
Що ж до Фікса, то він заарештував нашого джентльмена, бо цього вимагав його обов’язок – байдуже, винен той чи ні. Правосуддя розбереться.
Жахливий здогад спав тоді на думку Паспарту: що саме він винен у тому, що сталося. Справді, навіщо він приховав від містера Фоґґа всю цю історію. Чому, довідавшись, хто такий Фікс і яку мету він переслідує, не попередив свого пана. Знаючи про це заздалегідь, Філеас Фоґґ зумів би надати Фіксові докази своєї невинуватості; він тоді б точно не возив за свій рахунок цього клятого детектива, першим клопотом якого було заарештувати містера Фоґґа, тільки-но вони ступлять на землю Сполученого Королівства.
Міркуючи про свою безтурботність і необачність, бідолашний глибоко картав себе. Він плакав, на нього жаль було дивитися. Він ладен був розбити собі голову!.
Попри холоднечу, місіс Ауда й Паспарту залишилися біля входу до митниці. Ні він, ні вона не хотіли йти звідти, не побачивши містера Фоґґа ще раз.
А наш джентльмен остаточно і безповоротно збанкрутував, і це сталося тієї миті, коли він уже майже досяг мети. Цей арешт занапастив його. Прибувши в Ліверпуль об одинадцятій сорок 21 грудня, він ще мав у своєму розпорядженні дев’ять годин п’ять хвилин, адже повинен був з’явитися в Реформ-клубі о восьмій сорок п’ять, – до Лондона всього шість годин ходу!.
Якби хто зумів зараз проникнути до митниці, то побачив би містера Фоґґа, що заціпеніло сидів на дерев’яній лаві, як завше спокійний і незворушний. Не можна стверджувати, що він примирився з долею, та навіть цей останній її удар не міг його схвилювати, принаймні зовні. Можливо, всередині в нього нуртувала лють.
Тоді рано чи пізно вона мала прорватися назовні. Нам це невідомо. Однак Філеас Фоґґ був, як завжди, спокійний і чекав… Чого. Чи жевріла в його душі бодай якась надія. Чи вірив він ще в успіх, коли за ним зачинилися в’язничні двері?.
Хай там як, містер Фоґґ дбайливо поклав годинника на стіл і стежив за рухом стрілок.