— Тут, певно, багато різних причин. — Він підвівся. — Пане Штайнер, давайте завтра спробуємо ще раз, га?
— Та звичайно ж. Але завтра все мусить іти, як по маслу. Інакше Потцлох усипле нам перцю!
Гольдбах попорпався в кишені піджака, вийняв звідти загорнуту в тоненький папір краватку і простягнув її Штайнеру.
— Я тут приніс вам одну дрібничку. Ви маєте зі мною стільки клопоту…
Штайнер відвів його руку:
— Це виключається! У нас таке не заведено…
— Вона мені нічого не коштує.
Штайнер поплескав Гольдбаха по плечу.
— Спроба підкупу з боку юриста. Наскільки суворіше це карається судом?
Гольдбах кволо усміхнувся.
— Про це вам слід запитати прокурора. Доброго захисника лише питають, наскільки це карається м'якше. А втім, кара однакова; у такому випадку лише виключаються пом'якшувальні обставини. Останній відомий випадок такого роду трапився у справі Гауера та його компанії, — Гольдбах трохи пожвавішав. — Оборонцем на тому процесі виступав Фрайганг. Спритний адвокат, але трохи занадто захоплюється парадоксами. Парадокси в деталях — неоціненні, бо збивають з пантелику, але не годяться як основа захисту. На тому Фрайганг и зазнав невдачі. Він просив пом'якшити кару одному окружному радникові юстиції, посилаючись на такі пом'якшувальні обставини, як… — Гольдбах зареготав: — Як незнання законів!
— Здорово придумав, — зауважив Штайнер.
— Для жарту — так, але не для судового процесу.
Гольдбах випростався на весь зріст, закинув голову, трохи примружив очі й несподівано гостро блиснув зіницями — це вже був не жалюгідний емігрант і торговець краватками, він став знову доктором Гольдбахом-другим, адвокатом Берлінської судової палати, небезпечним тигром у джунглях законодавчих параграфів.
* * *
Стрункий, яким його давно не бачили, він швидкою ходою прямував по центральній алеї Пратера, не помічаючи осіннього смутку ясної ночі. Він знову стояв у переповненому залі судової палати, з нотатками на пульті, він був на місці оборонця Фрайганга дивився, як прокурор, скінчивши свою обвинувальну промову, сів на місце, потім поправив на собі мантію, легенько сперся кісточками пальців на пульт, гойднувся трохи на міцних ногах, наче фехтувальник перед боєм, і дзвінким голосом почав: "Високоповажні панове судді! Обвинувачений Гауер…"
Він кидав фразу за фразою, короткі й гострі, бездоганно логічні. Один за одним перебрав він аргументи прокурора, ніби стверджуючи докази обвинувачення, наче не обороняючи, а звинувачуючи, в залі всі принишкли, судді здивовано підвели голови — і тут зненацька, віртуозним викрутасом він повертає все в протилежний бік, цитує статтю про підкуп і чотирма риторичними запитаннями розкриває її двозначність, щоб далі швидко, наче стьобаючи батогом, кинути в залу пом'якшувальні обставини, що тепер уже діють зовсім по-новому.
Так Гольдбах дійшов до будинку, в якому проживав. Поволі став підійматися сходами — із кожним кроком боязкіше, повільніше.
— Моя дружина вже дома? — спитав у заспаної дівчини, що відчинила йому.
— Чверть години як прийшла.
— Спасибі.
Гольдбах пройшов по коридору до своєї кімнати — вузенької комірчини з маленьким віконечком, що виходило у двір. Він причесав щіткою волосся, потім постукав у двері суміжної кімнати.
— Можна…
Жінка сиділа перед дзеркалом, уважно оглядаючи своє обличчя. Не обертаючись до нього, спитала:
— Ну, що там у тебе?
— Як почуваєшся, Лено?
— А як я маю почуватися за такого життя? Погано! І чого ти, власне, питаєш мене про це? — Жінка все ще дивилася у дзеркало.
