Долинув приглушений снігом тупіт копит і, на щастя Діка, над горлом якого в цю мить вороги вже занесли свої мечі, з лісу з двох боків ринув потік озброєних вершників, закованих в залізо, з опущеними забралами, з списами і з оголеними піднятими мечами. У кожного вершника за спиною сидів лучник або слуга, які один за другим стрибали на землю.
Ті, що нападали, побачивши себе оточеними, мовчки кинули на землю зброю.
– Схопіть цих негідників! – наказав чоловік з сурмою, а коли його наказ був виконаний, він підійшов до Діка і заглянув йому в обличчя.
Дік теж подивився на нього і дуже здивувався, бо чоловік, який виявив таку силу, спритність і енергію, був юнаком, не старшим від нього за віком. Одне плече у нього було вище другого, а обличчя – бліде, виснажене і потворне.[22]
– Сер, – сказав цей юнак, – ви вчасно прийшли мені на допомогу.
– Мілорде, – відповів Дік, догадуючись, що перед ним стоїть знатний вельможа, – ви самі так дивовижно володієте мечем, що, я певен, вам удалося б справитись з ними і без мене. У всякому разі мені, безсумнівно, пощастило, що ваші люди не запізнились.
– Як ви дізнались, хто я? – спитав незнайомець.
– Навіть зараз, мілорде, – відповів Дік, – я не знаю, з ким маю честь розмовляти.
– Невже це так? – запитав юнак. – І все ж ви кинулись, ризикуючи своєю головою, у цю нерівну битву.
– Я побачив, що один чоловік хоробро б'ється проти багатьох, – відповів Дік, – і вважав би за безчестя не допомогти йому.
Підступна усмішка промайнула на губах молодого вельможі, коли він промовив:
– Відважні слова. Але скажіть, за кого ви – за Ланкастера чи за Йорка?
– Мілорде, я не роблю з цього таємниці: я виступаю за Йорка, – відповів Дік.
– Клянусь небом, – вигукнув юнак. – Вам пощастило!
І він звернувся до одного з своїх підлеглих.
– Дайте мені подивитись, – продовжував він тим самим підступним і жорстоким тоном, – дайте мені подивитись на праведний кінець цих хоробрих джентльменів. Повісьте їх!
З нападаючих лишилось тільки п'ять чоловік. Лучники схопили їх за руки, швидко відвели на узлісся, поставили кожного під деревом відповідно до їх росту і накинули їм на шиї зашморги. Потім, тримаючи в руках другий кінець вірьовки, лучники спритно залізли на дерева, і не минуло й хвилини, як п'ять чоловік вже гойдалися в повітрі. Ніхто не промовив і слова.
– А тепер вертайтесь на свої місця! – крикнув потворний ватажок. – І коли я покличу вас удруге, будьте проворнішими.
– Мілорде герцог, – сказав один з його підлеглих, – благаю вас, не залишайтеся тут самі. Візьміть з собою хоч кілька воїнів.
– Голубе, – промовив герцог, – я стримав себе і не вилаяв вас за те, що ви запізнились. А тому не заперечуйте мені. Я вірю своїй руці, незважаючи на те, що я горбатий. Коли я кликав тебе, ти барився, а зараз ти надто поспішаєш з своїми порадами. Але так уже повелося: останній в бою – перший у розмові. Хай краще буде навпаки.
І суворим, але благородним жестом він наказав воїнам їхати.
Піхотинці знов посідали на коней за спинами вершників. Загін повільно вирушив і незабаром зник у лісі.
Зорі вже почали бліднути: на сході займався день. Перші промені сонця освітили обличчя двох юнаків, які ще раз обернулись, щоб поглянути один на одного.
– Ви були свідком моєї помсти, гострої й нещадної, як і мій меч, – сказав герцог. – Але я б не хотів, – клянусь усім християнським світом, – щоб ви вважали мене невдячним. Ви прийшли мені на допомогу з славним мечем і гідною подиву відвагою; якщо ви не відчуваєте огиди до моєї потворності, обніміть мене.
