Кракатит

Карел Чапек

Сторінка 33 з 48

Їхні спини якнайвиразніше виражали обурення, що "такі речі тут терплять". Он іде Крафт з Егоном, ведучи з ним перипатетичне навчання . Побачивши Прокопа, він кидає Егона й біжить до нього.

— Ви можете мені подати руку? — запитує й червоніє від власного геройства. — Тепер мене за це, напевне, звільнять, — каже він з гордістю.

Від Крафта Прокоп довідався, що в замку з блискавичною швидкістю рознеслась чутка, ніби Прокоп анархіст; а сьогодні, як на те, має сюди завітати один наступник трону... Одне слово, збираються телеграфувати його високості, щоб відклав свій приїзд. Саме це обговорюється на великій родинній раді.

Прокоп обертається на підборі й іде до замку. Обидва камердинери відступають перед ним у коридорі і з жахом туляться до стіни, пропускаючи мовчки наладованого вибухівкою напасника.

У великому салоні засідає рада. Oncle Рон стурбовано ходить сюди й туди, старші родичі страшенно схвильовані підлістю анархістів, гладкий кузен мовчить, а якийсь інший пан запально пропонує послати проти цього шаленого чоловіка солдатів: тоді він або здасться, або його застрелять.

В цю мить відчиняються двері і до салону з брязкотом вдирається Прокоп. Він шукає очима княжну; її тут нема; усі терпнуть від жаху і встають, чекаючи найгіршого, а він звертається хрипко до Рона:

— Я прийшов сказати вам, що наступникові нічого боятися, йому нічого не станеться, будьте спокійні. — Він кивнув головою і швидко вийшов, величний, мов статуя Командора.

XXXVIII

У коридорі нікого не було. Прокоп якнайтихіше підкрався до покоїв княжни і став чекати перед дверима, нерухомий, як той залізний лицар внизу, у вестибюлі. Вибігла покоївка, злякайо скрикнула, ніби побачила страховисько, і зникла в дверях. Трохи перегодя відчинила їх знову, до краю настрахана, і, відступаючи, дала знак зайти до кімнати, а сама якнайшвидше втекла.

Княжна вийшла йому назустріч; вона куталась у довгий халат, видно, тільки-но встала з постелі; волосся над чолом у неї було скуйовджене і мокре, наче вона допіру скинула холодний компрес, сама була землисто-бліда й негарна. Вона повисла в нього на шиї і підставила губи, потріскані від гарячки.

— Який ти хороший, — шепнула, — в мене голова аж тріскається від мігрені, ох, боже! Кажуть, у тебе бомби в кишенях? Я не боюсь тебе. А тепер іди собі, я зараз негарна. Я прийду до тебе ополудні. Обідати не піду, скажу, що мені погано. Йди.

Вона торкнулась його вуст наболілими гарячковими губами й затулила обличчя, щоб він не бачив її.

В супроводі Гольца Прокоп повернувся до лабораторії. Кожен, побачивши його, зупинявся, сходив з дороги і чим скоріше ховався за насип. Він знов узявся до роботи як одержимий; змішував речовини, що їх би ніхто й не подумав змішувати, сліпо впевнений, що вийде вибухівка; наповнював нею пляшечки, коробки від сірників, бляшанки з-під консервів, все, що траплялося під руку, понаставляв їх на столі, на підвіконнях, на підлозі, переступав через них — не було більше куди ставити. Пополудні прийшла до нього княжна, під вуаллю, закутана плащем аж до носа. Він вибіг назустріч і хотів обійняти її, але вона його відштовхнула.

— Ні, ні, я сьогодні негарна. Будь ласка, працюй; я буду на тебе дивитись.

Вона сіла на краєчку стільця, якраз посеред страшного арсеналу оксозонідних вибухівок. Прокоп швидко, із стиснутими губами, щось зважував, мішав. У колбах сичало; чути було кислий запах. Потім він з надзвичайною обережністю фільтрував добуту речовину. Княжна, склавши руки, дивилась на нього нерухомими вогненними очима. Обоє думали про те, що сьогодні приїде наступник.

