Прозерпіна мусила пояснювати йому це щоразу, знов і знов. [149]
Одного з тих воєнних років, коли було знищено й утрачено майже все, що можна знищити й утратити, і велика частина краю, за який точилася боротьба, знов обернулася на пустку, Діта пойняв неймовірний страх. Отож якось пополудні він узяв та й вибіг із військової колони, що сунула зворами та гірськими перевалами назустріч загибелі. Не усвідомлюючи, чому страх охопив його саме в цю особливу хвилину й не дав ступити ще крок разом з усіма, Діт зненацька скочив на підводу, схопив віжки, заходився, не сідаючи, періщити батогом, мов навіжений, коня й погнав гірською дорогою вниз. Услід йому ніхто нічого навіть не крикнув. Не пролунало й пострілу. Лише кілька зморених, виснажених облич подивилося в бік дезертира, а тоді знов повернулися туди, куди тяглася колона.
Діт гнав з гори, чув, як падають із воза на землю ящики з набоями, бухти колючого дроту, сигнальні тички, й без упину репіжив коня, хоч підвода так підскакувала на вибоїнах, що, здавалося, ось-ось розпадеться. Діт мав таке враження, наче в цій скаженій їзді його колона весь час залишається в нього за спиною, наче не він несеться згори, а назустріч йому летить блакитна, зелена й чорна глибочінь, летять кущі й каміння. Перед ним стелилася гірська дорога, всіяна уламками, тваринними й людськими трупами.
А потім на шляху в нього виріс отой скелястий виступ, і Діт так рвучко потяг за віжки, що кінь закинув голову назад, став дибки і підводу шарпнуло вбік і тоді вже не витримав і Діт. Кулаки в нього розтислись, і віжки та батіг випали з рук. Діт сторчма полетів на коня і ще в повітрі спробував ухопитися за його хвіст чи гриву. Йому зрештою пощастилося, але перепуджений від батожіння, змилений від натуги кінь хвицнувся, з усієї сили вдарив заднім копитом отого хижака, отого мучителя — вдарив Дітові в груди й, ту ж мить відчувши, що за хвіст його вже не держать, знов перейшов на клус.
Ще до того, як із рота вдарила кров, Діт знепритомнів од удару, йому привиділись білі коловерті на небі, а над ним ковзнула громохка споруда з осей, перекладин та планок, страшна химера, а тоді на диво весело промиготів частокіл колісних шпиць, за який він спробував ухопитись і який укрутив його за собою.
Коли Діта знайшли, він уже був далеко од цього світу. Глибоко внизу через ячмінь на терасній ниві, залишаючи [150] кривулястий слід, якийсь кінь волочив на одній голоблі купу уламків, його потім ледве спіймали. Діт лежав у чорному супокої й не відчув, як його взяли на руки, як кудись понесли. Аж через сімнадцять днів крізь криваву завісу до його свідомості проникли перші звуки — удари ковальського молота, жалібний ослячий крик, людські голоси, чиєсь ім'я. Це були Томи.
Хоча Діт від туги за білими, як крейда, фрісландськими піщаними мілинами страждав ще дужче, ніж через своє каліцтво, хоч іноді він, сидячи над своїми тиглями та слоїками з мазями, заплющував очі й мріяв про загублені серед узбережних мілин пташині острівці й пасовища з чередами корів та сріблястими чайками, однак бажання повернутися на батьківщину ніколи не виказував. Після того, як Діт побачив стільки трупів і відчув у собі стільки руйнівної люті, шлях назад, на рідні береги, йому видавався навіки заказаним; ніщо вже не могло знов стати таким, як було.
Внаслідок марудного листування, що за умов морської пошти та безконечних зим затяглося на цілі роки, якийсь інвалідський фонд кінець кінцем переказав Дітові гроші; на них він купив собі клапоть перелогу й почав розводити пасльонові та всілякі ароматичні трави. Помалу Діт опанував рецепти ліків, що від них колись зарубцювались і його власні рани, готував мазі, товк на порошок якісь тьмяні кристали, продавав настоянки в темно-синіх пляшечках і нарешті навіть знайшов на одному глухому хуторі жінку, котра спершу виявила бажання пожити з ним у залізному місті, а тоді й зосталася назовсім, хоч погодилася на це й не відразу. Це була Прозерпіна, його наречена. Рік у рік вона намагалася вмовити Діта поїхати вдвох до чарівного міста Рима; після пересварок, що тривали в них цілими днями, вона іноді кидала його, але потім щоразу все ж таки поверталася до їхнього тихого будинку, сповненого запахів мирри й столітника.
Та хоч як дбала Прозерпіна про нареченого, проте його похмурої туги не могло розвіяти навіть її палке кохання. Бо відколи Діт, понівечений війною й копитами, знову прийшов до тями, став на ноги й поніс під рубцями своє беззахисне серце, жив він, по суті, вже тільки задля мертвих. Його мазі та настоянки неабияк допомагали людям, але в глибині душі він усе ж таки був переконаний, що живим уже ніщо не зарадить і нема такої жорстокості, нема такого приниження, на яке жива людина не зважиться [151] від голоду, гніву, страху чи просто з дурної голови. Жива людина здатна на все.