І з цими словами юний ватажок розкрив обійми.
В глибині душі Дік відчував страшенний жах і щось схоже на ненависть до людини, яку врятував; але прохання було висловлено в такій формі, що було б не тільки неввічливо, а навіть жорстоко вагатись або відмовитись, і він поспішив виконати бажання герцога.
– А тепер, мілорде герцог, – сказав Дік, звільняючись від його обіймів, – чи вірна моя догадка? Ви – мілорд герцог Глостерський.
– Я – Річард Глостер, – відповів юнак. – А ви? Як вас звуть?
Дік назвав своє ім'я і подав йому перстень з печаткою лорда Фоксхема, який герцог одразу ж упізнав.
– Ви прийшли сюди раніше домовленого часу, – промовив герцог, – але чи можу я бути незадоволений? Ви схожі на мене: я теж прийшов сюди на дві години раніше і чекав. Це перший похід моєї армії, і я або загину в цьому поході, або завоюю собі славу. Там, у Шорбі залягли мої вороги під командою двох старих, досвідчених вождів – Бреклі й Райзінгема. Вони, очевидно, добре озброєні, але зараз вони затиснуті між морем, гаванню й річкою. У них немає ніякої можливості відступити. Саме тут, на мою думку, і слід завдати їм нищівного удару, і ми нападемо на них безшумно і зненацька.
– Звичайно, я теж так вважаю! – з запалом вигукнув Дік.
– Ви взяли з собою папери лорда Фоксхема? – запитав герцог.
І Дік, пояснивши йому, чому він не має зараз з собою потрібних паперів, насмілився розповісти герцогу про свої власні спостереження щодо сили й розташування ворожих військ.
– Я, мілорде герцог, – додав він, – напав би на ворога негайно, в цю ж хвилину, їх нічні дозори на світанку лягають спати, а вдень ворог не тримає ніякої охорони – хіба що тільки дозори на околиці міста. До того ж нічна варта зараз неозброєна, а решта воїнів сидить за ранковою чаркою вина – якраз слушний час напасти на них.
– Скільки, на вашу думку, у них воїнів? – запитав Глостер.
– Нема й двох тисяч, – відповів Дік.
– Тут, у лісі, у мене сімсот воїнів, – сказав герцог. – Сімсот ідуть з Кетлі й незабаром будуть тут, крім цього, за ними йдуть ще чотириста; у лорда Фоксхема п'ятсот воїнів у Холівуді, – півдня дороги, і вони будуть тут. Будемо чекати, поки вони підійдуть, чи нападемо зараз?
– Мілорде, – промовив Дік, – коли ви повісили цих п'ятьох негідників, ви самі вирішили питання. Хоч вони були людьми й незнатними, але часи зараз неспокійні, в Шорбі помітять їх відсутність, почнуть розшукувати, зніметься тривога. А тому, мілорде, коли ви хочете напасти зненацька, то, на мою думку, у вас не лишається й години на роздуми.
– Я теж так гадаю, – відповів Горбань. – Не мине й години, як ви в жорстокій битві заслужите звання рицаря. Послати спритного гінця в Холівуд з перснем лорда Фоксхема, другого – на дорогу щоб підігнав моїх тюхтіїв! Ну, Шелтоне, клянусь розп'яттям, нам поталанить!
З цими словами він знову засурмив.
На цей раз йому не довелося довго чекати. В одну мить галявина навколо хреста заповнилася пішими й кінними воїнами, Річард Глостер сів на східцях і посилав гінця за гінцем, щоб якнайшвидше зібрати біля себе сімсот воїнів, схованих в найближчих лісах. Не минуло й чверті години, як його армія стояла перед ним. Він сам став на чолі війська, і армія вирушила вниз по схилу горба до міста Шорбі.
