Відьми́н вилаявся, відчуваючи, як дідькова нога вислизає йому з пальців. Обидва, розлучившись, покотилися в різні боки, з грюкотом перевертаючи тики і плутаючись у конопляних стеблах.
Дідько зірвався першим і кинувся в наступ, схиливши рогату голову. Але Геральт уже впевнено стояв на ногах і легко ухилився від атаки, вхопив дивогляда за ріг, сильно шарпнув, звалив на землю й притиснув колінами. Дідько забекав і плюнув йому просто в вічі, причому так, що не посоромився б і верблюд з надміром слини. Відьми́н рефлективно відступив, не випускаючи, однак, дідьчих рогів. Сільван, намагаючись дригнути головою, брикнув обома копитами одночасно і, що найдивніше, обома влучив. Геральт грубо вилаявся, але тримав далі. Підхопив дідька з землі, притис до тичок, що вже аж тріщали, і щосили копнув у волохате коліно, після чого схилився та плюнув йому просто у вухо. Дідько завив і заклацав тупими зубами.
— Не роби іншому… — видихнув відьми́н, — … Що тобі немило. Граєм далі?
— Блеблеблееее!!! — дідько булькотів, вив і завзято плював, але Геральт міцно тримав його за роги й хилив голову до землі, завдяки чому плювки влучали у власні дідькові ратиці, що дерли землю і здіймали хмари куряви та хабаззя.
Наступні кілька хвилин пройшли в інтенсивному борюканні, шамотанні та обміні прокляттями й копняками. Геральт якщо й міг з чогось тішитися, то хіба з того, що ніхто його не бачить, бо сцена виглядала воістину дурнувато.
Розгін чергового копняка розірвав обох супротивників і кинув ними врізнобіч, у гущу конопель. Дідько знову випередив відьми́на — зірвався й кинувся навтьоки, помітно кульгаючи. Геральт, тяжко дихаючи й витираючи обличчя, погнався за ним. Обоє передерлися через коноплі, вбігли у хмільник. Відьми́н почув тупання галопуючого коня. Звук, на який чекав.
— Я тут, Горицвіте! — закричав він. — Тут, у хмільнику!
Раптом він побачив груди коня відразу ж перед собою, а наступної миті на нього наїхали. Він відбився від коня, як від скелі, і впав навзнак, від удару об землю йому потемніло в очах. Попри це, зумів відкотитися вбік, за хмелеві тички, уникаючи копит. Спритно зірвався, але тут наїхав на нього інший вершник, знову збивши з ніг. А потім раптом хтось звалився на нього, притиснувши до землі.
А потім був блиск і пронизливий біль у потилиці.
І темрява.
VI
У роті в нього був пісок. Коли спробував його виплюнути, зорієнтувався, що лежить обличчям до землі. Коли спробував ворухнутися, зрозумів, що він зв'язаний. Трохи підняв голову. Почув голоси.
Він лежав на лісовій підстилці, відразу ж біля стовбура сосни. За якісь двадцять кроків від нього стояло кілька розсідланих коней. Через пір'їсте листя папороті він не міг добре їх роздивитися, але одним із цих коней, без сумніву, була Горицвітова каштанка.
— Три мішки кукурудзи, — почув він. — Добре, Торкве. Дуже добре. Впорався.
— Це ще не все, — промовив бекаючий голос, що міг належати тільки дідьку сільвану. — Подивися, Галарре. Наче квасоля, але зовсім біла. І яка велика! А це називається ріпаком. Вони з цього олію товчуть.
Геральт сильно зажмурився і знову розплющив очі. Ні, то був не сон. Дідько і Галарр, ким би той Галарр не був, розмовляли Старшою Мовою, мовою ельфів. Але слова "кукурудза", "квасоля" і "ріпак" вимовляли загальницею.
— А це? Що це? — спитав названий Галарром.
— Насіння льону. Льон, розумієш? Сорочки з нього роблять, з льону. Куди дешевше, ніж шовк, і міцніше. Спосіб обробки, як мені здається, доволі складний, але я розвідаю, що і як.
