Стояв, витягнувши шию, крутив туди-сюди головою, вдивлявся, зморгував іній: у кого ж заховано? У кого, — у ганчірочці на печі, у скрині під ліжком, у ямці земляній, у берестяному коробі, — у кого? От би взнать!.. Адже є, є, є!.. Знаю, шо є, чую, нюхом чую: є! — тільки в кого? Примружившись, задивлявся у сліпий напівморок: сутеніє, кругом по хатах вогники засвічують; поспішають, дріботять отам, внизу, людці, бігом біжать у хатнє тепло, та на лаву, та до свого борщу, чи до рідкої мишачої юшечки... і як вони ту гидоту їдять, як їм не спротивить?.. Темненька така водичка, — оце як ноги помиєш, такого кольору... Тушки невеличкі на дно поосідали, червирями, аби солоне, приправлене... Народний анчоус... то Нікіта Іванич так на червиря казав... А як там дід, чи ще живий? А мо', провідать... Мо', в нього книга є? Мо', й почитати дасть? — і лєчить його не нада, сам оддасть...
Та якби ж моя воля, — все місто перетрусив би: здавай книги, туди його мать! Але ж тесть не дає, стримує: та тпру! зятю, як усіх заберемо та будемо лєчить — хто ж тоді працюватиме? Хто сніг розчищатиме, ріпу садитиме, берестяники плестиме? От уже ж підхід у тебе негосударствений: аби тільки норовом! та нахрапом! та все й одразу! — так тільки народ нажахаєш, порозбігаються! Ти на мишаків полював? Науку знаєш? — ото-ож!..
Авжеж, свого часу полював. Підгодовував. Аякже. Навіть на якусь там хвильку розбагатів. А потім? — сплило, як і не було! Від усього багатства — одні ватрушки, та й ті подгорілі!
А непогано було б прогулятися. У звіринець зайшов. Безкультур'я... Сморід такий звіриний, важкий. Козляки мекають. Тетеря з друзяками, як завжди, у карти ріжуться:
— А ми осьо вальтом!
— А мы его червонцем!
— Здурів, чи шо?
— А козырная!
— То й шо, шо козирна? Червонця вже нема! Скинули червонця! Махлює він, хлопці!
Як завжди — ні гній не почистили, нічого.
— Тетеря! Ану, ходь сюди. Запрягайся.
— Погоди, доиграем.
— Як це пагаді? Ти ж уже відпочив — ану, харош.
— Тек-с... Бабец, и ещё бабец! Вот вам!
— Тетеря!
— У меня пересменка... Берёш? — и вальта тебе впридачу.
— Тетеря!!! — затупав ногами Бенедикт.
— Ну, чего, чего... Разорался... У саней полозья погнумши.
— Не бреши! Весь час одне й те саме! Ану, взувайся, кататися поїду. П'ять хвилин тобі на збори!..
Бенедикт пішов уздовж кліток. Тут горобці. Дрібна пташка, наче мишеня, а така ж смачна. Тільки кісток забагато. Тут солов'ї були. Поїли солов'їв, нових нада ловить. Це вже весною. Вони зараз поховалися. А шо ж у нас тут. А туто древ'яниця.
— Древ'янице! — покликав Бенедикт. — Вилазь!
Не вилазить.
— Вилазь, суча дочко!
Не хоче. Причалапав із саньми Терентій, одним вусом всміхається.
— А ты громче.
Бенедикт як гаркнув.
— Да ты еще громче.
— Дре-в'я-ни-цееееееееееееееееееее!!!
Та шо таке — не вилазить!
— А ты так крикни, чтоб кишки лопнули. Она и выйдет. С кишок.
Бенедикт подивився із сумнівом: регочеться, падлюка, задоволений:
— Гы! Вы ж её съели!
— Та невже? Так чо' ж ти мені тут!..
Та шо за жарти за дурні... Так і голос зірвеш на морозі. Бенедикт обдивився клітки. Всі пташки, які слабкіші, у дуплі ховаються. Сліповран настовбурчився, голову під крило. Птиці-блядуниці збилися у кучу, одна одну гріють. Страждають! А-а-а, осьо-о-о вам! Знатимете, як на голови паскудити! Яка тільки птиця нікудишня! І м'ясо нікуди не годне, жилаве, тільки перевертнів годувать, а люди не їдять. І у лісі вона не хоче жити, а тільки у місті, блядуниця та.
