А також бакалія. І сорочки, якщо добре попитати. Сера скривила Джікові гримасу і зникла за дверима крамниці.
І ось я натягнув на себе блакитну-безрукавку й подибав до телефону, стискаючи в руці гаманець Сери.
— Станція?.. У якому готелі є телекс? Телефоністка назвала мені три готелі. Один з них був
готель "На терасах". Я подякував і поклав трубку.
Потім подзвонив у готель "На терасах". Насилу пригадав, що моє прізвище Піл.
— Але ж, містере Піл... — відповіла дівчина переляканим голосом. — Ваш друг, отой, з вислими вусами, не той, що з бородою... І півгодини ще не минуло, як він оплатив рахунок і забрав усі ваші речі.. Так, це неподобство, але [167] він показав записку від вас і попросив дати ключ від номера... Даруйте, але я не знала, що це не ви написали записку... Так, він забрав усі речі й зараз у номері прибирають...
— Послухайте, — сказав я. — Ви можете від мого імені надати телекс? Запишете це на рахунок мого друга містера... е-е... Ендруза.
Вона сказала, що надасть. Я продиктував текст. Вона повторила і пообіцяла негайно передати.
— Я незабаром подзвоню, щоб почути відповідь, — сказав я.
Сера принесла нам джинси й сухі шкарпетки. Джік виїхав з селища до відлюднішого місця, й ми переодяглись, це не найкраще у світі вбрання, але воно приховувало наші рани.
— А тепер куди? — запитав він. — У пункт "невідкладної допомоги"?
— Назад до телефону.
— Господи мій боже.
Він поїхав назад, і я^ подзвонив у готель "На терасах". Дівчина сказала, що вже є відповідь, і прочитала її. "Телефонуйте негайно, оплата з абонента, що викликається, — читала вона. — І далі номер..." Вона прочитала двічі. І я повторив. — Гаразд. Я подякував їй.
— Нема за що, — сказала вона. — Мені дуже прикро за речі.
Я подзвонив на міжнародний переговорний пункт і подав номер. На переговорному пункті сказали, що цей номер має право першочерговості. Розмова відбудеться за десять хвилин. Вони передзвонять.
Телефон висів на стінці кабіни в місцевому універмазі. Не було на що сісти. Я щиро пошкодував про це.
Десять хвилин поволі минули. Точніше — дев'ять з половиною.
Телефон задзвонив, і я взяв трубку.
— Ви замовляли Англію...
Сучасне диво. З другого боку земної кулі я розмовляв з інспектором Фростом, ніби він перебував у суміжній кімнаті. Одинадцять тридцять у Веллінгтоні, двадцять три тридцять у Шропшірі.
— Сьогодні прийшов ваш лист, сер, — сказав він. — І ми почали вже діяти.
— Припиніть називати мене "сер". Мені звичніше просто "Тодд".
— Гаразд. Отже, ми дали телекс у Мельбурн, щоб поставити [168] їх на ноги, і почали перевіряти людей за списком в Англії. Наслідки вже неймовірні. Усі викреслені люди, яких ми перевірили, стали жертвою пограбування. Ми ставимо на ноги поліцію в усіх інших країнах, яких це стосується. Єдине ось що: ви надіслали нам фотокопію списку. Оригінал у вас?
— Ні... Більшість його знищена. Це має велике значення?
— Не дуже. Ви можете сказати як він до вас потрапив?
— Е-е... Скажімо краще, просто потрапив. Сухий сміх пролунав за дванадцять тисяч миль.
— Гаразд. А що зараз таке скоїлося, що ви мене майже витягли з ліжка?
— А хіба ви вдома? — поспівчував я йому.
— Між іншим, на службі. Кажіть-но.
— Дві речі... По-перше, я можу допомогти вам з розшифруванням реєстру. Але спочатку...
Я розповів йому про перебування Уексфорда й Гріна у Веллінгтоні і про те, як вони вкрали мої речі. У них мій паспорт, туристські чеки, а також валізка з малярським спорядженням.
