Проте Робін Ойг безстрашно заходив у дім своїх смертельних ворогів, як мандрівний крамар на заїжджий двір.
Дункан устиг сказати мені, хто це, і ми стурбовано перезирнулись. Ви повинні зрозуміти нашу тривогу: адже незабаром мав прийти Алан, і навряд чи ці два чоловіки могли зустрітися мирно. Та якби ми послали когось із попередженням [311] або спробували подати гасло, то, напевно, викликали б підозру в Макгрегора, що й без того був насторожений. Він зайшов дуже ввічливо, але весь час підкреслював своє високе походження: скинув капелюха перед місіс Макларен і знову насунув його на голову, розмовляючи з Дунканом. Установивши таким чином належні відносини (як він, очевидно, думав), Макгрегор підійшов до мого ліжка і вклонився.
— Мені сказали, що ваше ім'я Балфор.
— Мене звуть Девід Балфор, — поправив я. — Слуга покірний.
— У відповідь я міг би назвати своє ім'я, сер, — вибачився він, — але воно останнім часом трохи втратило своє значення. Можливо, досить буде сказати вам, що я рідний брат Джеймса Мора Драмонда, або Макгрегора, про якого ви не могли не чути.
— Звичайно, сер, — відповів я трохи стривожено. — Чував я й про вашого батька Макґрегора-Кембла. — І, підвівшись на ліжку, я вклонився, гадаючи, що це потішить його самолюбство, якщо він пишається своїм батьком, оголошеним поза законом.
Макгрегор знову вклонився і сказав:
— Ось що я хочу сказати вам, сер. У сорок п'ятому році мій брат підняв частину "Ґреґари" й повів шість сотень, щоб завдати вирішального удару супротивникові. Лікар, який ішов разом з нашим кланом і вилікував ногу моєму братові, коли той зламав її в сутичці під Престонпенсом, мав таке саме ім'я, як у вас. Він був брат Балфора з Бейса. І коли тільки ви доводитесь йому ріднею, я віддаю себе і свій люд у ваше розпорядження.
Ви, мабуть, пам'ятаєте, що про своє походження я знав не більше, ніж бродячий пес. Правда, мій дядько щось белькотів про якихось поважних родичів, але не сказав нічого конкретного, і в мене не лишалось іншого виходу, як зізнатися, що я не знаю всієї своєї рідні.
Робін висловив жаль з приводу того, що йому довелось потурбуватися, повернувся до мене спиною і, не вклонившись, попрямував до дверей. Я чув, як він сказав Дунканові, що я "всього-на-всього безрідний сільський бовдур, який не знає навіть власного батька". Хоч я й розгнівався на ці слова, водночас соромлячись свого неуцтва, та ледве міг стриматися, щоб не засміятись на думку про те, що чоловік, оголошений поза законом (Робіна таки повісили через три роки), був такий вибагливий до походження своїх знайомих.
Біля самих дверей він зустрів Алана, який саме заходив у кімнату; вони позадкували і втупили один в одного очі, мов [312] незнайомі собаки. Обидва були малі на зріст, але в цю хвилину наче виросли від свідомості власної гідності. Кожний мав шпагу і рухом стегна вивільнив руків'я, щоб можна було легше вихопити клинок.
— Містер Стюарт, коли не помиляюсь? — сказав Робін.
— Слушно, містере Макгрегор. Це ім'я, якого можна не соромитись, — відповів Алан.
— Не знав, що ви в моїх краях, сер, — протяг Робін.
— Я вважаю, що перебуваю в країні моїх друзів, Макларенів, — відповів Алан.
— Як сказати, — кинув той. — На це можна дещо й заперечити. Між іншим, я чув, що ви майстер володіти шпагою.
— Якщо ви не народилися глухим, містере Макгрегор, то, мабуть, чули про мене куди більше. Та не я один в Аппіні вмію носити шпагу. Коли мій родич і зверхник Ардшил не так уже й багато років тому розмовляв з джентльменом, що мав ваше ім'я, я щось не чув, щоб Макгрегор узяв гору.
