Не ворушися.
На просіці, нахиливши голову і пощипуючи траву, стояв кінь. Стрункий верховий кінь, легкий палефруа[190] із тонкими бабками. Гнідої масті, з дещо темнішими гривою і хвостом.
— Не рухайся, — повторив Шарлей, обережно злазячи. — Такої нагоди може більше не трапитися.
— Цей кінь, — з притиском сказав Рейневан, — чиясь власність. Він комусь належить.
— Звичайно. Мені. Якщо ти його не сполохаєш. Тож не полохай.
Побачивши демерита, який повільно до нього підходив, кінь високо підняв голову, трусонув гривою, протяжно фиркнув, але не налякався, дозволив схопити себе за кантар, що був на ньому. Шарлей погладив його по храпах.
— Це чужа власність, — повторив Рейневан. — Чужа, Шарлею. Коня треба буде віддати власникові.
— Люди, люди… — тихесенько покликав Шарлей. — Агов… Чий це кінь? Де хазяїн? Бачиш, Рейнмаре? Ніхто не з'явився. Отже, res nullius cedit occupanti [191].
— Шарлею…
— Добре, добре, заспокойся, не тривож своє делікатне сумління… Повернемо коня законному власникові. За умови, що його зустрінемо. Але благаю, нехай убережуть нас від цього боги.
Благання явно не дійшло до адресатів або не було вислухане, бо просіку раптом заполонили піші захекані люди, які показували на коня пальцями…
— Це від вас утік цей гнідко? — доброзичливо посміхнувся Шарлей. — Його шукаєте? То вам поталанило. Він гнав на північ, що мав сили в копитах. Я ледве зумів його затримати.
Один із прибулих, величезний бородань, підозріливо подивився на демерита. Судячи з неохайної вдяганки і відразливої зовнішності, він, як і решта, був селянином. Як і решта, був озброєний грубезним дрючком…
— Затримали-сьте, — промовив він, вириваючи з рук Шарлея посторонок кантара, — то й хвала вам. А теперка йдіт відси з Господом Богом.
Підійшли інші, оточивши їх щільним кільцем і задушливо нестерпним смородом сільського господарства. Це були не кметі, а сільська голота — загородники, комірники та вівчарі. Сперечатися з такими про винагороду за знахідку не мало сенсу, Шарлей зрозумів це відразу. Він мовчки почав пропихатися крізь натовп. Рейневан подався за ним.
— Агов! — кремезний і огидно смердючий вівчар зненацька схопив демерита за рукав. — Куме Гамрат! То їх пускаєте? Не випитавши, що вони за їдні? А чи то часом не ті-во вигнанці? Ті двоє, котрих стшегомські пани шукают? І нагороду за пійманих обіцяют? Чи то такой-ка не вони?
Селяни зашуміли. Кум Гамрат підійшов, спираючись на осикового дубця, похмурий, як ранок парастасу.
— Може, і вони, — буркнув він вороже. — А може, й не вони…
— Не вони, не вони, — запевнив їх усміхнений Шарлей. — Хіба ви не знаєте? Таж тамтих уже зловили. І нагороду виплатили.
— Щось ми ся здає, що брешете.
— Відпусти рукав, хлопе.
— А як не пущу, то що?
Демерит якийсь час дивився йому в очі. Потім різким ривком вибив його з рівноваги, з півоберту копнув у гомілку, під саме коліно. Вівчар раптом упав на коліна, а Шарлей коротким ударом зверху зламав йому ніс. Хлоп схопився за обличчя, з-під пальців густо хлюпнула кров, яскравим патьоком прикрашаючи сірячину спереду.
Перш ніж селяни встигли охолонути, Шарлей вихопив у кума Гамрата дрючка і лупонув ним його по скроні. Кум Гамрат блиснув білками очей і повалився на руки хлопа, який стояв за ним, а демерит вгамселив ще й того. Закрутився як дзиґа, луплячи ціпком наліво і направо.
