[155]
Збуджений адмірал приклав підзорну трубу до очей. Зненацька він помітив, що піроги, які були на буксирі, підтягнуто чомусь до бортів. Важко було розгадати такий маневр. Якийсь час пірог не було видно за кораблями, та ось одна за одною, цього разу з озброєними піратами, вони знову з'явилися в полі зору, прямуючи просто до берега, туди, де темніли найгустіші зарості кущів. Адмірал не зводив з них очей, аж поки човни не зникли зовсім за густим листям.
Дон Мігель знову звернувся до офіцерів:
— Що це могло б означати, кат би його побрав?
Ніхто йому не відповів, кожен так само, як і він, нічого не розумів. За хвилину чи дві дон Естебан, який не відривав очей від моря, смикнув дядька за рукав і, показавши рукою, вигукнув:
— Он вони, он!
Там, куди він показував, і справді з'явилися піроги. Вони поверталися до кораблів. Проте зараз у них, крім веслярів, не було нікого. Озброєні корсари лишилися на березі. Човни підійшли до кораблів і ще раз відвезли на Па-ломас свіжу партію піратів.
Нарешті один з іспанських офіцерів висловив своє припущення:
— Вони збираються атакувати нас із суші, спробують штурмувати форт.
— Вірно,— посміхнувся адмірал.— Я вже догадався, що вони задумали. Коли бог хоче когось покарати, він спершу позбавляє його розуму.
— Можливо, нам почати вилазку? — захвилювався Естебан.
— Вилазку? У таких хащах? Це буде тільки їм на користь. Ні, ні, ми чекатимемо тут, нехай атакують. Як тільки вони нападуть, ми враз їх зітремо на порох.
Проте надвечір адмірал не мав уже тієї витримки і віри в перемогу. За цей час пірати шість разів доставляли на берег людей і, як він сам бачив у підзорну трубу, не менш дюжини гармат.
Дону Мігелю було вже не до глузувань. Повернувшись до своїх офіцерів, він роздратовано зауважив:
— Який бовдур доповідав мені, що корсарів не більше трьохсот? Вони вже висадили на берег щонайменше шістсот.
Його дивувала така велика кількість ворожих бійців, але яким би було здивування адмірала, коли б йому сказали, що на березі Паломаса немає жодного корсара, жодної [156] гармати. Трюк удався. Дон Мігель не міг навіть догадатися, що човни возили одних і тих же пасажирів: їдучи на берег, вони сиділи й стояли, так щоб їх бачили всі, а, повертаючись до кораблів, лежали на дні човнів, і здалеку здавалося, що човни повертаються порожніми.
Наростаючий страх іспанської солдатні перед неминучою кривавою сутичкою почав передаватись і адміралові.
Іспанців лякала нічна атака з суші всіма силами піратів, бо до того ж у страшного Блада виявилося вдвічі більше людей, ніж вони сподівалися..
Смерком іспанці зробили те, на що саме й розраховував Блад,— вони перебудували свою оборону для відбиття так майстерно і тонко симульованої атаки. Спонукувані лайкою, а то й канчуками своїх офіцерів, стогнучи від натуги і обливаючись потом, солдати з панічною метушливістю перетягали найважчі гармати через усю територію форту в бік гаданого нападу з суші. Треба було встановити наново гармати і підготуватись до відбиття атаки, яка могла розпочатися з хвилини на хвилину з боку заростей.
Аж коли запала ніч, іспанці більш-менш підготувалися до зустрічі піратів. Чекаючи атаки, вони заклякли біля своїх гармат, смертельно налякані майбутньою навалою дияволів капітана Блада, про хоробрість та мужність яких складалися легенди на морях Мейну.
А поки вони чекали нападу, ескадра капітана Блада під захистом темряви, скориставшись з відпливу, тихо знялася з якоря. Промірюючи глибину, чотири неосвітлених кораблі рушили до виходу в море. Капітан наказав спустити всі паруси, залишивши тільки пофарбовані в чорний колір бушпритні, які забезпечували хід кораблям.
