— Тобі що, муляє, бо я залицяюся до дівчат? А відколи ж то? Ти в друїди пішов і дав обітницю цноти?
— Перестань токувати. Я втомлений. Ти не помітив, що ми вперше за два тижні маємо сінник і дах над головою? Не тішить тебе думка, що над ранком нам не нападає на ніс?
— Для мене, — розмріявся Горицвіт, — сінник без дівчати, — то не сінник. Це неповне щастя, а що таке неповне щастя?
Геральт глухо зойкнув, як завжди, коли на Горицвіта находила нічна балакучість.
— Неповне щастя, — тягнув далі бард, заслухаючись власним голосом, — це як… Як перерваний поцілунок. Ти чого скрегочеш зубами, коли можна спитати?
— Ти страх який нудний, Горицвіте. Завжди лишень дівчата, дупи, цицьки, неповне щастя, поцілунки, перервані псами, якими тебе цькують родичі наречених. Ну що ж, ти, вочевидь, інакше не можеш. Вочевидь, тільки вільна фривольність, щоб не сказати неперебірливе грання всього, що рухається, дозволяє тобі складати балади, писати вірші та співати. Мабуть, це, — запиши собі, — темна сторона таланту.
Він сказав надто багато і не досить остудив голос. А Горицвіт легко й безпомильно його розшифрував.
— Ага, — сказав він спокійно. — Ессі Давен, звана Оченям. Гарне оченя Оченяти зупинилося на відьми́нові і відьми́н змішався. Відьми́н повівся перед Оченям як штубак перед королевою. І, замість себе самого, винуватить її та шукає в ній темних сторін.
— Це ти маячиш.
— Ні, мій любий. Ессі справила на тебе сильне враження, ти цього не приховаєш. Та й, зрештою, я в цьому нічого каригідного не вбачаю. Але вважай, не помилися. Вона не така, як ти думаєш. Якщо її талант і має темні сторони, то, напевно, не такі, як ти собі уявляєш.
— Я здогадуюся, — сказав відьми́н, пануючи над голосом, — що ти дуже добре її знаєш.
— Досить добре. Але не так, як ти думаєш. Не так.
— Зізнайся, що для тебе це досить оригінально.
— Ти дурний, — бард потягнувся, підклав обидві долоні під карк. — Я Паяцинку майже з малої дитини знаю. Вона для мене як… ну… Як молодша сестричка. Повторюю, не зроби щодо неї дурної помилки. Ти дуже б її скривдив, бо ти теж справив на неї сильне враження. Кажи правду, маєш на неї охоту?
— Коли б навіть, то, на відміну від тебе, я про це дискутувати не звик, — різко відповів Геральт. — Ані пісеньки про це складати. Дякую за те, що ти про неї сказав, бо, може, справді застеріг мене від дурної помилки. Але на цьому годі. Я вважаю тему вичерпаною.
Горицвіт якусь мить лежав мовчки і нерухомо, але Геральт надто добре його знав.
— Знаю, — врешті сказав поет. — Вже все знаю.
— Гівно знаєш.
— Знаєш, у чому полягає твоя проблема, Геральте? Тобі здається, що ти інший. Носишся з тією іншістю, з тим, що вважаєш ненормальністю. Ти з тою ненормальністю нахабно накидаєшся, не розуміючи, що для більшості людей зі здоровим глуздом, ти найнормальніший під сонцем і щоб усі були такими нормальними. Що з того, що маєш швидшу реакцію, вертикальні зіниці при сонці? Що бачиш напотемки як кіт? Що знаєшся на чарах? Ото ще мені диво. Я, мій любий, знав колись корчмаря, який міг десять хвилин без перерви вітри пускати, і то ще так, що вкладалися в мелодію псалму "Вітай же, зоре порання". А, попри цей, що не кажи, небуденний талант, був то найнормальніший з нормальних корчмарів, мав жону, дітей і паралізовану бабку…
— І можеш пояснити, що це має спільного з Ессі Давен?
