Він намагався втікати навкарачки, Стінолаз прискочив до нього і з розгону копнув у зад. Вівтарист гепнувся носом у капустяне листя і очистки з овочів. Стінолаз вирвав з рук онімілого кухарчука коцюбу, вперіщив нею Феліціяна раз, другий, потім почав лупцювати куди попало. Вівтарист ревів, кричав і плакав. Кухонні дівки і кухарі налякано повтікали, покинувши горщики, казани, казанки і чавунці.
— Я давно вже збирався це зробити, — Стінолаз відкинув коцюбу, став над вівтаристом. — Давно збирався витріпати тобі шкуру, пацюче, каналіє в сутані, брехливий попище. Але часу не було, аж до сьогодні. Розглядай це як завдаток. У рахунок того, що ти дістанеш від єпископа. Коли той нарешті дізнається, що ти доносиш на нього інквізиторові Гейнче.
Отець Феліціян заплакав навзрид.
— Від мене, якщо тебе це заспокоїть, єпископ про це не дізнається, — говорив далі Стінолаз, розгладжуючи манжети. — Бо це не в моїх інтересах. У моїх інтересах — щось інше… Ти шпигуєш для Інквізиції, а я хочу знати… Гей, братику? А що це від тебе так раптом страхом війнуло? Ти що, ще щось приховуєш?
— Усе скажу, — зашльохав Феліціян. — Зізнаюся, як на сповіді! Я не по добрій волі! Мене змусили! Напали… Побили! Під погрозами наказали… Якщо зраджу, я пропав… Говорити про це я не можу…
Стінолаз скреготнув зубами. Схопив священика за комір, смикнув угору, притиснув до діжки для риби. Придушив коліном.
— Не можеш? — прошипів він. — Ну, то зробимо так, щоб ти міг.
Він схопив вівтариста за зап'ястя, прогарчав заклинання. Засичало, задиміло, отець Феліціян зіщулився, його лице почорніло, а від дикого реву аж здригнулися підвалини палацу. Стінолаз не відпускав, поки не засмерділо паленим м'ясом. Звільнений врешті-решт вівтарист упав на коліна, заходячись плачем і леліючи біля живота попечену руку.
— Лапу, — Стінолаз випростався, — помастиш маззю, і за пару днів буде як нова. Але пах — о, пах вилікувати справді важко. Говори, сучий сину, перш ніж я припечу тобі яйця. Вони тобі дорогі? Тобі на них залежить? Ти ставишся до них із симпатією? Ну, то тепер ти розкажеш мені все. Нічого не приховаєш. Ні словечком не збрешеш.
І отець Феліціян, шльохаючи, плачучи і шморгаючи носом, сказав усе. Нічого не приховав і ні в чому не збрехав.
— Це був… — закінчив ламким голосом. — Рейнмар з Беляви… Проклятий єретик… Ховався під чарами, але я впізнав по голосу… Він бив мене, катував… Погрожував смертю…
— Інквізитор Гжегож Гейнче, — резюмував Стінолаз, — той, кому ти доносиш, викрав і таємно тримає десь в ув'язненні пан ну, відому як Ютта де Апольда. Рейневан Белява наказав тобі вивідати, де її тримають. У який спосіб він має встановити з тобою контакт? Ким були його спільники?
Отець Феліціяна розплакався. Так розпачливо, що Стінолаз повірив у його незнання.
— Що ти вже встиг рознюхати?
— Нічогісінько… — захлипав вівтарист. — Ну, а як? Черв єсм… Куди там мені до секретів Інквізиції…
— Ти інквізиторський шпик. Значить, Гейнче виявляє до тебе якусь там довіру.
— Черв жалюгідний єсм…
— Та єси, єси, сумніву нема, — Стінолаз подивився на нього зі зневагою. — Ну то слухай, черве. Шпигуй далі. Якщо вишпигуєш місце, де ув'язнюють Апольдівну, донесеш мені про це. Якщо Белява або хтось із його дружків зв'яжеться з тобою, також донесеш. Якщо ти справишся добре, то у винагороду я щедро підтримаю твоє хробаче існування, не пожалію грошей. Але якщо ти мене підведеш або зрадиш… Тоді, черве, справа не закінчиться одним маленьким припіканням. Ні п'яді здорової шкури на тобі не лишу. А тепер — геть з очей, до діла, шпигуй далі. Ну ж бо, щоб я тебе тут не бачив.
