[141]
На п'ятнадцяте лютого*, якщо не помиляюся, там не лишилося жодної травинки, і горіхи теж стали траплятися рідко; ми опинилися в повній безвиході. Шістнадцятого числа ми ще раз обстежили стіни нашої в'язниці, сподіваючися знайти з неї вихід, але дарма. Спустилися ми і в розколину, де нас присипало землею, в слабкій надії знайти який-небудь прохід до головної ущелини. Але й тут нас чекало розчарування, хоча ми й підібрали загублену нами рушницю.
* Цей день запам'ятався мені тим, що на півдні ми побачили величезні клуби сірої пари, про яку я вже згадував. (Приміт. авт.)
Сімнадцятого числа ми вирішили уважніше обстежити западину з чорними гранітними стінами, куди спускалися в перший день наших пошуків. Нам запам'яталося, що в одній стіні там була розколина, в яку ми заглянули лише краєм ока, і тепер нам захотілося обдивитися її краще, хоча ми й не сподівалися знайти там вихід.
Як і раніше, ми спустилися на дно западини без особливих труднощів, а що тепер ми особливо нікуди не поспішали, то стали обдивлятися її ретельно й уважно. Це була дивовижна місцина, яку важко собі уявити і ще важче, мабуть, повірити в її природне походження. Якщо виміряти довжину западини по всіх її звивинах і з усіма поворотами, то вона становила близько п'ятисот ярдів; але по прямій лінії від її східного до західного кінця було не більше (звичайно, я вимірював цю відстань на око, інших засобів виміру я не мав) як ярдів сорок або п'ятдесят. У верхній своїй частині на протязі футів ста від вершини гори протилежні схили провалля досить-таки відрізнялися один від одного й, очевидно, ніколи не були з'єднані докупи, один схил складався з мильного каменю, а другий — з мергелю, поцяткованого зернистими металевими вкрапленнями. Середня ширина провалля на цій висоті була приблизно футів шістдесят, але не всюди однакова. Проте нижче відстань між протилежними урвищами зменшувалася, і вони переходили в дві прямовисні паралельні стіни, хоча ще були складені з різних порід і мали неоднакові форми поверхні. Та за півсотні футів від дна починалася цілковита тотожність. Обидві стіни складалися там з одного матеріалу, мали однаковий колір і однакову в усіх місцях ширину проходу; матеріалом був блискучий чорний граніт, а відстань між будь-якими двома протилежними точками становила рівно двадцять ярдів. Точну форму провалини легше уявити, глянувши на малюнок, [142] який я зробив на місці,— річ у тому, що, на щастя, я мав при собі записника й олівець, які дбайливо зберігав протягом усієї сповненої стількох пригод подорожі і завдяки яким занотував безліч подробиць, що їх інакше я нізащо не втримав би в пам'яті, перевантаженій стількома враженнями.
Малюнок (див. мал. 1) подає загальні обриси западини, на ньому не зображені невеличкі заглибини, кожній з котрих неодмінно відповідав би виступ на протилежній стіні.
Дно западини було вкрите шаром дрібнесенького, майже невідчутного на дотик пороху, завтовшки в три-чотири дюйми, під яким ми намацали те саме гранітне дно. В правій нижній частині малюнка можна помітити щось на зразок невеличкого отвору — то й була розколина, про яку говорилося вище і яку ми хотіли обстежити сьогодні з усією ретельністю. Ми стали продиратися туди крізь схожі на ожину колючі зарості, ламаючи гілля і розкидавши високу купу гострих кремінців, що скидалися на наконечники стріл. У далекому кінці проходу ми помітили світло, і це додало нам снаги. Нарешті ми протиснулися футів на тридцять углиб і виявили, що прохід являє собою ніби вузький коридор, накритий арочним склепінням, а внизу вистелений тим самим порохом, що й у головній заглибині. Світло посилилося, й за поворотом відкрилася інша видовжена провалина, в усьому схожа на першу, тільки трохи інша за формою, її обриси зображено на мал. 2.
Загальна довжина цієї провалини, якщо вести відлік від точки по дузі в до точки а становить п'ятсот п'ятдесят ярдів. У точці с ми виявили невеличкий отвір, схожий на той, крізь який ми проникли сюди з першої провалини, і цей прохід [143] теж заріс колючими кущами й був завалений купою крем'яних наконечників стріл. Ми продерлися і крізь нього — він був близько сорока футів завдовжки — і проникли в третю видовжену провалину. Вона теж нічим не відрізнялася від першої, окрім форми (див. мал. 3).