У дальній клітці, там, де дерево голе, сук голий теж, — нікого не видно. Хто в ній живе — невідомо. А він у дуплі. А може й нема нікого: клітка чиста, ні посліду, ні пір'я. Може, з'їли його.
...Оно, з'їли ж древ'яницю! А він і не помітив, читаючи. Так він її до ладу й не розгледів. Коли ще другу зловлять. Вона у руки не дається, древ'яниця.
— Поехали, — сказав Тетеря. — Мёрзну.
— Ти мені, тварюко, ще й наказуватимеш! Буде нада — то й померзнеш!
Копнув носаком скатіну в бік, сів у сани, шкурою ведмежою вкрився.
— Ану, пшо-о-ов! Галопом — і з піснями!
ЧЕРВ
...Нікіта Іванич, а з ним іще один Прежній, Лев Львович, з дисидентів, сиділи за столом і пили ржавлю. Мабуть, давно вже пили, бо добряче набралися: казна-шо верзуть, а личка червоні.
Бенедикт зняв шапку.
— Доброго здоров'ячка.
— Беня?! Беня! Да ты ли это?! — Зрадів, заметушився. — Сколько лет, сколько зим! Нет, правда? Год, два?.. С ума сойти... Знакомы? Бенедикт Карпов, наш скульптор, народный Опекушин.
Лев Львович подивився із сумнівом, наче не впізнав, наче сам колись пушкіна нести не помагав; личко скривив:
— Кудеяровых зять?
— Еге ж.
— Слышал, слышал про ваш мезальянс.
— Спасіба, — подякував Бенедикт. Навіть розчулився. Ти ба, він теж чув.
Сів, Прежні посунулись. Та звісно, шо тісно. Хатинка з того разу наче ще менша стала. Свічка коптить, натікає, тіні танцюють. Стіни закіптюжені. На столі теж убозтво: дзбан, кухлі, тарілка горошку. Налили Бенедиктові.
— Ну, что же ты?.. Как?.. Ну ты подумай... А мы сидим вот, выпиваем... О жизни беседуем... О прошлом... То есть, конечно, и о будущем тоже... Вот о Пушкине нашем... Как мы его ваяли, а? Как воздвигали! Какое событие! Эпохальное! Восстановление святынь! Историческая веха! Теперь он снова с нами. А ведь Пушкин, Беня, Пушкин — это наше всё! Всё! Вот ты об этом подумай, запомни и усвой... Но — представляешь, жалость какая. Он уже требует реставрации...
— Шо він требує?!.. — аж підхопився Бенедикт.
— Чинить, чинить его надо! Дожди, снег, птицы... Вот если б он был каменный! О бронзе я уж молчу, до бронзы ещё дожить надо... И потом народ — народ совершенно дичайший: привязали верёвку, вешают на певца свободы бельё! Исподнее, наволочки, — дикость!
— Так ви ж самі хотіли, шоб народна тропа не заростала, Нікіто Іваничу! А тепер жалієтесь.
— Ах, Боже мой, Беня... Ну это же в переносном смысле.
— Пожалуста, перенесемо куди скажете. Холопів пригоню. На санях теж можна.
— О Боже мой, Господи, царица небесная...
— Н-нужен ксерокс, — то Лев Львович, насупившись.
— Не далее, как сто лет назад вы говорили, что нужен факс. Что Запад нам поможет. — то Нікіта Іванич.
— Правильно, но ирония в том...
— Ирония в том, что Запада нету.
— Что значит нету! Запад всегда есть.— розсердився Лев Львович .
— Но мы про это знать не можем.
— Нет уж, п-о-озвольте! Мы-то знаем. Это они про нас ничего не знают.
— Для вас это новость?
Лев Львович ще більше насупився і став колупати стіл.
— Сейчас главное — ксерокс.
— Да почему же, почему?!
— Потому что сказано: плодитесь и размножайтесь! — Лев Львович підняв довгого пальця. — Раз-мно-жай-тесь!
— Ну как вы мыслите, — питає Нікіта Іванич, — ну будь у вас и факс и ксерокс. В теперешних условиях. Предположим. Хотя и невероятно. Что бы вы с ними делали. Как вы собираетесь бороться за свободу факсом? Ну?