— Звичайно. Тобі безпідставно здалося, що Оченя зацікавилася тобою через нездорову, навіть перверсійну цікавість, що дивиться на тебе як на рарога, двоголове теля чи саламандру в звіринці. І одразу ж набурмосився, дав їй при першій же оказії одкоша, відбив удар, якого вона не завдала. Адже ж я був свідком. Свідком подальшого перебігу подій я вже не був, але помітив її втечу із зали та бачив її порожевілі ягоди , коли ви повернулися. Отак, Геральте. Я тебе застерігаю перед помилкою, а ти вже її зробив. Ти хотів відомстити їй за нездорову, на твою думку, цікавість. Вирішив ту цікавість використати.
— Ще раз кажу: маячиш.
— Ти спробував, — незворушно вів далі бард, — чи не вдасться піти з нею на оборіг, чи не буде їй цікаво, як то воно: кохатися з диваком, з відміною-відьми́ном. На щастя, Ессі виявилася розумнішою від тебе і шляхетно змилувалася над твоєю дурістю, збагнувши її причину. Такий висновок роблю з того, що в тебе не розтовчений писок.
— Це вже все?
— Все.
— Ну то добраніч.
— Я знаю, чого ти казишся і скрегочеш зубами.
— Ще б пак. Ти все знаєш.
— Я знаю, хто тебе так збочив, через кого ти не можеш зрозуміти нормальну жінку. Але ж і залізла тобі під шкіру твоя Єнніфер, ох і грінку ж убила, побери мене враг, якщо знаю, що ти в ній знайшов.
— Горицвіте, припини.
— Ти справді не волієш нормальну дівчину, таку, як Ессі? Що такого мають чародійки, чого б не мала Ессі? Хіба що вік. Оченя, можливо, не така вже молодісінька, але ж має стільки років, на скільки виглядає. А знаєш, у чому мені колись зізналася Єнніфер після кількох келихів? Ха-ха… Сказала мені, що, коли вперше займалася цим із чоловіком, то було це рівно рік після того, як винайшли плуг на два лемеші.
— Брешеш. Єнніфер не терпить тебе. як морову язву, і нізащо б тобі не звірялася.
— Ну нехай вже тобі буде, зізнаюся, збрехав.
— Навіть не мусиш, я й так тебе знаю.
— Це так тобі тільки здається. Не забувай, — я складна натура.
— Горицвіте, — зітхнув відьми́н, уже насправді засинаючи. — Ти цинік, обіясник, ловелас та дурисвіт. І повір мені, що в цьому нічогісінько складного немає. Добраніч.
— Добраніч, Геральте.
V
— Ти рання пташка, Ессі.
Поетка усміхнулася, притримуючи куйовджене вітром волосся. Обережно вийшла на мол, оминаючи діри та перегнилі дошки.
— Я не могла проґавити можливість побачити відьми́на за роботою. Знову звинуватиш мене в надмірній цікавості, Геральте? Я й не криюся, — мені справді цікаво. То як виходить?
— Що як виходить?
— Ой, Геральте, — сказала. — Ти недооцінюєш мою цікавість, мій талант збирання та інтерпретування інформації. Я вже все знаю про лиху пригоду шукачів перлів та деталі твоєї умови з Агловалем. Знаю, що ти шукаєш моряка, охочого виплисти туди, в бік Драконячих Ікол. Знайшов?
Якусь мить він пильно на неї дивився, тоді раптово зважився.
— Ні, — відповів. — Не знайшов. Жодного.
— Бояться?
— Бояться.
— То як же ти збираєшся зробити розвідку без можливості виплисти в море? Як, не випливши, хочеш скрутити в'язи страховиську, що вбило ловців?
Він взяв її за руку і звів із помосту. Вони повільно пішли краєм моря, по кам'янистому пляжу, вздовж витягнутих на берег баркасів, серед шпалер неводів, розвішаних на палях, серед розгойданих вітром завіс розпанаханих риб, що саме сушилися. Несподівано Геральт відчув, що товариство поетки зовсім йому не заважає, не є ні обтяжливим, ні незручним. Окрім того, мав надію, що спокійна і розумна розмова затре наслідки того дурного поцілунку на терасі. Той факт, що Ессі прийшла на мол, вселив у нього надію, що вона не ображена. Це його тішило.
