А Неле, притулившись до Сооткін і Катліни, аж тремтіла і лише повторювала:
— Ні, Тілю, мій любий, ні!
Вона так сумно й щиро дивилася йому в вічі, що Уленшпігель повірив.
— А хто це кричав? — спитав він. — Куди втекли ці люди? Чому твоя сорочка роздерта на плечі й на спині? Чому в тебе подряпані щоки й лоб?
— Ну то слухай, — відповіла вона, — тільки не викажи нас, Уленшпігель, бо тоді не минути нам вогнища. До Катліни — хай Бог врятує її від пекла — ось уже двадцять три дні ходить коханець диявол, одягнутий в чорне, в чоботях з острогами. Обличчя його світиться вогнем, як це буває влітку на хвилях.
— Чого ж ти втік, Гансе, мій коханий? — знову зітхнула Катліна. — Неле така зла.
А Неле розповідала далі:
— Щоб сповістити про свій прихід, він кричав, як орлан. Вони бачились щосуботи на кухні. Мати каже, ніби його поцілунки холодні, а тіло як лід. Він її б'є, коли вона не виконує його волі. Одного разу він приніс їй кілька флоринів, але взагалі забирає в неї все, що вона має.
Слухаючи цю розповідь, Сооткін склала руки і молилась За Катліну. А Катліна радісно говорила:
— Тіло моє тепер уже не належить мені і розум не мій — все належить йому. Гансе, мій коханий, візьми мене ще на шабаш. Тільки Неле не хоче летіти. Вона зла.
— На світанку, — вела далі дівчина, — він від'їжджає, а мати другого дня розповідає мені дивні речі… Але не дивись на мене такими злими очима, Уленшпігелю! Вчора вона мені сказала, що один вродливий сеньйор в сірій одежі, на ім'я Гільберт, хоче посватати мене й прийде сюди, щоб я його побачила. Я відповіла, що не хочу ніякого чоловіка — ні гарного, ні поганого. Проте вона, як матір, примусила мене не лягати, а ждати, бо коли справа йде про любовні діла, вона глузду не втрачає. Ми вже почали роздягатися і хотіли лягати спати. Я вже й закуняла на оцьому стільці. Коли вони ввійшли, я не прокинулась. Раптом чую, що хтось мене обіймає й цілує в шию. Було місячно, і я побачила, що його обличчя світиться, як морські хвилі в липні, коли наближається гроза, і почула, як він мені стиха говорить: "Я Гільберт, твій чоловік, будь моєю, і ти станеш багата". Від нього тхнуло рибою. Я відштовхнула його. Він хотів узяти мене силоміць, та я раптом почула в собі страшну силу. Проте він все-таки розірвав на мені сорочку і подряпав обличчя. І весь час повторював: "Будь моєю, і ти станеш багата". — "Еге ж, — сказала я, — така, як моя мати, в якої ти відбираєш останній гріш". Тоді він напосівся на мене ще дужче, але нічого не досяг. А що він був гидкіший за мерця, то я так вчепилася йому пазурами в баньки, що він аж зарепетував від болю. Тоді я вирвалась і прибігла сюди.
А Катліна водно говорила:
— Неле зла. Чого ти так хутко втік, Гансе, мій коханий?
— А де ж ти була тоді, поганюща мати, — звернулась Сооткін до Катліни, — коли твою дитину мало не зганьбили? ^
— Неле зла, — правила своєї Катліна. — Я була з моїм чорним паном, коли сірий диявол ускочив до нас із закривавленим лицем і крикнув: "Гайда звідси, хлопче, це поганий дім. Тут чоловіки ладні битися на смерть, а в жінок, певне, на пальцях ножі". Потім вони побігли до своїх коней і зникли в тумані. Неле зла.
81
Другого дня, коли вони пили тепле молоко, Сооткін сказала до Катліни:
— Ти ж бачиш, що від жури та смутку недовго я топтатиму ряст на цьому світі, а ти ще хочеш доконати мене своїм клятим чаклунством.