— Помилуйте. Да оч-чень просто. Беру альбом Дюрера. Это к примеру. Черно-белый, но это не важно. Беру ксерокс, делаю копию. Размножаю. Беру факс, посылаю копию на Запад. Там смотрят: что такое! Их национальное сокровище. Они мне факс: верните национальное сокровище сию минуту! А я им: придите и возьмите. Володейте. Вот вам и международные контакты, и дипломатические переговоры, да всё что угодно! Кофе, мощёные дороги. Вспомните, Никита Иваныч... Рубашки с запонками. Конференции...
— Конфронтации...
— Гуманитарный рис шлифованный...
— Порновидео...
— Джинсы...
— Террористы...
— Обязательно. Жалобы в ООН. Политические голодовки. Международный суд в Гааге.
— Гааги нету.
Лев Львович сильно помотав головою, аж свічний вогник заколивався:
— Не расстраивайте меня, Никита Иваныч. Не говорите таких ужасных вещей. Это Домострой.
— Нет Гааги, голубчик. И не было.
Лев Львович заплакав п'яними сльозами, торохнув кулаком по столі, — горошок аж підскочив на тарілці:
— Неправда! Не верю! Запад нам поможет!
— Сами должны, собственными силами!
— Не первый раз замечаю за вами националистические настроения! Вы славянофил!
— Я, знаете...
— Славянофил, славянофил! Не спорьте!
— Чаю духовного возрождения!
— Самиздат нужен.
— Но Лев Львович! Но самиздат у нас и так цветёт пышным цветом. Вы же сами в своё время настаивали, не правда ли, что это основное. И вот, пожалуйста, — духовной жизни никакой. Значит, не в том дело.
— У мене жизня духовная, — кашлянувши, втрутився Бенедикт.
— В каком смысле?
— Мишаків не їм.
— Ну, и?..
— Мені їх і не показуй. Тільки птицю. М'ясо. Коли-не-коли пиріжок. Блини. Грибці, канєшно. Соловей "марішаль" у клярі, хвощі по-савойськи. Фаршмак зі снігурів. Парфе з каганців а-ля-ліонез. А після всього — сир і хрукти. Все.
Прежні мовчали і дивилися на нього в чотири ока.
— А сигару? — вишкірився нарешті Лев Львович.
— Цигару курить у другу хату переходимо. До печі. Теща моя, Хевронія, за столом не дозволяє.
— Помню Хавронью, — сказав Лев Львович. — Папашу её помню. Дебил. Дедушку. Тоже был дебил. Прадедушка — тоже.
— Аякже, — підтвердив Бенедикт. — Роду стародавнього, з хранцузів.
— Плодились и размножались, — захихотів п'яненький Нікіта Іванич. — Вот вам! А? Лев Львович!
— А вот вам ваш духовный ренессанс, Никита Иваныч!
Налили ще по одній.
— Ну ладно... За возврат к истокам, Лев Львович!
— За вашу и нашу свободу!
Випили. Бенедикт теж випив.
— Отчего бы это, — сказав Нікіта Іванич, — отчего это у нас всё мутирует, ну всё! Ладно люди, но язык, понятия, смысл! А? Россия! Всё вывернуто!
— Не все-е-е, — засперечався Бенедикт. — Хіба шо як сиру поїси, тоді так унутрях замутірує, шо аж обригаєшся. А од пиріжка нічого не буде... Нікіто Іваничу!.. А я до вас із гостинцем.
Бенедикт пошукав за пазухою і вийняв, у чисту ганчірочку загорнуті, "Віндадори", — якшо чесно, шкода було аж до сліз, але ж не можна без гостинця.
— Осьо. Ета вам. Книга.
Нікіта Іванич здивувався, Лев Львович переполошився:
— Это провокация!.. Никита Иваныч!..
— Ета стіх, — пояснив Бенедикт. — Туто все про нашу жизню в стіхах. Ви оце сперечаєтесь, щас поб'єтесь, — а ви читайте. Я її напам'ять вивчив. — Бенедикт звів очі на темну стелю, — а так завжди легше згадувать, нічого не відволікає, — "Парасьоначєк яїчка сньос! Курапатачка бичка раділа! Віндадори, віндадори..."
— Не надо, — попрохав Лев Львович.
— Самі хочете? Я теж люблю сам, очима...