— Ти виходила з дому?
— Виходила.
— Де ти була?
— Та так, прогулялася* трохи. Не можу ж я день у день сидіти тут і дивитися на стіни.
— Та ніхто ж тебе до цього й не примушує. Я радий, коли ти знаходиш собі якусь розвагу.
— Коли так, все гаразд.
Жінка почала поволі, ретельно втирати крем в обличчя. З Гольдбахом вона говорила без будь-якого інтересу, з жахливою байдужістю. А він стояв біля дверей, дивлячись на неї, жадаючи хоча б теплого слова. Чиста рожева шкіра на плечах жінки миготіла в світлі лампи. Тіло в неї було пишне, пухке.
— Ну, знайшов ти що-небудь? — спитала вона.
Гольдбах похнюпився.
— Ти ж знаєш, Лєно, я ще не маю дозволу на роботу. Був у колеги Гепфнера… він теж нічим не може допомогти. Усе це триває так жахливо довго…
— Так, це вже триває надто довго.
— Я роблю все, що можу, Лено.
— Так, я знаю. Але я стомилась.
— Я вже йду, на добраніч.
Гольдбах зачинив за собою двері. Він уже не знав, що йому й робити. Забігти до неї знову й просити зрозуміти його, благати дозволу лишитись у неї хоча б на одну ніч, чи, може… Він безсило стиснув кулаки. "Відлупцювати, — майнуло в голові, — все приниження, всю свою ганьбу вимолотити на тому рожевому м'ясі, хоч раз дати собі волю, вилити увесь свій гнів, розгромити її кімнату і бити, бити, поки з її холодних, байдужих і пихатих уст вирветься принаймні зойк, поки вона заголосить і її виплекане тіло заб'ється в корчах на підлозі…"
Тремтячи всім тілом, Гольдбах прислухався. Карбатке… ні, здається, Карбутке було прізвище того чоловіка; присадкуватий хлопчина, з низьким, мало не до брів зарослим лобом, а обличчя — якраз таким обиватель уявляє собі обличчя вбивці… Трудно було домогтися виправдання для людини з таким обличчям, посилаючись на дії в стані афекту. Чолов'яга той вибив дівчині зуби, зламав руку й розірвав губу; її очі ще й на суді були запухлі — так він її побив; і, незважаючи на це, вона була просто-таки по-собачому віддана такій тварюці — а може, саме тому. Виправдальний вирок, якого він, Гольдбах, тоді добився, був його великим успіхом. Глибоко психологічний шедевр захисту, як зазначив колега Кон-третій, поздоровляючи його.
Гольдбах безсило опустив руки. Перед ним на столику лежали зразки дешевих краваток зі штучного шовку. Ось воно яке життя… А як переконливо й дотепно він доводив — тоді, в кімнаті оборонців, серед своїх колег, — що любов жінки жадає володаря і господаря! Це було тоді, коли він заробляв шістдесят тисяч марок на рік і дарував Лєні коштовні прикраси, виручкою від продажу яких вона тепер користується сама.
Він прислухався до того, як Лєна лягає спати. Так він робив щовечора, ненавидів себе за це, але не міг інакше. Коли почув, яку суміжній кімнаті рипнули пружини ліжка, у нього обличчя взялося плямами. Гольдбах міцно стиснув зуби, підійшов до дзеркала й подивився на себе. Потім узяв стілець і поставив посеред кімнати. "Припустімо, в дев'ятому ряду третя від краю жінка сховала ключ собі в черевик…" — пробурмотів він. Потім уважно ступив дев'ять коротеньких кроків у напрямі стільця, примружив праве око, провів трьома пальцями по чолу, виставив наперед ліву ступню, посунув її далі — тепер він цілком сконцентрувався на своїй ролі, він виразно бачив, як Штайнер шукає сховану річ, і посунув ліву ступню ще трохи наперед.
А на стіні в червонястому світлі електролампи коливалась його тінь — химерна й жалюгідна.