Її загальна довжина становила триста двадцять ярдів. У точці а починався прохід завширшки футів у шість, що тягся в глибину скелі на п'ятнадцять футів, де впирався в шари мергелю. Виходу в ще одну провалину, як ми сподівалися, тут не було. Світло сюди майже не проникало, і ми хотіли були повертатися назад, коли Петерс звернув мою увагу на рядочок дивних знаків, ніби висічених на мергелевій стіні, яка замикала глухий прохід. Якщо напружити уяву, то знак, який стояв зліва — з боку півночі, можна було прийняти за зображення, хоч і примітивне, людини, що стоїть, простягти руку вперед. Інші знаки невиразно скидалися на літери невідомої абетки, і Петерс, не маючи на те жодних підстав, був схильний вважати, що то і є літери. Проте я довів йому, що він помиляється: тут-таки на дні проходу ми підібрали з пороху кілька великих уламків мергелю, які точно підходили до заглибин у стіні і, мабуть, відвалилися під час якого-небудь струсу; отже, знаки явно мали природне походження. На мал. 4 подано їхнє точне зображення. [144]
Переконавшися, що крізь ці дивні галереї не можна вибратися з нашої в'язниці, ми повернулися назад, на вершину гори, вкрай засмучені й остаточно зневірені. Протягом наступної доби не відбулося нічого вартого уваги, крім того, що, оглядаючи місцевість на схід від третьої западини, ми виявили дві глибокі провалини трикутної форми, які теж мали гранітні стіни. Ми вирішили, що спускатися в ці провалини немає сенсу, оскільки вони мали вигляд природних колодязів і виходу з них не було. Кожен мав близько двадцяти ярдів у периметрі. Точна форма тих колодязів і їхнє розташування щодо третьої заглибини показані на мал. 5.
Розділ двадцять четвертий
Двадцятого лютого, зрозумівши, що на горіхах, від яких у нас нестерпно боліли животи, ми далі не протягнемо, ми вирішили вдатися до відчайдушної спроби спуститися по південному схилу гори. Стіна урвища тут була з найм'якшого різновиду мильного каменю, але майже прямовисна до самого дна (глибина не менше як півтораста футів), а в багатьох місцях вона навіть нависала, мов арка. Після тривалих пошуків ми виявили вузький виступ, що стримів футів на двадцять нижче від краю провалля. За допомогою мотузки зі зв'язаних докупи хусточок, яку я тримав за один кінець, Петерсові пощастило стрибнути на той виступ. З великими труднощами я теж приєднався до нього, і тоді ми вирішили, що спустимося на дно ущелини в той самий спосіб, у який вибиралися нагору з розколини, коли нас присипало обвалом,— тобто виколупуючи ножами приступки в мильному камені. Важко навіть уявити собі, на який ми йшли ризик, але іншого виходу в нас не було, і ми зважилися.
На виступі, де ми стояли, росло кілька ліщинових кущиків і до одного з них ми прив'язали нашу виготовлену з хусточок мотузку. Другим кінцем Петерс обв'язався навкруг [145] пояса, і я спустив його вниз на всю довжину мотузки. Своїм ножем він виколупав у мильному камені дірку завглибшки дюймів у вісім-десять, потім відколов від породи уламок скелі завдовжки близько фута, й руків'ям пістолета туго забив цей своєрідний клин у видовбану дірку. Потім я підтягнув його фути на чотири вгору, де він виколупав нову дірку й теж забив у неї клин, зробивши в такий спосіб собі опору і для ніг, і для рук. Тоді я відв'язав мотузку від куща й кинув йому кінець, який він примоцував до вищого клина, а потім знову спустився на повну довжину мотузки, опинившись футів на три нижче від місця, де перед тим стояв. Тут він виколупав ще одну дірку і загнав у неї клин. Далі Петерс підтягся вгору і став ногами на щойно зроблену приступку, а руками тримаючись за середній камінь-клин. Тепер треба було відв'язати мотузку від найвищого клина і закріпити її на середньому; і тут Петерс зрозумів, що припустився помилки, роблячи приступки на надто великій відстані одна від одної. Після кількох невдалих і ризикованих спроб дотягтися до вузла (а йому в цей час доводилося триматися однією лівою рукою, бо правою він мав намір розв'язати його) він нарешті здогадався перерізати мотузку, залишивши шматок завдовжки дюймів у шість на клині, і, прикріпивши її до другого клина, спустився нижче третього, але цього разу не настільки низько, як попереднього. Ось так за допомогою ножа й мотузки (сам би я до цього способу ніколи не додумався, і ми цілком завдячуємо його винахідливості та сміливості Петерса) мій товариш, який принагідно чіплявся також за кожний виступ скелі, що йому траплявся, без пригод спустився до самого дна. Минув якийсь час, перш ніж я набрався духу, щоб піти за його прикладом, але кінець кінцем я таки зважився. Перед тим як розпочати спуск, Петерс залишив мені свою сорочку і, зв'язавши її зі своєю, я в такий спосіб виготовив необхідну мені мотузку. Скинувши униз знайдену в розколині рушницю, я прив'язав мотузку до куща і почав швидко спускатися, намагаючись енергійними рухами погамувати тремтіння, що його не міг подолати ніяк інакше. Цього настрою мені, проте, вистачило лише на перші чотири або п'ять кроків, але незабаром моя уява розігралася не на жарт на думку про бездонну прірву, яка розверзалася під моїми ногами, про ненадійні приступки та клини з мильного каменю, що були єдиною моєю опорою. І марно силкувався я прогнати ці думки, втупивши погляд просто перед собою у пласку поверхню стіни. Що впертіше я намагався не думати, то яскравіше й жахливіше поставали в моїй уяві всілякі [146] видіння. І нарешті настала та мить, така небезпечна за подібних обставин, коли людина ніби заздалегідь переживає відчуття, які опановують її під час падіння,— і виразно малює собі запаморочення й холод у животі, й останнє розпачливе зусилля, й напівзомління, й останній жаль, що ти летиш у безодню... і всьому кінець. Мої фантазії почали створювати власну реальність, і уявні жахіття навалилися на мене як справжні. Я відчував, що ноги в мене тремтять і підгинаються, пальці, якими я тримався за клин, повільно, але невблаганно слабнуть.