Прокоп шукав щось очима на полиці з хімікаліями. Княжна встала, відкинула вуаль, обняла його за шию і міцно притиснулась до його вуст стуленими сухими губами. І так, похитуючись, стояли вони серед пляшок з нетривким оксазобензолом і жахливими фульмінатами — німа, заціпеніла пара. Та вона знову його відштовхнула і сіла, закриваючи обличчя. Ще завзятіше взявся Прокоп до роботи під її поглядом, ніби пекар, що місить хліб. А оце ось буде найжахливіша з речовин, яку людина будь-коли виробляла, нетривка, скажена, дуже чутлива олія — справжня тобі запальність і пристрасть. А оця, прозора, як вода, текуча, як ефір, теж наймогутніша і найдикіша вибухівка. Він озирнувся, куди б поставити пляшку, наповнену цією ще не названою речовиною. Княжна всміхнулася, взяла її у нього з рук і поставила собі на коліна.

Надворі Гольц крикнув до когось:

— Стій!

Прокоп вибіг з лабораторії. Це був oncle Рон, що стояв біля самої вибухової пастки. Прокоп підійшов до нього.

— Що ви тут шукаєте?

— Вільгельміну, — коротко відповів oncle Рон, — вона нездужає, а тому...

Прокоп скривився.

— Ходімо, — і запросив його в лабораторію.

— Ах, oncle Шарль, — заговорила княжна. — А йди подивишся, страшенно цікаво.

Oncle Рон уважно поглянув на неї, окинув очима кімнату і, очевидно, заспокоївся.

— Тобі б не слід тут бути, Міно, — сказав докірливо.

— Чому це? — невинно запитала вона. Він безпорадно глянув на Прокопа.

— Тому... тому, що в тебе гарячка.

— Тут мені краще, — відповіла вона спокійно.

— Взагалі, тобі не слід... — зітхнув le bon prince невдоволено.

— Mon oncle, ти знаєш, я завжди роблю те, що хочу, — вона рішуче поклала край утручанню родича, тим часом як Прокоп прибирав зі стільця якісь гримучі діазосполуки.

— Сідайте, будь ласка, — чемно запросив він Рона.

Oncle Шарль, здавалось, не дуже був захоплений ситуацією.

— Чи ми не затримуємо вас, не заважаємо працювати? — безцільно запитав він Прокопа.

— Зовсім ні, — відповів Прокоп, мнучи в пальцях інфузорну землю.

— Що це буде?

— Вибухівка. Будь ласка, он ту пляшку, — звернувся він до княжни.

— На, візьми, — сказала вона навмисне голосно.

Oncle Рон аж шарпнувся, ніби його хто шпигонув; але, щоб не дати взнаки, став дивитись, як Прокоп швидко, проте надзвичайно обережно капає чистою рідиною на грудочку землі. Він прокашлявся й запитав:

— А від чого вона може вибухнути?

— Від струсу, — відповів Прокоп, відраховуючи далі краплі.

Oncle Шарль обернувся до княжни.

— Коли ти боїшся, oncle, — сказала вона сухо, — то не чекай на мене.

Він у розпачі сів і постукав ціпком по бляшаній коробці з-під каліфорнійських персиків.

— А тут що?

— Це ручна граната, — пояснив Прокоп. — Гексанітрофенілметилнітрамін та гайки. Ось спробуйте на руці.

Oncle Рон розгубився.

— А чи не краще б було поводитися з цим... трохи обережніше? — спитав він, крутячи в руках сірникову коробочку, взяту зі столу.

— Безперечно, — згодився Прокоп і забрав у нього з рук коробочку. — Це — хлораргонат. З ним не можна гратися!

Oncle Шарль спохмурнів.

— Від усього цього... у мене складається неприємне враження, наче ви мене страхаєте, — промовив він гостро.

Прокоп кинув коробочку на стіл.

— Хіба? А мене ви не залякували, коли погрожували фортецею?

— Можу лише сказати... — вів далі Рон, проковтнувши ці слова, — що на мене все це... не справляє ніякого впливу.