— Це те, що я бачив тоді у кузена? — запитав він.
— Так. І в них ще може бути сторінка-дві списку...
— Повторіть це. Я повторив.
— Більшість викинута в море, але я знаю, що принаймні одну сторінку Уексфорд виловив. Тож... я думав... вони повертатимуться до Мельбурна, можливо, сьогодні, це може статися першої-ліпшої миті, й коли вони приземляться, то є гарний шанс, що в них щось із того всього буде...
— Я можу влаштувати обшук на митниці, — сказав він. — Але нащо їм було ризикувати й красти?..
— Вони не знають, що я знаю, — відповів я. — Напевно, думають, що я мертвий.
— Боже милостивий. Чому?
— Я дав їм нагоду трошки повправлятись у стендовій стрільбі. Гільзи знадобляться? На щастя, на кулю не розжився, але шість гільз є:
— Вони можуть... — його було ледве чути. — Що з реєстром?
— У меншому списку... Взяли?
— Так, переді мною.
— Гаразд. Перша літера означає місто, в якому продано картину: М — Мельбурн, С — Сідней, В — Веллінгтон. Друга літера позначає художника: М — Маннінгз, X — [169] Херрінг, а Р, як мені здається, — Раула Мілле. Літера С означає "копія". Всі картини в цьому списку — копії. А ті, що в довшому списку, — оригінали. Зрозуміло?
— Так. Далі.
— Числа — це просто числа. Вони встигли продати 54 копії, коли я... е-е... коли список потрапив до мене. Остання літера означає Ренбо. Це той самий Гарлі Ренбо, що працював у Аліс Спрінгз. Якщо пригадуєте, я вам казав той раз про нього.
— Пригадую, — сказав він.
— Уексфорд і Грін останні кілька днів були поглинені переслідуванням у Новій Зеландії і, дуже можливо, не замели слідів у Мельбурнзькій галереї. Якщо мельбурнзька поліція зробить трус, то може зібрати непоганий врожай.
— Вони тієї думки, що саме зникнення списку з галереї могло вже спонукати до негайного знищення всіх свідчень, що збільшують провину.
— Вони можуть помилятись. Уексфорд і Грін не знають, що я зробив фотокопію списку й надіслав її вам. Вони вважають, що список любісінько пливе у море, а я — разом з тим списком.
— Я перекажу ваше повідомлення до Мельбурна.
— Тут у Веллінгтоні є ще одна галерея й імітація Херрінга, яку вони продали одному чоловікові з Окленда...
— Бога ради...
Я дав йому адресу "Руапегу" й назвав Нормана Апдайка.
— У довшому списку зустрічається також Б, отже, можливо, існує ще одна галерея. Імовірно — в Брісбені. І в Сіднеї може бути ще одна. Гадаю, ота приміська точка, яку вони закрили, просто через її місцезнаходження не мала достатнього числа відвідувачів.
— Стоп, — сказав він.
— Перепрошую, — сказав я. — Але організація як грибниця... вона розростається під землею, і гриби можуть вигулькнути де завгодно.
— Я сказав "стоп" тільки для того, щоб поміняти плівку на магнітофоні. Тепер можете продовжувати.
— О, — я ледь не розсміявся. — Ну... Дональд щось відповів на мої запитання?
— Так.
— Ви обережно розпитували?
— Заспокойтесь, — сказав він сухо. — Ми до п'ятої виконали всі ваші побажання. Містер Стюарт відповів "Так, звичайно" — на перше питання, "Ні, нащо це мені?" — на друге і "Так" — на третє. [170]
— Він цілком певний цього?
— Цілком. — Він прокашлявся. — Він якийсь очужілий. Незацікавлений. Але відповів докладно.
— Що він робить? — запитав я.
— Все дивиться на портрет дружини. Коли не прийдемо — бачимо його крізь вікно: сидить біля портрета.
— Він ще... при здоровому глузді?
— Тут я не суддя.
— Ви ж можете принаймні сказати йому, що його вже не підозрюють в організації пограбування та вбивстві Регіни.