А Катліна водно торочила:
— Неле зла. Вернись, Гансе, вернись, мій коханий.
Наступної середи обидва дияволи прибули знову. Неле від самої суботи ночувала у вдови Ван ден Гауте, бо їй, мовляв, не годиться залишатись у матері, де живе Уленшпігель, молодий хлопець.
Катліна вітала чорного сеньйора та його приятеля в keet — прибудові, де пекли хліб і прали білизну.
Тут вони бенкетували цілу ніч, пили старе вино і їли копчені волові язики, що завжди були для них наготовлені.
Чорний диявол сказав до Катліни:
— Нам потрібно для одної важливої справи багато грошей. Дай нам скільки можеш.
Катліна хотіла відбутися одним флорином, та вони пригрозили, що вб'ють її, і відчепились від неї лише тоді, коли вона дала їм два золотих каролю і сім деньє.
— Не приходьте більше в суботу, — сказала вона їм, — бо Уленшпігель знає цей день, буде на вас чатувати зі зброєю і повбиває вас. А тоді і я помру.
— Ми приїдемо в наступний вівторок, — відповіли вони.
У вівторок вночі Уленшпігель і Неле спали, не боячись чортів, бо думали, що вони приходять тільки в суботу.
Катліна встала і зазирнула в keet, чи не приїхали її коханці.
Вона аж нетямилася від нетерплячки; з того часу, як спізналася зі своїм Гансом, розум неначе почав вертатись до неї, бо, як казали, було це любовне божевілля.
Не побачивши їх, вона дуже засмутилась. А коли з боку Слейса в полі залунав крик орлана, вона пішла просто на цей крик. Прямуючи лукою по траві, вона почула, як з другого боку греблі розмовляють між собою її чорти.
— Щоб мені була половина, — сказав один.
Другий відповів:
— Ти не дістанеш нічого. Що в Катліни, то все моє.
Після цього вони почали жахливо лаятись, сперечатись, кому дістануться гроші, Катліна і Неле.
Перелякана до смерті, Катліна не сміла ні ворухнутись, ні озватися словом, аж раптом почула, що вони б'ються, і один із них гукнув:
— Криця холодна!
Потім почулося хрипіння і тіло важко гупнуло на землю.
Перелякана Катліна кинулась додому. О другій годині ночі вона знову почула крик орлана, але вже зі свого садка. Вона вийшла відчинити двері і побачила перед собою лише одного — свого коханця диявола. Вона запитала його:
— А що ти вчинив з другим?
— Той не прийде більше, — була відповідь.
Він обійняв її і почав пестити. І тіло його видалось їй ще холодніше, ніж звичайно.
Розум її знов прояснився. Відходячи, коханець сказав, щоб вона дала йому двадцять флоринів — усе, що вона мала. Вона дала сімнадцять.
Другого дня, з цікавості, вона побігла на греблю, але не побачила там нічого. Лише на одному клаптику землі, завбільшки як могила людини, земля була м'яка під ногами і трава закривавлена. Але ввечері дощ змив кров.
Наступної середи вона знову почула у своєму садку крик орлана.
82
Кожного разу, коли Уленшпігелеві треба було платити Катліні свою частку спільних витрат, він уночі йшов до криниці, виймав камінь, яким була закладена дірка, і діставав із криївки каролю.
Раз увечері всі три жінки пряли. Уленшпігель майстрував скрипку, що замовив йому суддя, на вічку якої майстерно вирізьбив прегарну сцену полювання: зграю геннегаузьких собак, критських вартових псів — тварин вельми лютих, прозваних вухоїдами, брабантських мисливських собак, що ходять завжди парами, низеньких песиків на кривих ніжках, мопсів та хортів.
Катліна чула, як Неле запитала у Сооткін, чи надійно схований її скарб. Удова довірливо відповіла, що краще й не може бути — в цямрині криниці.
У четвер, близько півночі, Сооткін прокинулась від лютого гавкоту Бібула Шнуффія. Але пес скоро замовк, і вона, гадаючи, що це даремний переполох, заснула знову.