Вівтарист утік нахильці, тулячи руку до грудей. І жодного разу не озирнувся.
Стінолаз дивився йому вслід. І обернувся, відчувши чийсь погляд, що липнув до його шиї.
Біля кам'яних східців стояла дівчина. На вигляд шістнадцятирічна. У чоловічому ватованому вамсику і хвацькому беретику з пір'ям. Її хижо задертий ніс не надто личив до світлих кучериків, зарум'яненого личка і губеняток, як у ляльки. Не личив. Але і не псував.
"Вона чула, — подумав Стінолаз, автоматичним рухом потягнувшись до схованого в рукаві ножа. — Бачила і чула все. Не втекла, бо страх її паралізував. І тепер вона — свідок. Абсолютно зайвий свідок".
Дівчина повільно наблизилася, все ще впиваючись в нього очима. Прикритими віями завдовжки у півдюйма очима кольору глибіні гірського озера. У цих очах, Стінолаз нарешті це помітив, світився не страх, а захоплення тим, що сталося. Захват і дикий, шалений, переповнений феромонами потяг. Сам собі дивуючись, він відчув, що потяг починає передаватися і йому.
— Споріднена душечка, — процідив він крізь зціплені зуби. — Одягнена, як хлопчик.
Дус фон Пак підійшла ще ближче. Тріпнула довгими віями.
Він кинувся на неї, мов яструб. Обернув, штовхнув на бочку, схопив за шию, різко перегнув. Берет з'їхав Дус на очі. Стінолаз впився пальцями в біляві кучері, здер із сідничок вовняне бракко і білизну, сильно притиснувся до дівчини. Дус тремтіла від збудження. А потім крикнула. Голосно.
У цьому крику були біль і пристрасть.
* * *
— Щось готується, — повторив, мнучи шапку, Крейцарик. — У місті бачили різних дивних людей. Небезпечних на вигляд…
— Кажи, — втратив терпець єпископ. — Видуши це нарешті із себе, чорт забирай.
— У місті подейкують, що мосьпан Грелленорт дуже багатьом перейшов дорогу. Що багато хто бажає йому зла. Дуже сильно бажає.
— Це не новина для мене.
— І ще… — шпик закашляв у кулак, — Хай ваша достойність вибачить, що я скажу…
— Вибачу. Кажи.
— Говорять, що до Вроцлава з'їхалися родичі… Родичі тих, кого вбито… Пана фон Барта з Карчина… Пана Чамбора з Гейссенштейна… Бо кажуть у місті, що то саме пан Грелленорт… винен у цих вбивствах…
Єпископ мовчав, бавився пером.
— Ваша достойносте, — перервав тишу шпик. — Я думаю…
— Ну?
— Варто було би попередити пана Грелленорта. Але ваша достойність уже самі найкраще знаєте, що зробити.
Єпископ мовчав, бавився пером, кусав губи.
— Правду кажеш, — нарешті відповів він. — Я знаю найкраще.
* * *
У Святого Якуба вже якийсь час тому віддзвонили комплету, а тепер, як можна було чути, ченці взялися хором за Salvě regina. Кожної миті міг зазвучати пізній дзвін, pulsus serotinus, кожної миті слід було також очікувати дзвонів на ignitegium.
Свічі в кімнаті були погашені, слабке світло випромінювала грубка, в якій догоряли поліна. Червоний відблиск додавав дійсно відьомської краси гладкій шкірі та витонченому тілу Дус фон Пак, котра лежала посеред розбурханої постелі. Спершись на лікоть, Стінолаз дивився на дівчину, на її широко розставлені очі, поглядом вона уперлася в нього. Він згадував собі інші відблиски вогню, інші очі, інші голі тіла, інший пронизливий секс, що наелектризовував болем. На шабашах та на оргіях у горах Гарцу, на лісових галявинах Помор'я, у печерах Альпухаррас і на пустищах Естремадури. Коли земля стугоніла від гупання бубнів, а в нічному повітрі, яке розривали трелі дудок, шугали кажани і сови.