— Ви маєте на увазі мого батька, сер? — перебив його Робін.
— Авжеж. Та це мене не дивує, — вів далі Алан. — Джентльмен, про якого я кажу, мав погану звичку додавати слово "Кембл" до свого імені.
— Мій батько тоді вже доживав свій вік, — обурився Робін. — Двобій був нерівний. Ми з вами складемо кращу пару, сер.
— Я теж так гадаю, — погодився Алан.
Я вже майже приготувався схопитися з ліжка, а Дункан не відходив від цих бойових півнів, готовий утрутитись при першій-ліпшій нагоді. Та коли ми почули останні слова, чекати далі було нічого. І Дункан зі сполотнілим обличчям кинувся між ними.
— Джентльмени! Я думав про зовсім інший поєдинок. Ось флейта, а ось два джентльмени, обидва уславлені музики. Давно вже йдуть суперечки про те, хто з вас краще грає. Сьогодні вам трапляється чудова нагода вирішити це питання.
— Що ж, сер, — кинув Алан, звертаючись іще до Робіна, з якого не зводив очей, так само як і Робін з нього, — що ж, сер, — повторив він, — здається, й справді я чув щось таке. А ви, кажуть, добрий музика?
— Я граю, як Макрімон! — вигукнув Робін.
— Дуже сміливо сказано, — зауважив Алан.
— Раніше мені доводилось виправдувати й сміливіші порівняння, — заявив Робін, — і то маючи справу з кращими супротивниками.
— А це легко перевірити, — сказав Алан.
Дункан Ду поспішив винести флейти, які становили його [313] основну власність, а також поставив перед гостями шинку з баранини і пляшку того напою, який називають атольським бровзом. Готують цей напій зі старої горілки, процідженого меду і свіжих вершків, змішаних у певному порядку й пропорції. Супротивники ще не могли охолонути від войовничого запалу, проте обидва сіли один проти одного біля вогню, виявляючи надмірну ввічливість. Макларен умовляв їх покуштувати його баранину й бровз, нагадавши, що дружина його родом з Атолу і відома повсюди своїм умінням готувати цей напій. Але Робін відмовився від частування, заявивши, що це шкодить диханню.
— Прошу вас узяти до уваги, сер, — звернувся Алан до Робіна, — що я майже десять годин і ріски в роті не мав, а це шкідливіше для дихання, ніж будь-який бровз у всій Шотландії.
— Я не хочу мати ніяких переваг, містере Стюарт, — відповів Робін. — їжте й пийте, і я од вас не відстану.
Кожний з'їв по невеличкому шматочку баранини і випив келих бровзу за здоров'я місіс Макларен; потім, після нескінченного обміну чемностями, Робін узяв флейту й заграв коротеньку мелодію в дуже швидкому темпі.
— А ви вмієте грати, — мовив Алан і, взявши від свого суперника інструмент, спершу заграв ту саму мелодію в такому ж темпі, що й Робін, а потім полинули варіації, прикрашені гарними трелями, що їх так люблять музики і називають фіоритурами.
Мені сподобалась Робінова гра, та Аланова гра полонила мене.
— Непогано, містере Стюарт, — сказав суперник, — але ви показали мало вигадки у своїх фіоритурах.
— Я?! — обурився Алан, і кров ударила йому в обличчя. —Я завдаю вам брехню!
— Отже, ви визнаєте себе переможеним на флейті, — заявив Робін, — і хочете зміняти її на шпаги?
— Чудово сказано, містере Макґрегор, — відказав Алан, —поки що (він вимовив це з притиском) я беру свої слова назад. Хай Дункан буде свідком.
— Далебі, вам непотрібні свідки, — зауважив Робін. — Ви самі куди кращий суддя, ніж якийсь Макларен у Балкіддері, бо, слово честі, ви неабиякий музика, як на Стюарта. Передайте мені флейту.