У п'ятницю вранці Уленшпігель і Сооткін встали і пішли на кухню, але там не було, як звичайно, Катліни, плита не топилась і молоко не кипіло. Це їх здивувало, і вони вийшли надвір подивитися, чи немає Катліни на городі. Вона й справді стояла на городі під дощем, з розпущеними косами, в самій сорочці, мокра як хлющ, і аж дрижала з холоду, але до хати не сміла йти.
Уленшпігель підійшов до неї і спитав:
— Що ти робиш тут роздягнена під дощем?
— Ах, — відповіла вона, — так, так, велике чудо! — і показала на задушеного пса, що вже геть задубів.
Уленшпігель ту ж мить згадав про свій скарб і побіг до криниці. Криївка була порожня, навколо свіжа земля.
Він підскочив до Катліни, вдарив її і крикнув:
— Де гроші?
— Так, так, велике чудо, — все товкла вона.
Неле кинулась захищати матір:
— Не бий її, змилуйся, Уленшпігелю!
Він перестав її бити. Тоді прибігла Сооткін і запитала, що трапилось.
Уленшпігель показав їй задушеного пса і дорожню криївку.
Сооткін зблідла й промовила:
— Боже, за що ти так тяжко мене караєш? Бідні мої ноги!
Вона згадала тяжкі муки, які витерпіла марно через ті гроші. Побачивши, що Сооткін так покірливо зносить нове нещастя, Неле аж заплакала з розпачу. Катліна, показуючи клаптик пергаменту, говорила:
— Атож, велике чудо. Цієї ночі він прийшов, добрий і гарний. На його обличчі більше не було того блідого світла, яке так лякало мене раніш. Він так ніжно розмовляв зі мною. Я була щаслива, серце моє аж мліло. Він мені сказав: "Тепер я багатий і незабаром принесу тобі тисячу флоринів". А я й кажу: "Я дуже рада, і більше за тебе, ніж за себе, Гансе, мій милий!" — "А чи нема у твоєму домі ще кого-небудь, — питає, — кого ти любиш і кого б я міг збагатити?" — "Ні, — відповідаю я, — всі, хто тут є, не потребують твоєї допомоги". — "Дуже ти горда, — каже він, — а хіба ж Сооткін та Уленшпігель такі вже багаті?" — "Живуть, — кажу я, — ні в кого не просять". "Навіть і після конфіскації?" — питає він. На це я сказала йому, що ви краще воліли витримати тортури, аніж утратити своє добро. "Я так і знав", — говорить він і став потихеньку сміятись і глузувати з судді і старшин, що вони не знали, як примусити нас признатися. Я й собі сміялася разом з ним. "Вони, — каже, — не такі дурні, щоб ховати гроші в домі". Я сміюсь. "І не в льоху". — "Звичайно", — кажу я. "Та й не в садку". Я на те не промовила нічого. "Бо це, — каже, — було б таки небезпечно". — "Та не дуже, — кажу я, — бо ні вода, ні цямрини нічого не скажуть". А він тільки сміється.
Тої ночі він поїхав раніш, як звичайно, а від'їжджаючи, дав мені порошок і сказав, що як вип'ю його, то потраплю на найкращий шабаш.
Я провела його в самій сорочці до хвіртки і була геть сонна. А потім полетіла, як він і сказав, на шабаш і вернулась тільки вранці ось сюди, де стою й зараз, і побачила задушеного пса та порожній сховок. Це важкий удар для мене, бо я так його ніжно любила і віддала йому свою душу. Але все, що в мене є, буде ваше, і мої ноги, руки працюватимуть на вас, щоб ви могли проіснувати.
— Я наче житечко в жорнах: Бог і чортів злодій розчавили мене за один раз, — сказала Сооткін.
— Злодій? Цього не кажи: він не чортів злодій, він сам чорт, — заперечила Катліна. — А щоб вас переконати — ось дивіться пергамент, якого він залишив мені у дворі, тут написано: "Ніколи не забувай, що мусиш мені служити.