— Тільки б він у нас прийнявся, той льон, тільки б не знидів, як ріпа, — поскаржився Галарр, далі використовуючи чудернацький суржик. — Постарайся роздобути ще розсади ріпи, Торкве.
— Не бійтеся, — бекнув дідько. — Тут з цим проблем нема, тут все росте, як холера. Роздобуду, що там!
— І ще одне, — сказав Галарр. — Довідайся, врешті, в чому полягає те їхнє трипілля.
Відьми́н обережно підняв голову і спробував нею повернути.
— Геральте, — почув він шепіт. — Отямився?
— Горицвіте… — відшепнув Геральт. — Де ми… Що з нами…
Горицвіт лише тихо застогнав. Із Геральта було досить. Він вилаявся, напружився й перевернувся на бік.
У центрі поляни стояв дідько, як виявляється, власник звучного імені Торкве. Він був зайнятий вантаженням на коней мішків, бесагів та в'юків. У цій роботі йому допомагав худорлявий високий чоловік, який не міг бути ніким іншим, окрім Галарра. Він, почувши рух відьми́на, повернувся. Його волосся було чорним з помітним гранатовим відтінком. Мав гострі риси обличчя, великі, блискучі очі. Та гостро закінчені вуха.
Галарр був ельфом. Ельфом із гір. Чистої крові Aen Seidhe, представником Старшого Народу.
Галарр не був єдиним ельфом у полі зору. На краю поляни сиділо ще шестеро. Один потрошив в'юки Горицвіта, інший бринькав на трубадуровій лютні. Решта, зібравшись довкола розв'язаного мішка, жадібно їли ріпу й сиру моркву.
— Vanadain, Toruviel – промовив Галарр, рухом голови вказуючи на в'язнів. — Vedrai! Enn'le!
Торкве підскочив і замекав.
— Ні, Галарре! Ні! Філавандрель заборонив! Ти забув?
— Ні, не забув, — Галарр перекинув два зв'язані мішки через кінський хребет. — Але треба перевірити, чи вони не послабили мотузки.
— Чого ви від нас хочете? — зойкнув трубадур, коли один із ельфів, притиснувши його коліном до землі, перевіряв вузли. — Чого ви нас зв'язали? Що вам потрібно? Я Горицвіт, пое…
Геральт почув звук удару. Повернувся, викрутив голову.
Ельфійка, що стояла над Горицвітом, мала чорні очі й таке ж гайворонсько-чорне волосся, буйно спадаюче на плечі і лише на скронях заплетене у дві тоненькі кіски. Була одягнена в короткий шкіряний каптаник поверх вільної сорочки з зеленого сатину й шерстяні штани в обтяжку, заправлені у чоботи для верхової їзди. Стан облягала кольорова хустка, що сягала до половини стегон.
— Que glosse? – спитала, дивлячись на відьми́на і бавлячись руків'ям довгого стилету при поясі. — Que l'en pavienn, ell'ea?
— Nell'ea — заперечив він. — T'en pavienn, Aen Seidhe.
— Ти чув? — ельфійка повернулася до товариша, високого сейдхе, котрий, не утруднюючи себе перевіркою мотузок Геральта, з байдужим виразом видовженого обличчя бринькав на Горицвітовій лютні. — Ти чув, Ванадайне? Мавпій, а вміє говорити! Вміє навіть бути нахабним!
Сейдхе знизав плечима. Пір'я, що прикрашало його куртку, зашелестіло.
— Ще одна причина заткнути йому рота, Торув'єль.
Ельфійка схилилася над Геральтом. Мала довгі вії, неприродно бліду церу і пошерхлі, спечені губи. Носила довге намисто з вирізаних кусочків золотистої бронзи, насилених на ремінець, кілька разів обгорнуте довкола шиї.
— Ну, скажи ще щось, мавпію, — засичала вона. — Побачимо, на що ще спроможне твоє горло, окрім як гавкати.
— А тобі що, привід потрібен, — відьми́н із зусиллям перевернувся на спину, виплюнув пісок, — щоб ударити зв'язаного? Бий без приводу, та ж видно, що ти це любиш. Дай собі волю.