Тільки на обличчях мерців Діт іноді бачив — принаймні так йому здавалося — вираз безневинності, яка його зворушувала і яку він за допомогою всіляких есенцій намагався зберегти до тієї хвилини, коли зрештою ховав усі ті страшні сліди розкладу під землею та камінням. Гробар Діт не знав нічого беззахиснішого, нічого безпораднішого, ніж людський труп. Отож мерців, яких йому доручали поховати, він обмивав дбайливо, мов немовлят, напахчував їх, гарно наряджав, укладав у домовину, а могилу вивершував своїми майстерними кам'яними надгробками на знак того, що смерть — це, як не кажи, все.
Коли Діт, небалакучий, зосереджений, сидів у Фінеєвому погрібку, винокурові часом щастило завести з ним розмову. І Дітова розповідь про краєвиди на узбережжі була така розлога й спокійна, як море в тиху погоду. Згадував Діт і про рябих корів та затоплені водою ліси, а одного разу навіть розстебнув на собі сорочку й показав п'яній компанії рубці на грудях; під рубцями в нього билося серце. Та коли вже Діт починав говорити, то щоразу вплітав у розповідь ті самі слова — банальні слова, про які Феме казала, нібито їх привіз із Рима Овідій Назон, і які для Діта були такі характерні, що люди потай навіть лічили, скільки разів він згадає їх за вечір, нерідко й закладалися з цього приводу. Діт розумів, що з нього глузують, і все ж таки той банальний вислів знову й знову злітав йому з губів, бо в ньому було все, чого він зазнав і що йому засвідчив світ: людина людині вовк.
XIV
Зима минала без снігу, не було навіть інею на деревах, а в затишку під мурами та скелями цвіли блідо-жовтим квітом кущі.
Коли минуло зимове сонцестояння і дні знов почали непомітно довшати, рвучкий вітер так торгав віконницями [152] в Коттиній мансарді, що надвірна рама випала з коробки й шибки побилися. Жити в комірчині стало неможливо. Пліснява невтримно наповзала й на пташині зграї, безкрає небо, райські ліси та горбисті рівнини гобеленів і проганяла Котту до сухішої линварні. Отож він постелився серед припалих порохом вірьовок, мотовил та котушок, а горішній поверх полишив шершням та попелясто-бурим турманам, які, приваблені магічною силою битого скла та порожніх зіниць вікон, заселяли в Лікаоновому будинку кімнату за кімнатою. Стінами тяглися цілі армії мурашок, вливаючись у безгучні бойовища за пір'їнки, неперетравлені зерна в голубиному посліді чи лискучий, геть виїдений панцир бронзівки.
Коли Котта повертався до свого занепалого дому від Феме, наслухавшись і розповідей та нарікань, то іноді до пізньої ночі обходив свої гірлянди, які все ще висіли вздовж і впоперек линварні, наче прикраси на карнавалі злиднів, і порівнював крамарчину балаканину з окремими словами, уривками речень та іменами на вицвілих тра-хілських клаптиках.
І хоч би про що говорила Феме, хоч би на що нарікала, більшість із усього того він, як йому здавалося, знаходив потім, походжаючи линварнею, на тих обписаних полотняних шматинах. Беззахисне Дітове серце, Фінеє-ві змії... І хай чимало з тих написів залишалися незбагненними, але одного з таких вечорів Котта все ж таки дійшов висновку, що з трахілських пам'ятних каменів можна було довідатись не набагато більше, ніж із крамарчиної балаканини,— про людські долі, чутки й легенди, зібрані на цьому узбережжі Овідієм Назоном та його слугою-греком, перенесені в гори й записані в стилі химерної дитячої гри. Те, що стояло на цих поплямлених, потріпаних, нанизаних на білизняні шворки клаптиках полотна, а в горах тріпотіло під вітром на трахілських каменях, було пам'яттю залізного міста.
Під монотонний шум дощу, який усі ці тижні тримав людей, наче бранців, по хатах, печерах та під сякими-такими дашками серед руїн, гори ніби помалу вгамовувались. Гуркіт кам'яних лавин та селевих потоків оддалявся, стихав, а траплялися дні, що й змовкав зовсім. Найубогіші втікачі лаштувалися вертатись до своїх спустошених ізворів; більших злиднів, ніж у брудному залізному місті, горяни не бачили навіть у своїх поруйнованих хуторах та виселках. [153]
Коли дощ іноді трохи вщухав і ненадовго западала тиша, яку порушувало тільки скрапування води з дерев, утікачі сходилися гуртами перед своїми притулками, задивлялися на хмари й раз у раз заводили суперечку про те, що означає ота вузенька світло-сіра смужка на обрії: чи то погода справді має поліпшитись і пора вже вертатися на поховану в горах батьківщину, а чи то знов усього лиш відблиск оманливої надії? Бувало, хмари знову змикались, з неба падали важкі дощові краплі, а горяни все ще стояли у баговинні чи в каламутному струмку, сперечалися, кричали одне на одного й розмахували руками.
Недалекі околиці залізного міста застилав туман, запинала водяна пелена, не видно було чорних стрімчаків над бухтою балюстрад, не видно було навіть самого моря, якщо не брати до уваги кількох вервечок прибою під берегом, а гори повивало хмаровиння. Здавалося, що небо, опустившись аж на кам'яні та сланцеві дахи, чогось не важиться підняти покривало над отими жахливими викидами з узбережних гір і явити світові те, що наробили лавини та оповзи; це все мало датися взнаки одного ясного січневого дня.
В таку погоду час у людей ніби зупинявся, тоді як у рослин він просто летів. Повітря було таке тепле й важке, що навіть у тоненькому шарі ґрунту прокидалися спори, ключилося насіння, викидало пагони та листочки.