Вони були сухі.
— А тепер гасіть лампи! — наказав "учитель". Залишалася горіти тільки одна лампа, що тьмяно
освітлювала нашу в'язницю.
РОЗДІЛ V. У ВИБОЇ
Тепер у шахті панувала цілковита тиша. До нас не долинав ніякий шум. Вода під ногами стояла незрушно.
Ні брижів, ні сплеску. Шахта, як сказав "учитель", була затоплена, і вода, заповнивши всі галереї аж до склепіння, замурувала нас у нашій тюрмі міцніше й щільніше, ніж кам'яна стіна. Важка мертва тиша була моторошнішою, жахливішою, ніж оглушливе ревіння, яке ми чули, коли вода ринула в шахту. Ми були поховані живцем у могилі, і тридцять чи сорок метрів землі давили на наші серця.
Робота на якийсь час поглинула нашу увагу. Тепер же, відпочиваючи, ми почали усвідомлювати своє становище. І ми всі, навіть "учитель", впали в розпач.
Я відчув, що на мою руку посипались теплі краплини. То мовчки плакав Карорі.
— На верхній площадці почулося зойкання. Голос Паже без угаву повторював:
— Маріус! Маріус! Маріус!
Повітря було важке. Дихати ставало трудно, у вухах шуміло.
"Учитель", дарма що й він занепав духом, спробував відвернути нас од гірких думок. Він першим порушив мовчанку.
— А тепер,— сказав він,— подивімося, що ми маємо з їжі.
— Ти гадаєш, що ми просидимо тут довго? — озвався дядько Гаспар.
— Ні, але слід про всяк випадок вжити запобіжних заходів. В кого є хліб?
Ніхто не відповів.
— У мене в кишені є скоринка хліба,— сказав я.
— В якій кишені?
— В кишені штанів.
— Твоя скоринка, певно, перетворилась на кашу. Однак покажи.
Я порився в кишені, в яку поклав уранці гарний, підсмажений, золотавий окраєць хліба, і витяг звідти справді якесь місиво. Вже хотів був викинути його, але "вчитель" схопив мене за руку.
— Побережи свою юшку,— мовив він.— Хоч якою поганою вона здається тобі тепер, через якийсь час ти з'їси її з великим апетитом.
Це було не вельми втішне передбачення, але ми не звернули на нього уваги. Тільки значно пізніше я згадав слова "учителя" і збагнув: він усвідомлював трагізм нашого становища й не плекав жодних ілюзій щодо легкості нашого порятунку.
— Ні в кого більше нема хліба? — спитав він. Всі мовчали.
— Це погано,— мовив "учитель".
— Хіба ти голодний? — спитав Компейру.
— Я турбуюсь не про себе, а про Ремі й Карорі. Хліб буде потрібний для них.
— А чому б не поділити його між усіма нами? — заперечив Бергуну.— Це несправедливо. Ми всі рівні перед голодом.
— Отже, якби у нас був хліб, то ми всі пересварилися б. А ви ж обіцяли, що будете мене слухатися! Бачу, що ви слухатиметеся мене, тільки пересперечавшись, і тоді, коли будете вважати, що я маю рацію.
— Будемо слухатись.
— Ну гаразд. Сварки нам ні до чого. Я поясню вам, чому хліб призначається для Ремі й Карорі. Річ у тім, що люди середнього віку легше переносять голод, ніж молоді. Наймолодші серед нас Ремі й Карорі. Отже, голодна смерть передусім загрожує їм.
— А тобі ж, "учителю", вже перейшло за шістдесят.
— Не про мене мова. Крім того, я звик їсти мало.
— Виходить,— сказав Карорі, довгенько пометикувавши,— що якби в мене був хліб, то він належав би мені?
— Тобі й Ремі.
— А якщо б я не схотів йому дати?
— Тоді я забрав би в тебе хліб. Хіба ти не клявся, що будеш слухатися?
Карорі знову надовго замовк. Потім раптом витяг з шапки окраєць хліба й сказав:
— Беріть, ось мій шматок.