Мертвенний місяць зазирав у вікно.
"Даремно я з нею зв'язався. Привабив її, притягнув до себе — і це була помилка. Помилка, яку доведеться виправити".
Дус фон Пак зітхнула, піднялася. Стінолаз мимоволі глянув на її шию. швидко оцінив, як схопити і як скрутити.
"Вистачило б два рухи, — подумав він. — І цей блиск завмер би в її очах…"
"Синку", — раптом прозвучало в нього в голові. Він сів на ложі.
"Синку, — говорила Кундрі, — прийди зараз. Я хочу тобі щось показати, щось, що пов'язує тебе з дівчиною, яку ти шукаєш. Я чекаю. Приходь".
"Аякже, — подумав він. — У потвориці просто закінчилося aurum potabile. Але що ж, треба буде піти. Мати як-не-як".
— Що, щось сталося? — Дус сіла, відгорнула волосся з чола. Вогонь з грубки тінями вигравав на її невеличких персах. Мерехтів у її широко розкритих очах.
— Щось сталося? Ти йдеш?
— Так. Повернуся пізно.
— Ти залишаєш мене саму?
— Але не тієї ж миті.
Він ухопив її за плечі. Притиснув до подушок. Вона підкорилася йому, була змушена підкоритися. І вони кохалися — самозабутньо. У відблиску жару і блідому сяйві мертвенного місяця.
* * *
"Stadtluft macht frei", — нагадав собі Стінолаз, йдучи від Піскового мосту вниз Замковою вулицею.
Той факт, що у Вроцлаві все ще проживали численні нічні створіння, зовсім не був для нього відкриттям. Але минув якийсь час, відколи він гуляв тут після заходу сонця, і за цей час, як виявилося, тут чимало змінилося. "Достоту, — констатував він ідучи, — не тільки для Кундрі дихання великого міста несло подмух свободи. Не тільки вона, виявляється, добре і привільно почувалася у Вроцлаві. Не їй одній, виявляється, відповідав міський habitat".
Дзантир, якого він застав зненацька біля брами, підняв видовжену морду, явно не розуміючи, яким це дивом Стінолазу вдається його бачити. Врешті-решт він сховався у морок, вигинаючи спину, як кіт, і настовбурчуючи шерсть.
Під жерлом ринви сиділи і лизали вкриту гноєм бруківку кілька уркінів, надутих, ніби пухнасті кулі. Шкрябнувши пазурами, втік у темряву в'юнкий, як ящірка, рапіон. Ще трохи далі був винний склад, вдягнений у шкіряний кабат лисий гном, який орудував там над колодкою, навіть не підняв голови. Його озброєний ломом спільник кинув на Стінолаза злий погляд, щось пробурчав під ніс — важко було розібрати, привітання чи лайку.
У завулку, що відходив у бік вулиці Вузької, різко смерділо магією та алхімією — тобто ектоплазмою, селітрою, купоросом, галуном і винним алкоголем. Стічна канава явно фосфоризувала, у ній повзали есфіліни, яких привабили відходи перегонки. Неподалік, у підсіннях, причаївся гару, однак розвинуті чуття стримали його від нападу, він вчасно відчув ауру Стінолаза та збагнув, що краще і не пробувати. За кільканадцять кроків далі так само повелася ламія. Вампірка навіть почекала, поки Стінолаз наблизиться, а переконавшись, що він справді її бачить, привітала поклоном, загорнулася в опанчу і зникла, сіра на тлі сірої стіни.
Між контрфорсами костелу Святого Духа сидів клудер, стогнучи і чухаючи черево. На вімпергах, фіалах і пінаклях храму шелестіли і тріпотіли крила наполоханих літавців. Одразу ж за шпиталем Стінолаз помітив на камені смугу свіжої крові. З чистої цікавості — по суті, ця справа його не обходила — він підсилив свій зір заклинанням, глянув крізь пітьму.