* * *
— Де ж тепер наш синок і що він поробляє, Ліло? — приблизно в той самий час мовив Штайнер. — Їй-богу, справа не тільки в тому, що цей Гольдбах такий недотепа, — я справді часто скучаю за хлопцем!
13
Керн і Рут уже були в Берні. Оселилися в пансіоні "Барвінок", що значився в списках у Біндера. Там можна було прожити днів зо два, не заявляючись у поліції.
Пізно ввечері другого дня до Кернової кімнати хтось постукав. Керн уже роздягнувся й хотів лягати в постіль. Завмерши на місці, він прислухався. У двері постукали вдруге. Хлопець тихенько, босоніж підбіг до вікна: стрибати вниз високо, ринви, по якій можна здертися на дах, поблизу теж не було. Керн поволі повернувся назад і відчинив двері.
У коридорі стояв чоловік років тридцяти, на цілу голову вищий за Керна, кругловидий, з водянисто-блакитними очима й білявою кучерявою чуприною; він тримав у руках сірого велюрового капелюха, нервово перебираючи по ньому пальцями.
— Вибачте мені, — сказав чоловік, — я такий самий емігрант, як і ви…
Кернові раптом стало так легко, ніби в нього виросли крила. "Врятований! — промайнуло у нього в голові. — Отже, це не поліція!"
— Я у великій скруті, — вів далі незнайомий. — Моє прізвище Біндинг. Рихард Біндинг. Я добираюсь до Цюриха і не маю жодного сантима, щоб оплатити притулок на ніч. Я не збираюся просити у вас грошей, лише хотів спитати, чи не дозволите ви мені переночувати отут, на підлозі…
Керн здивовано глянув на чоловіка.
— Отут? — перепитав він. — У цій кімнаті? На підлозі?
— Авжеж. Я звичний до цього і постараюсь не турбувати вас. Я вже три ночі в дорозі. Ви ж знаєте, як воно — просто неба ночувати десь на лаві, повсякчас чекаючи, що тебе схопить поліція. І коли потім на кілька годин потрапиш у безпечне місце, відчуваєш себе щасливим.
— Це мені відомо. Але ж погляньте на цю кімнатку! Тут же ніде немає стільки місця, щоб вам простягтися на весь зріст. Як же ви будете тут спати?
— Та нічого, нічого! — палко запевняв Біндинг. — Якось примощуся! Скажімо, отам у кутку. Я можу спати сидячи, прихилившись до шафи, і це вже досить добре! Нашому братові аби хоч трохи спокою, а спати ми вміємо по-всякому!
— Ні, так не годиться. — Керн подумав хвилинку. — Кімната коштує два франки. Я можу дати вам грошей. Це найпростіший вихід. Тоді ви й виспитесь як слід.
— Ні-ні, грошей од вас я не візьму! Я прийшов не заради цього! Тим, хто тут проживає, гроші самим потрібні! Крім того, я вже питав унизу, чи не можна мені десь переночувати. Немає жодної вільної кімнати.
— Якщо у вас в руках буде два франки, може, і знайдеться.
— Навряд. Хазяїн сказав мені, що людину, яка два роки просиділа в концтаборі, він би пустив переночувати й задарма, але в нього справді немає жодної вільної кімнати.
— Що? — здивувався Керн. — Ви два роки просиділи в концтаборі?
— Еге ж, — Біндинг затиснув свого капелюха між коліньми, вийняв із нагрудної кишеньки пом'ятий папірець, розгорнув його й подав Керну. — Ось, погляньте! Це моя посвідка про звільнення з Оранієнбурга.
Керн обережно взяв довідку, боячись порвати її на згинах. Досі він ще не бачив документа про звільнення з концентраційного табору. Прочитав заголовок, друкований текст посвідки, вписані на друкарській машинці прізвище та ім'я — Рихард Біндинг, потім оглянув печатку зі свастикою, чіткий підпис чиновника — все було правильно.