— Утікай, Рейневане! — гаркнув він. — Хапай ноги в руки!
Рейневан садонув коня п'ятками, розштовхав юрбу, проте втекти не встиг. Селяни наскочили як пси, з обох боків, вчепилися в упряж. Рейневан товк кулаками, як шалений, але його стягнули з сідла. Він лупив щосили і копався, як мул, але й на нього сипалися удари. Він чув люте ревіння Шарлея і сухий тріск черепів, по яких влучали удари осикового дубця.
Його повалили, притовкли, придавили. Становище було безвихідне. Те, з чим він намагався боротися, вже було не бандою селян, а страшним багатоголовим чудовиськом, то була слизька від бруду, просмерджена лайном, сечею і скислим молоком гідра зі сотнею ніг і двомастами кулаків.
За криками зграї і шумом крові у вухах Рейневан раптом почув бойові вигуки, тупіт та іржання коней, а земля задвигтіла під підковами. Засвистіли нагайки, почулися болісні зойки, а багаторуке чудовисько, яке придавило його, розпалося на складові частини. Ще мить тому агресивні селяни тепер на власній шкурі спізнавали, що таке агресія. Вершники, які гасали по просіці, давили їх кіньми і нещадно сікли батогами, сікли так, що з кожухів аж клоччя летіло. Хто міг, утікав до лісу, але нікому не вдавалося втекти цілком безкарно.
За якусь мить усе трохи вляглося. Вершники заспокоювали храпаючих коней, кружляли побоїщем, виглядаючи, кому б то ще додати. Це була досить мальовнича компанія, товариство, з яким належало рахуватися і не належало жартувати, це впадало в око відразу, про це промовисто свідчили як одяг та обладунки, так і пики, класифікувати які як мерзенні і бандитські було б зовсім не важко навіть не дуже вправному фізіономісту.
Рейневан піднявся. І опинився перед самим носом сірої в яблуках кобили, на якій, під охороною двох вершників, сиділа повна і симпатично пухкенька жінка в чоловічому вамсі й береті на світло-солом'яному волоссі. З-під пучка жовнячого пір'я, що прикрашало берет, дивилися тверді, гострі та розумні горіхові очі.
Шарлей, котрий, як виглядало, уникнув особливих ушкоджень, став поруч, відкинув уламок осикового дубця.
— Громи небесні! — проговорив. — Очам своїм не вірю. І все-таки це не міраж і не примара. Їмость Дзержка Збилютова власною персоною. Правду мовить приказка: гора з горою…
Сіра в яблуках кобила труснула головою, аж задзвеніли кільця мундштука. Жінка поплескала її по шиї, але мовчала, вивчаючи демерита проникливим поглядом горіхових очей.
— Ти спав із лиця, — сказала вона нарешті. — Та й волосся трошечки посивіло, Шарлею. Здрастуй. А тепер забираймося звідси.
* * *
— Ти спав із лиця, Шарлею.
Вони сиділи за столом у побіленому просторому валькирі на задвірках заїзду. Одне вікно виходило у сад, на криві груші, кущі смородини та вулики, які гуділи від бджіл. З іншого вікна було видно загорожу, куди зганяли і де групували в табун коней. Серед доброї сотні румаків переважали масивні шльонські дестр'є — коні для важкоозброєних лицарів, були також кастильці, жеребці іспанської крові, були великопольські коні для списоносців, були й під'їздки[192]. Серед тупоту копит й іржання раз по раз чулися окрики і лайка машталірів[193], конюхів та членів ескорту з мерзенними фізіономіями.
— Ти спав із лиця, — повторила жінка з горіховими очима. — Та й голову щось наче сніжком припорошило.
— Що поробиш, — посміхнувся у відповідь Шарлей. — Tacitisque senescimus annis [194]. Хоча тобі, їмосте Дзержко Збилютова, роки, здається, тільки додають вроди і чарівності.
— Не підлещуйся. І не їмостися, бо я відразу починаю почувати себе ніби якась стара баба. Та й не Збилютова я вже. Коли Збилют упокоївся, я повернулася на дівоче прізвище — Дзержка де Вірсінг.