Ельфійка випростувалася.
— Я вже на тобі собі волю дала, і то тоді, як ти не був зв'язаний, — сказала. — Це я наїхала на тебе конем і дала по голові. Знай, що то я з тобою покінчу, коли надійде час.
Він не відповів.
— Я б тебе найохочіше дзюгнула зблизька, дивлячись у вічі — вела далі ельфійка. — Але ти страшенно смердиш, людино. Застрелю тебе з лука.
— Воля твоя, — відьми́н знизав плечима, наскільки дозволяли мотузки. — Зробиш, як забажаєш, шляхетна Aen Seidhe. У зв'язану й безборонну ціль ти повинна влучити.
Ельфійка стала над ним, широко розставивши ноги, блиснула зубами.
— Повинна, — прошипіла. — Влучаю, куди захочу. Але можеш бути певним, що від першої стріли не загинеш. Ані від другої. Я постараюся, щоб ти відчував, як помираєш.
— Не підходь так близько, — він скривився, вдаючи огиду. — Ти страшенно тхнеш, Aen Seidhe.
Ельфійка відскочила, загойдалася у вузьких бедрах і з розмахом копнула його в стегно. Геральт скорчився і згорнувся у клубок, помітивши, в яке місце вона збирається копнути його вдруге. Йому вдалося, дістав у клуб, але так, що аж зуби задзвеніли.
Високий ельф, що стояв біля них, супроводжував копняки гострими акордами на струнах лютні.
— Облиш його, Торув'єль, — забекав дідько. — Ти здуріла? Галарре, накажи їй перестати!
— Thaesse! — верескнула Торув'єль і копнула відьми́на ще раз. Високий сейдхе різко шарпнув струни, одна луснула із протяжним зойком.
— Досить! Досить, заради богів! — нервово скрикнув Горицвіт, борюкаючись і вириваючись із мотузок. — Чого ти знущаєшся з нас, дурна дівко? Облиш нас! А ти облиш мою лютню, добре?
Торув'єль повернулася до нього зі злобною гримасою на спечених вустах.
— Музи́ка! — скрикнула. — Людина, а музи́ка! Лютніст!
Без слова вихопила інструмент із рук високого ельфа і з розмахом розбила лютню об стовбур сосни, кинула обплутані струнами рештки на груди Горицвіта.
— На коров'ячому розі тобі грати, дикуне, не на лютні.
Поет смертельно зблід, його губи затремтіли. Геральт, відчуваючи, як всередині в нього здіймається холодна лють, притягнув поглядом чорні очі Торув'єль.
— Чого ти так витріщаєшся? — зашипіла вона, схилившись. — Брудна мавпо! Хочеш, щоб я тобі виколола ті зміїні очі?
Її намисто зависло саме над ним. Відьми́н напружився, різко зірвався, вхопив намисто зубами та сильно шарпнув, підгинаючи ноги і викручуючись убік. Торув'єль втратила рівновагу і впала на нього. Геральт борсався у мотузках, як витягнута на берег риба, пригнітив собою ельфійку, відкинув голову назад так, що аж хруснули шийні хребці і з усієї сили вдарив її чолом у обличчя. Торув'єль заверещала, захлинулася.
Його брутально зволокли з неї, тягнучи за вбрання й волосся, підняли. Хтось його вдарив, він одчув, як персні розривають шкіру на вилиці, ліс затанцював перед очима і поплив. Помітив, як Торув'єль піднімається на коліна, побачив кров, що текла їй з носа і губ. Ельфійка вирвала стилет із піхов, але раптом захлипала, скоцюрбилася, вхопилася за обличчя й опустила голову між коліна.
Високий ельф у прикрашеній строкатими пір'їнами куртці вийняв стилет їй з рук, підійшов до підтримуваного відьми́на. Усміхнувся, піднімаючи вістря. Геральт бачив його вже в червоному тоні, кров із чола, розбитого об зуби Торув'єль, заливала йому очі.
— Ні! — забекав Торкве, доскочивши до ельфа і повисаючи в нього на руці.