Попереду бортом до борту йшли "Елізабет" та "Інфанта". І тільки тоді, коли вони майже порівнялись із фортом, іспанці, поглинуті спостереженнями за сушею, помітили в темряві неясні обриси кораблів і почули хлюпотіння кільватерних струменів. У нічному небі розлігся лютий крик людського безсилля, крик, якого, мабуть, не чули з часу вавілонського стовпотворіння(1). [157]
(1) Вавілонським стовпотворінням, за біблійною легендою, називається невдала спроба царя Німрода створити в Вавілоні стовп (башту) висотою аж до неба. Бог, розгнівавшись на людей за їх нерозумне бажання, вирішив покарати будівників: він змішав їх мову так, що вони перестали розуміти одне одного, змушені були припинити будівництво і розвіялися по світу. Звідси нібито й походять, за поясненнями древніх, різні мови. У звичайному розумінні вавілонське стовпотворіння означає безладдя при великому скупченні народу.
Щоб ще більше посилити паніку серед розгублених іспанців, "Елізабет", у ту хвилину, коли швидкий відплив проносив її на гребені величезної хвилі, дала бортовий залп по форту.
Тільки тепер адмірал збагнув, що його обдурено і що жертва благополучно вислизнула з його рук, але як це сталося, він ніяк не міг второпати. Оскаженівши від люті, дон Мігель наказав повернути на старі місця щойно зняті звідти з великими труднощами гармати, а на ті немічні батареї, що одні зараз з усього могутнього, але безпорадного арсеналу охороняли прохід до моря, послав канонірів. Втративши ще кілька дорогоцінних хвилин, ці батареї нарешті відкрили вогонь.
Але їм у відповідь прогримів страшенної сили бортовий залп "Арабелли", яка в цю мить саме порівнялася з фортом і вже піднімала паруси. Очманілі іспанці побачили, як майнув її червоний корпус, осяяний спалахом залпу. Скрип фалів(1) потонув у гуркоті гармат, і "Ара-белла" щезла, мов та примара.
(1) Фал — вірьовка, за допомогою якої піднімають на суднах паруси, реї, сигнальні прапорці та інше.
Під прикриттям сприятливої темряви, в яку безладно і навмання стріляли малокаліберні іспанські гармати, відпливаючі кораблі не дали більше жодного пострілу, щоб не виказати розгубленим і обдуреним іспанцям свого місцеположення.
Пошкодження, заподіяні ескадрі Блада, були незначні. На той час, коли охоплені панікою іспанці оговталися і стали знову боєздатними, кораблі корсарів, підтримані сприятливим південним бризом, перейшли вузький прохід і вийшли в море.
А дон Мігель, лишившись на острові, болісно переживав так безглуздо втрачену можливість помститись і обмірковував, як він звітуватиме перед верховною радою католицького короля про втечу Пітера Блада з Маракаїбо з двома двадцятигарматними іспанськими фрегатами, не кажучи вже про двісті п'ятдесят тисяч песо та всяку іншу здобич. Блад вислизнув, незважаючи на те, що в дона Мігеля було чотири галіони і добре озброєний форт, якими корсари були наглухо замкнуті в пастці.
"Борг" Пітера Блада непомірно виріс, і збуджений дон Мігель поклявся перед небом, хоч би там що, а стягнути цей "борг" сповна.
Проте втрати, яких зазнав король Іспанії, не обмежувалися [158] тільки цим. Увечері наступного дня в гирлі Венесуельської затоки, недалеко від берегів острова Аруба, ескадра Блада перехопила "Санто Ніньйо", який під усіма парусами з великим запізненням поспішав у Маракаїбо на допомогу дону Мігелю.