— Правда, правда, — покивав головою Шарлей, — розпрощався з цим світом Збилют із Шаради, упокій, Господи, його душу. Скільки то вже років, Дзержко?
— На Побиття дітей два роки буде.
— Правда, правда. А я в цей час…
— Знаю, — різко урвала вона його, кинувши на Рейневана проникливий погляд. — Ти все ще не представив мені свого супутника.
— Я… — Рейневан якусь мить вагався, та врешті-решт вирішив, що назватися "Ланселотом з Воза" перед Дзержкою де Вірсінг може бути і нетактовно, і ризиковано. — Я — Рейнмар із Беляви.
Жінка якийсь час мовчала, свердлячи його поглядом.
— Воістину, — процідила нарешті, — гора з горою… Поїсте пивної зупи, бірмушки, хлопці? Тут подають знамениту бірмушку з сиром. Щоразу її їм, коли тут зупиняюся. Скуштуєте?
— Ну аякже, — Шарлеєві очі заблищали. — Звичайно ж. Дякую, Дзержко.
Дзержка де Вірсінг ляснула в долоні, негайно з'явилися слуги, забігали. Видно, торговку конями тут знали і шанували нівроку. Рейневан подумав, що вона й справді, мабуть, не раз зупинялася тут із табуном, який гнала на продаж, не один флорин залишила тут, у цьому заїзді при свидницькому тракті, біля села, назву якого він уже призабув. І не встиг згадати, бо подали страву. За хвилину вони з Шарлеєм уже сьорбали поливку, виловлюючи грудки сиру, працюючи липовими ложками швидко, але так ритмічно, щоби не зіштовхуватися ними в мисці. Дзержка тактовно мовчала, дивилася на них, погладжуючи запітнілий від холодного пива кухоль.
Рейневан глибоко зітхнув. Він жодного разу не їв гарячої їжі відтоді, як пообідав у каноніка Отто в Стшеліні. Шарлей же дивився на пиво Дзержки так промовисто, що і для них відразу ж принесли кухлі, з яких стікала піна.
— Куди Бог провадить, Шарлею? — нарешті заговорила жінка. — І чому ти по лісах вплутуєшся у бійки з селянами?
— Йдемо на прощу в Барде, — безтурботно збрехав демерит. — До Бардської Божої Матері, помолитися за виправлення світу сього. А напали на нас, не пояснивши, за віщо. Воістину, світ сповнений підлоти, а по трактах і в лісах значно простіше зустріти мерзотника, ніж абатису. Та голота напала на нас, ще раз кажу, без причини, керована грішною жагою чинити зло. Але ми прощаємо винуватцям нашим…
— Селян, — Дзержка припинила його балаканину, — я найняла, щоби вони допомогли мені шукати жеребця, який втік. Що це мерзенні хами, не заперечую. Але далі вони щось мололи про переслідуваних, щось про призначені винагороди…
— Маячня пустоголових і вбогих розумом, — зітхнув демерит. — Хто ж спроможеться їх збагнути…
— Ти сидів під замком на монастирській покуті. Правда?
— Правда.
— І що?
— І нічого, — на обличчі Шарлея не здригнулася жодна жилка. — Нудьга. Усі дні однаковісінькі. Один за одним. Matutinum, лаудеси, прима, терція, потім на Барнабу, секста, нона, потім на Барнабу, вечірня, collationes, комплета, на Барнабу…[195]
— Перестань врешті-решт викручуватися, — знову перебила його Дзержка, — Ти прекрасно знаєш, про що мені йдеться, так що кажи: чкурнув? Тебе переслідують? Призначили винагороду?
— Боже борони! — Шарлей вдав, що ображений таким припущенням. — Мене звільнили. Ніхто за мною не женеться, ніхто не переслідує. Я — вільна людина.
— Як я могла забути, — уїдливо кинула вона. — Але добре, нехай буде, вірю.