— А на мене справляє величезний вплив, — мовила княжна.

— Боїшся, щоб він чого не накоїв? — звернувся до неї le bon prince.

— Я сподіваюсь, що він чогось накоїть, — сказала княжна. — Гадаєш, не зуміє?

— І не сумніваюсь, — відповів Рон. — Ну, то підемо вже?

— Ні, я хочу йому допомогти.

Тим часом Прокоп гнув у руках металеву ложечку.

— Навіщо це? — запитала вона з цікавістю.

— Кінчились цвяхи, — буркнув він. — Нема чим начиняти бомби. — Він озирнувся, шукаючи чого-небудь металевого.

Княжна встала, зашарілась, стягла швидко рукавичку і зняла з пальця золотий перстень.

— Візьми, — сказала тихо, залившись рум'янцем і опустивши очі.

Він схвильовано взяв його. Це було майже схоже... на заручини. Хвилинку він вагався, пробуючи вагу персня на руці, але княжна глянула на нього так настійно й палко, що він кивнув поважно і поклав перстень на дно бляшаної коробочки.

Oncle Рон струбовано і смутно закліпав пташиними очима.

— Тепер можемо йти, — прошепотіла княжна.

Надвечір приїхав згаданий наступник колишнього трону. Біля входу стояла почесна варта, рапорт, витяглися шпалерами слуги; виголошувались промови і таке інше. Парк і палац були лищно ілюміновані. Прокоп сидів на горбочку перед лабораторією і дивився похмурими очима на палац. Ніхто тут не ходив, було тихо й темно, лише палац світився сліпучими снопами проміння.

Прокоп глибоко зітхнув і встав.

— До замку? — запитав Гольц і переклав револьвер з кишені штанів у кишеню свого незмінного гумового плаща.

Вони йдуть парком, де вже погасли вогні. Двічі або тричі якісь постаті ховалися перед ними в гущавину, а кроків за п'ятдесят позаду них чути чиїсь кроки по опалому листі; кругом безлюдно, пусто. Лише князівське крило замку палає великими золотими вікнами.

Вже осінь, справжня осінь... Чи й досі в Тиниці капотять сріблясті краплинки з крана водопровідної колонки? Ніби й вітру нема, а десь шелестить — на землі чи в деревах? На небі червоний пруг прокреслила падуча зірка.

Кілька чоловіків у фраках — о, які вони блискучі та щасливі — виходять на площадку сходів, гомонять, покурюють, сміються і знов вертаються до замку. Прокоп непорушно сидить на лаві, обертаючи в покалічених руках бляшанку. Інколи забряжчить нею, мов дитина забавкою. В бляшанці зламана ложка, перстень і речовина, що ще не має назви.

Обережно підходить Гольц.

— Сьогодні вона не може прийти, — каже він шанобливо.

— Я знаю.

В покоях гостей запалюється світло. Цей ряд вікон — то князівські покої. Тепер світиться весь замок, легкий, ажурний, як сон. Усе там є: нечуване багатство, краса, честолюбство, слава і величність, ордени, уміння жити, ніжність, хоробрість, самовпевненість. Ніби там інші люди, не такі, як ми...

Мов уперте дитя, Прокоп ще раз забряжчав своїм брязкальцем. Поволі вікна згасають; лише світиться в покої Рона і в спальні княжни. Oncle Рон відчиняє віконницю і вдихає нічну прохолоду; а потім ходить від дверей до вікна. За завішеним, вікном княжни не ворушиться жодна тінь.

І от oncle Рон погасив світло. Тепер сяє одне-єдине вікно. Чи знайде людська думка шлях, чи проб'є і силою вторує стежку через ці сто чи кілька метрів німого простору, щоб досягнути до безсонного мозку іншої людини? Що ж тобі переказати, татарська княжно? Спи, вже осінь надворі; і коли є якийсь бог, нехай він погладить твоє гаряче чоло.

Червоне вікно погасло.

XXXIX

Уранці Прокоп вирішив не йти до парку, бо слушно вважав, що там перешкоджатиме.

30 31 32 33 34 35 36