Команді галіона спочатку здалося, що їм назустріч після розгрому піратів іде переможний флот дона Мігеля. Але коли кораблі зійшлися і розгублені іспанці побачили на грот-щоглі "Арабелли" англійський вимпел, то капітан "Санто Ніньйо", вирішивши, що хоробрість не завжди потрібна в житті, спустив свій прапор.
Захопивши "Санто Ніньйон", Блад наказав команді корабля негайно зійти в шлюпи і забиратися геть — на Арубу чи куди вони хочуть. Він був настільки люб'язний, що навіть дав їм кілька своїх човнів, які тяглися на буксирі.
— Ви, мабуть, застанете дона Мігеля в поганому настрої,— сказав Блад.— Не забудьте передати адміралові привіт від мене і нагадати мої слова, що в усіх нещастях, які впали на його голову, він сам винен. Те зло, яке він заподіяв, наславши свого брата з бандитами на острів Барбадос, окошилося зараз на ньому. Перекажіть йому також, щоб надалі він сім разів одміряв, перш ніж зважитися знову напускати своїх дияволів на англійські поселення.
Блад відпустив капітана "Санто Ніньйо", а сам почав критично оглядати свій новий трофей. Піднявши люки, команда "Арабелли" помітила, що в трюмах іспанського корабля є живий вантаж.
— Невільники! — вигукнув Волверстон і, впевнений у цьому, почав на чім світ стоїть клясти, іспанців, аж поки з трюму не виповз Каузак, мружачись від ясного сонячного світла. Щоправда, мружився бретонець не тільки від світла. Ті, хто виповзав слідом за ним,— а це були залишки його команди,— останніми словами лаяли свого ватажка за легкодухість, через яку їм доводиться оце зараз зносити таку ганьбу, бо їх рятують люди, яких вони так підло зрадили і прирекли на загибель.
Три дні тому "Санто Ніньйо", зустрівшись із ними в морі, потопив їхній шлюп, подарований капітаном Бла-Дом. Сам Каузак ледве уникнув шибениці, і то, мабуть, Для того, щоб усе життя бути посміховищем "берегового братства".
Довго потім на острові Тортуга йому глузливо докоряли:
— Куди ти подів здобуте на Маракаїбо Золото? [159]
Розділ XVІІІ
"МІЛАГРОСА"
Перемогу в Маракаїбо треба розцінювати як шедевр піратської діяльності капітана Блада. Хоч навряд чи знайшовся б хоч один із багатьох попередніх боїв Блада, так странно, до найменших подробиць описаних Джеремі Піт-том, де б не виявився справжній талант морського тактика й стратега. Але найяскравіше виявився цей талант у боях під Маракаїбо, коли піратам блискуче вдалося вирватися з дієї петлі, яку збирався затягнути навколо них дон Мігель д'Еспіноса.
Слава, якою Блад користувався досі, блідла порівняно з славою, заслуженою цією перемогою. Це була слава, якої ще ніколи не мав жоден пірат, включаючи навіть Моргана.
У Тортузі, де він пробув кілька місяців, споряджаючи наново кораблі, взяті ним з ескадри, яка бралася знищити піратів, .Блад став об'єктом обожнювання з боку буйного "берегового братства". Всі добивалися високої честі служити під його командою, і це дало йому рідкісну змогу бути вибагливим і ретельно добирати склад команд для нових кораблів своєї ескадри. Коли він вирушив у новий похід, під його командою було вже п'ять прекрасно оснащених кораблів і понад тисячу корсарів. Це вже була не тільки слава, а й міць і сила. Три захоплених іспанських галіони він з якимось академічним гумором перейменував на "Клото", "Лахезіс" і "Атропо"(1), ніби сповіщаючи цим, що віднині вони будуть вершителями долі тих іспанців, які зустрічатимуться йому на морях.
(1) Клото, Лахезіс і Атропо — за стародавньою 'міфологією, три богині долі.
У Європі звістка про цей флот, що прилетіла слідом за звісткою про розгром іспанського адмірала під Маракаїбо, викликала сенсацію.