— Ну й шапка в цього Карорі! Бездонна!..
— Дай-но її сюди! — звелів "учитель".
Карорі дуже не хотів віддавати шапку, але її забрали силоміць і віддали "вчителеві".
Той попросив, щоб йому присвітили лампою, і почав розглядати, що є в шапці.
І хоч наше становище було вельми скрутне, ми трохи розвеселилися.
В шапці були люлька, тютюн, ключ, шматок ковбаси, свисток, зроблений з персикової кісточки, бабки, три горіхи й цибулина. Одне слово, це була не шапка, а комора і скриня водночас.
— Хліб і ковбасу поділимо ввечері між тобою і Ремі.
— Але я вже зараз хочу їсти! — заперечив Карорі жалісним голосом.— Я вмираю з голоду.
— Увечері ти будеш іще голодніший.
— Шкода, що в скрині цього хлопця немає годинника! Ми б дізналися, котра зараз година. Мій годинник зупинився.
— І мій став, бо в нього зайшла вода.
Думка про годинник повернула нас до дійсності. Котра може бути година? Як довго ми сидимо у вибої? Одні вважали, що зараз полудень, інші — що вже вечір. Тобто одним здавалося, що ми ув'язнені вже понад десять годин, іншим — що менше п'яти. Ми засперечалися з цього приводу, але не дійшли єдиної думки.
Нам не хотілося втомлювати себе балачками. Коли суперечка про час закінчилася, всі замовкли, і кожен поринув у свої думки.
Про що думали мої товариші, я не знаю, але, мабуть, це були невеселі думки.
Незважаючи на рішучість і оптимізм "учителя", я був зовсім не впевнений, що нас визволять. Я боявся води, темряви, смерті. Мертва тиша, що панувала у вибої, пригнічувала мене, а його стіни ніби давили на мене. Значить, я не побачу більше ні Лізи, ні Етьєнетти, ні Алексіса, ані Бенжамена! Хто підтримуватиме зв'язок між ними, коли мене не буде? Не побачу я також Артура, пані Мілліган, Маттіа... Чи дізнається коли-небудь Ліза, що я помер заради неї? А матінка Барберен? Бідна матінка Барберен! Думки снувалися одна за одною — одна сумніша за другу. Щоб трохи розвіятись, я став придивлятися до своїх товаришів і побачив: вони такі самі пригнічені, як і я. Такі самі нещасні... Ба ні! Вони принаймні призвичаєні до життя в шахті; вони не страждають так, як я, від браку повітря, сонця, волі. Товща землі не давить на них так, як на мене... Раптом серед тиші пролунав голос дядька Гаспара:
— Я гадаю, що вони не квапляться нам на порятунок.
— Чому ти так думаєш?
— Ми нічого не чуємо.
— Мабуть, це таки землетрус, і все місто зруйноване.
— Або ж нагорі гадають, що ми всі загинули і вже нічого не зробиш.
— Значить, нас покинули напризволяще?..
— Чому ви погано думаєте про своїх товаришів? — перебив "учитель".— Це несправедливо. Ви ж добре знаєте: коли в шахті трапляється нещасливий випадок, шахтарі не залишають товаришів у біді. Двадцять, сто душ швидше загинуть самі, ніж покинуть напризволяще бодай одного товариша. Хіба ж ні?
— Що правда, то правда.
— А коли правда, то чого патякати, що про нас забули?
— Ми не чуємо, щоб хтось стукав.
— Справді, не чути, щоб до нас добивалися. Але що ми можемо тут почути взагалі? Нічого. До того ж, якби навіть рятувальні роботи ще не почалися, то хіба це свідчить про те, що про нас забули? Хіба ми знаємо, яка катастрофа сталася? Якщо це землетрус, то ті, хто залишився живим, мають чимало роботи в місті. Якщо ж це тільки повінь, то конче слід знати, в якому стані шахтні колодязі. Може, вони пообвалювались? Може, й вхідна галерея зруйнована? Щоб організувати рятувальні роботи, потрібен час. Не кажу, що ми будемо врятовані, але я не маю сумніву — нас розшукують.