— Це має вирішити моє начальство.
— Ну так підштовхніть їх, — сказав я. — Невже поліція , навмисно псує громадську думку про себе?
— Чому ж, от ви, наприклад, досить швидко звернулись до нас по допомогу, — сказав він уїдливо.
Щоб робити за вас вашу роботу, — подумав я. Але вголос не сказав. Тиша промовляла сама за себе.
— Ну... — у його голосі звучало щось наче вибачення. — Ну, для співпраці. — Він. помовчав. — Де ви зараз? Може, після телексу до Мельбурна мені знову треба буде з вами поговорити.
— Я у телефонній кабіні, в крамниці містечка у горах біля Веллінгтона.
— Куди ви далі поїдете?
— Я зупинюсь тут. Уексфорд і Грін усе ще в місті, і я не хочу ризикувати, щоб вони ненароком мене побачили.
— Назвіть тоді номер.
Я зчитав номер з телефонного апарата:
— Я хочу якомога швидше повернутись додому, — сказав я. — Ви можете вжити якихось заходів щодо мого паспорта?
— Вам доведеться звернутися до консула.
Авжеж, авжеж, — утомлено подумав я. Повісив трубку і пішов назад до машини.
— Маю вам повідомити, — сказав я, залазячи на заднє сидіння, — що я цілком би вдовольнився подвійним гамбургером і пляшкою бренді.
Ми просиділи у машині дві години. Крамниця не продавала ні спиртного, ні гарячої їжі. Сера купила пакунок тістечок. Ми їх з'їли.
— Але ж не можемо ми просидіти тут увесь день, — вибухнула вона по тривалій похмурій мовчанці.
Я не був певний, що Уексфорд не розшукує її та Джіка, [171] аби вбити їх, і не сподівався також, що зможу ощасливити її своїми словами.
— Нам тут набагато безпечніше, — сказав я.
— Ми просто поволі помремо тут від зараження крові, — погодився Джік.
— Свої пігулки я залишила в "Гілтоні", —— сказала Сера.
Джік вирячився на неї:
— А до чого це?
— Ні до чого. Думала, може, тобі цікаво про це довідатись.
— Протизаплідні? — запитав я.
— Атож.
— О боже, — сказав Джік.
. Фургон з продуктами ледве виїхав нагору й зупинився проти крамниці. Чоловік у спецодягу відчинив затильні дверцята, висунув великий контейнер з усяким печивом і заніс його до крамниці.
— їжа, —— промовив я з надією.
Сера пішла на розвідку. Джік при цій нагоді спробував одліпити безрукавку від ран, що вже гоїлися, а мені було байдуже.
— Ти приклеїшся до свого одягу, якщо ти цього не зробиш, — сказав Джік.
— Я відмочу його.
— У морі ці порізи так не боліли. — Атож.
— Трохи дошкуляє?
— Угу.
Він поглянув на мене.:
— Чому б тобі хоч трохи не покричати?
— Ліньки. А тобі? Він усміхнувся:
— Я викричусь у картинах.
Сера повернулася зі свіжими пончиками і банками кока-коли. Ми перекусили, і мені принаймні відлягло.
Ще за півгодини на порозі з'явився власник крамниці. Побачивши нас, він почав кричати й жестикулювати.
— Я вас кличу...
Я побрів до телефону. Це був Фрост, голос чистий, як дзвіночок.
Уексфорд, Грін і Снел купили квитки на рейс до Мельбурна. У Мельбурнзькому аеропорту їх зустрінуть...
— А хто такий Снел? — запитав я.
— Звідки я знаю? Він їздив з тими двома. Кошлобровий, — подумав я. [172]
— Тепер слухайте, — сказав Фрост. — Ми провели перемови по телексу з Мельбурном, і тамтешня поліція хоче, щоб ви скооперувалися і звели все докупи... — Він довго ще говорив. А в кінці запитав: — Ви це зробите?
Я подумав про втому. Г про рани, і про біль. Я зробив більше ніж досить.