Його план був простий. Він вирішив захопити частину міста Шорбі, що лежала праворуч великої дороги, добре закріпитись у вузьких провулках і триматись там, доки не прийде підмога.
Якщо лорд Райзінгем захоче відступити, Річард зайде до нього в тил і поставить його між двох вогнів; якщо ж він вирішить захищати місто, то потрапить у пастку і кінець кінцем буде розбитий військом Глостера, яке переважало ланкастерців своєю кількістю.
Але Річарду Глостеру загрожувала одна велика й неминуча небезпека – сімсот воїнів Глостера могли бути розбитими вщент, в першій же сутичці з ворогом, і, щоб уникнути цього, треба було напасти на ворога якнайшвидше і зненацька.
Піхотинці знов сіли на коней ззаду вершників, а Діку випала особлива честь сидіти за спиною самого Глостера.
Поки ліс ховав їх, військо рухалось повільно, а коли ліс, що лежав по обидва боки дороги, скінчився, військо зупинилось, щоб перепочити й зробити розвідку.
Зійшло сонце, і його промені, пробиваючись крізь жовте морозне сяйво, освітили місто Шорбі, над засніженими покрівлями якого клубочилися стовпи ранкового диму.
Глостер обернувся до Діка.
– В цьому бідному містечку, – промовив він, – де мешканці зараз готують сніданок, або ви заслужите звання рицаря, а я почну життя, сповнене великих почестей і слави, або ж ми обидва загинемо, не залишивши після себе пам'яті. Ми – два Річарди. Ну, Річарде Шелтон, про нас ще почують, про обох! Імена наші зазвучать в устах народу гучніше, ніж звуки ударів наших мечів по головах ворогів.
Дік був здивований таким палким бажанням слави, висловленим з такою великою пристрастю, але розумно і спокійно відповів, що обіцяє, в свою чергу, виконати свій обов'язок і що він не сумнівається в перемозі, якщо й решта вчинить так само.
На цей час коні вже добре відпочили. Річард Глостер підняв меч, попустив поводи, і коні, на яких сиділо по два воїни, помчали вниз схилом горба, перетинаючи вкрите снігом поле, що відділяло їх від міста Шорбі.
Розділ II
БИТВА В ШОРБІ
До міста було не більше чверті милі. Але не встигли вони виїхати з лісу, як помітили людей, що з голосними криками бігли кудись по сніжному полю. Майже тієї ж миті в місті знявся шум, який з кожною хвилиною ставав усе голоснішим. Військо не проскакало й половини дороги до найближчого будинку, як у місті задзвонили дзвони.
Юний герцог заскреготав зубами. Він боявся, що ворог встигне підготуватись до захисту. Він знав, що коли йому не пощастить закріпитися в місті, то його маленький загін буде розбитий і знищений цілком.
Проте справи ланкастерців були далеко не блискучі. Все йшло так, як сказав Дік. Нічна варта вже роззброїлась, а решта воїнів – роззута, неодягнена, непідготовлена до бою – все ще тинялася по дворах. У всьому місті не було, мабуть, і п'ятдесяти озброєних воїнів і п'ятдесяти засідланих коней.
Калатання дзвонів, перелякані крики людей, що мчали по вулицях і стукали у двері будинків, миттю підняли на ноги принаймні чоловік сорок з цих п'ятдесяти. Вони швидко скочили на коней і, не маючи жодної уяви, звідки загрожує небезпека, бігали у різних напрямках.
І коли Річард Глостер доскакав до першого будинку Шорбі, при вході у вулицю його зустріла тільки купка воїнів, яку він розігнав, як буря розганяє жайворонків.
Коли вони проскакали кроків сто містом, Дік Шелтон доторкнувся до плеча герцога; той, у відповідь, натяг поводи, приклав до рота сурму і, подавши умовлений знак, повернув праворуч.