"Учитель" так упевнено сказав це, що навіть найбільш зневірені й лякливі повірили йому.
Один тільки Вергуну не втримався від заперечення:
— А що як нас усіх вважають загиблими?
— Все одно працюватимуть. Проте раз ти цього боїшся, то спробуймо подати їм знак, що ми живі. Постукаймо в стіни вибою якнайдужче! Ви ж знаєте — звук передається через землю. Якщо нас почують, то вони поспішатимуть; до того ж, наш стукіт буде їм указувати, в якому напрямку вести розшуки.
Вергуну, нічого більше не кажучи, почав гатити своїми важкими чоботиськами в стіну вибою. Грюкіт вирвав нас із заціпеніння.
Чи ж почують нас? Чи дадуть нам відповідь?
— Слухай, "учителю",— сказав дядько Гаспар,— а якщо нас почують, то в який спосіб рятуватимуть?
— Є два способи порятунку, і я певен: наші інженери спробують їх. Перший спосіб — пробити до нас хід згори, другий — качати воду.
— Якби-то пробили хід!
— Якби-то викачали воду!
— Ми перебуваємо на глибині сорока метрів,— вів далі "вчитель".— Якщо вони будуть прорубувати за день по шість-вісім метрів, то за сім-вісім днів доберуться до нас.
— Шість метрів за день не прорубаєш.
— Авжеж, не прорубаєш, якщо працювати в звичайних умовах. Але якщо треба рятувати товаришів — можна гори перевернути!
— Та хіба ми зможемо протриматися вісім днів? Подумайте, "вчителю", вісім днів...
— А воду? Як викачати воду?
— Оцього я не знаю. Хтозна, скільки її в шахті — двісті чи триста тисяч кубічних метрів... Але, щоб пробратися до нас, нема потреби виказувати всю воду, яка затопила шахту. Адже ми на першому ярусі. Якщо вичерпувати воду шістьма цебрами по двадцять п'ять гектолітрів кожне, то з трьох колодязів можна було б викачати сто п'ятдесят гектолітрів.
Зав'язалася суперечка про те, який з двох способів кращий. З цієї суперечки я зрозумів: навіть при збігові найщасливіших обставин нам доведеться пробути в нашій кам'яній могилі щонайменше вісім днів.
Вісім днів! "Учитель" розповідав нам про робітників, які були відгороджені від світу водою двадцять чотири
дні...
Але то була розповідь, а тут жива дійсність. І я безперестану повторював подумки ці два слова: "Вісім днів!" Аж раптом суперечка припинилася.
— Послухайте-но! — озвався Карорі.
— Що таке?
— Щось із водою коїться.
— Ти, певно, скотив униз камінь.
— Ні, чути глухий шум. Ми прислухались.
Я мав гарний слух, але не настільки тонкий, щоб чути всі звуки в шахті. Проте мої товариші, звиклі до голосів підземелля, виявились щасливішими, ніж я.
— Ай справді,— сказав "учитель",— щось там діється з водою.
— Що, "вчителю"?
— Хіба я знаю?
— Може, вода знову прибуває?
— Ні, шум уриваний. Він повторюється через рівні проміжки часу.
— Уриваний і повторюється через рівні проміжки часу! Друзі мої, ми врятовані! Це хлюпотить вода в цебрах, що ними вичерпують воду.
— Вода в цебрах!..
Ми всі враз повторили ці слова. І схопились на ноги, мовби вражені електричним струмом.
Здавалося, над нами вже немає сорока метрів землі, і повітря вже на стиснуте, і стіни вибою вже не давлять на нас. Перестало шуміти у вухах — ми дихали вільно, серця гаряче бились в грудях.
Карорі схопив мене за руку і міцно стиснув її.
— Ти славний хлопець,— сказав він.
— Це ти славний хлопець.
— Ні, ти.
— Ти перший почув, як черпають воду.
Ми обоє нетямилися з радощів. Ми надіялись на порятунок. Незабаром нас визволять з нашої в'язниці...
Гай, гай! Ця надія справдилася не так-то й скоро.