— Скрутити в'язи страховиську, — гмикнув, повторюючи її слова. — Якби ж то я знав, як. Мені про морських страховиськ дуже мало відомо.
— Цікаво. Наскільки я знаю, у морі страховиськ значно більше, ніж на суші, як з точки зору кількості, так і якості видів. Здавалося б, що море може бути для відьми́нів непоганим полем слави.
— Але не є.
— Чому?
Він закашлявся, відвернувши обличчя.
— Експансія людей на море триває не так давно. Відьми́ни, натомість, були потрібні раніше, на суші, на першому етапі колонізації. Ми непридатні до битви зі створіннями, що заселяють море, хоча й справді там повно всілякого агресивного плюгавства. Але наші відьми́нські здібності недостатні, щоби протистояти морським потворам. Ці створіння для нас або завеликі, або мають надто міцний панцир, або ж надто добре пристосовані до своєї стихії. Або це все разом.
— А те страховисько, що вбило ловців? Ти не здогадуєшся, що це?
— Може, кракен?
— Ні. Кракен розбив би човна, а човен був цілим. І, як кажуть, повнісінький крові. — Оченя ковтнула слину й помітно зблідла. — Ти не думай, що я хизуюся. Я зросла над морем, чимало всякого бачила.
— То що ж це було? Гігантська тевтида? Могла стягнути тих людей з палуби…
— Тоді не було б крові. Це не кальмар-тевтида, не кит-убивця, не черекон , бо ж ця істота не розбила й не перевернула човна. Вийшла на борт і там учинила різанину. Можливо, ти помиляєшся, шукаючи її в морі.
Відьми́н задумався.
— Я починаю тобою захоплюватися, Ессі, — сказав. Поетка зашарілася. — Ти маєш рацію. Ця істота могла напасти з повітря. Це міг бути орнітодракон, гриф, виверн, летючий змій чи вилохвіст. Може навіть птах Рух…
— Вибач, — сказала Ессі. — Глянь, хто сюди йде.
Берегом надходив Агловаль, сам, у дуже промоклому вбранні. Помітно лютився, а на їх вигляд аж зачервонівся з гніву.
Ессі зробила легенький реверанс. Геральт схилив голову, приклавши кулак до грудей. Агловаль сплюнув.
— Я три години на скелях сидів, майже від світанку, — буркнув. — А вона навіть не з'явилася. Три години, як дурень, на скелях, під хвилями.
— Мені жаль… — пробурмотів відьми́н.
— Жаль? — вибухнув принц. — Жаль? Це твоя провина. Через тебе все зійшло на пси. Ти все попсував.
— Що я попсував? Я ж тільки перекладав…
— Дідько щоб ухопив той переклад, — гнівно урвав його Агловаль, обертаючись профілем. Профіль був у нього справді королівський, хоч на монетах карбуй. — Бігме, ліпше було тебе не наймати. Це звучить парадоксально, але, доки ми обходилися без перекладачів, то краще розуміли одне одного, я і Ш'єєназ, як знаєш, що я маю на думці. А тепер… Знаєш, про що пліткують у містечку? Шепочуться по кутках, що ловці загинули, бо це я розгнівав сирену. Що це її помста.
— Дурня, — холодно прокоментував відьми́н.
— А звідки ж мені знати, що це дурня? — загув принц. — Хіба ж я знаю, що ти їй тоді наговорив? Хіба я знаю, на що вона спроможна? З якими страховиськами водиться там, у глибині? Будь ласка, доведи мені, що це дурня. Принеси мені голову страховиська, яке вбило шукачів перлів. Візьмися за роботу, замість розважатися фліртом на пляжі…
— За роботу? — роздратувався Геральт. — А як? Виплисти в море верхи на бочці? Твій Целест погрожував морякам тортурами і шибеницею, а й так ніхто не хоче.