Алан віддав йому інструмент, і Робін став повторювати й виправляти деякі Аланові варіації, які він чудово запам'ятав.
— Та-ак, ви розумієтесь на музиці, — похмуро протяг Алан. [314]
— А тепер будьте самі суддею, містере Стюарт, — попросив Робін. Повторюючи варіації з самого початку, він обробляв їх у таку нову форму, з такою винахідливістю й майстерністю, що я зачудувався, слухаючи його.
Що ж до Алана, то його обличчя спохмурніло й залилося рум'янцем. Він сидів і гриз нігті, ніби людина глибоко ображена.
— Досить! — вигукнув він. — Ви вмієте грати на флейті... можете вихвалятися цим. — І вже хотів устати.
Та Робін зробив знак рукою, немов просячи помовчати, й виконав шотландську народну пісню в повільному темпі. Сама собою це була прекрасна річ, і грав він її чудово, але, крім того, вона виявилась піснею Аппінських Споартів, найулюбленішою піснею Алана. Ледве пролунали перші звуки, як він змінився на обличчі, а коли темп прискорився, Алан, здавалось, не міг усидіти на місці. Задовго до кінця пісні з його обличчя зникли останні сліди гніву, і він думав тільки про музику.
— Робіне Ойг, — заявив Алан, коли той перестав грати, — ви великий музика. Я негідний грати навіть у одному королівстві з вами. Присягаюся честю, в одному вашому мізинці більше музикальності, ніж у мене в голові. І хоч мені й здається, що крицею я міг би довести вам зовсім інше, попереджую вас заздалегідь ... але так було б несправедливо! Не моя звичка —сваритися з людиною, що може так чудово грати на флейті, як ви.
На цьому й скінчилася вся сварка, цілу ніч не висихав у чарках бровз, а флейта переходила з рук у руки.
Розділ XXVI
КІНЕЦЬ УТЕЧІ. МИ ПЕРЕПРАВЛЯЄМОСЬ ЧЕРЕЗ ФОРТ
Як я вже казав, не минуло й місяця з початку моєї хвороби, коли вирішили, що я можу йти далі. Був уже кінець серпня, стояла чудова тепла погода. Все обіцяло ранній і багатий врожай. У нас майже не залишалося грошей, тому передусім слід було подумати про те, щоб якнайшвидше вирушити в дорогу, бо коли б ми не дібралися вчасно до містера Ренкейлора або він відмовився допомогти мені, нам, певно, довелося б померти голодною смертю. Крім того, на Аланову думку, погоня на цей час уже, мабуть, припинилася й кордон біля [315] Форту, а може навіть і Стерлінг-Бриджа, де була головна переправа через річку, охоронявся не так пильно.
— Головне у військовій справі, — пояснив Алан, — іти туди, де тебе чекають найменше. Форт небезпечний для нас, адже ви знаєте прислів'я: "Форт — вуздечка для дикого верховинця". Отже, якщо ми намагатимемось обійти верхоріччя і вийти біля Кіппена або Балфрона, то саме там нас і чекатимуть, щоб зловити. Коли ж ми підемо прямо на старий міст у Стер-лінзі, то, даю вам слово, нас пропустять безборонно.
Отож першої ночі, як було вирішено, ми пробралися до оселі одного з Макларенів у Стретайрі, де й заночували 21 серпня. Звідти під покривом ночі зробили ще один легкий перехід. Удень 22-го ми проспали якнайщасливіші десять годин у кущах вересу на схилі пагорба у Вем-Варі неподалік від табунця оленів. Яскраво світило сонце, зігріваючи нас своїм теплом, а земля під нами була така суха, на яку я вже давно не натрапляв за час своїх поневірянь. Уночі ми дійшли до Алан-Вотеру і, спустившись понад його берегом туди, де кінчалися пагорби, побачили внизу перед собою всю рівнину круг Стерлінга, пласку, як млинець.