То що мало статися зі мною?
Він мовчав, але я став наполягати:
– Я маю право знати все, що має стосунок до експерименту, а це включає також моє майбутнє.
– Немає сенсу це від тебе приховувати. – Він зробив паузу й припалив уже припалену сигарету. – Ти, звичайно, розумієш, що від самого початку ми мали великі надії на тривалість результату і ми досі їх маємо… ми не маємо підстав сумніватися…
– Я в цьому переконаний, – сказав я.
– Звичайно, взяти тебе як екземпляр для експерименту накладало на нас величезну відповідальність. Я не знаю, щó ти пам'ятаєш, а чого не пам'ятаєш, або як ти поєднував речі на початку проекту, але ми намагалися донести до твого розуміння, що успіх проекту може бути лише тимчасовим.
– Я писав це у своїх звітах у той час, – погодився я, – хоч тоді я не розумів, щó ви мали на увазі під цим твердженням. Але можна й не згадувати про мої тодішні почуття, бо тепер я все чітко розумію.
– Що ж, ми вирішили піти на ризик із тобою, – провадив він, – бо ми знали, що існує дуже мала ймовірність завдати тобі великої шкоди й дуже великий шанс зробити тобі добро.
– Ви можете не шукати виправдання.
– Але ти повинен розуміти, що ми мусили здобути дозвіл від когось із твоїх найближчих родичів. Ти був некомпетентним, щоб самому на це погодитися.
– Я знаю. Ви розмовляли з моєю сестрою, Нормою. Я читав про це в газетах. Із того, що я про неї пам'ятаю, вона охоче дала б дозвіл на мою страту.
Він підняв брови, але пустив мої слова повз вуха.
– Ми сказали їй, що у випадку, якщо експеримент не вдасться, ми не зможемо послати тебе назад до пекарні або до тієї кімнати, з якої ми тебе взяли.
– Чому б і ні?
– Причина одна – ти міг стати іншим. Хірургічне втручання та ін'єкції гормонів могли дати ефект, очевидний не відразу. Твій досвід після операції міг відбитися на тобі. Я маю на увазі емоційне збудження, яке ускладнювало б твою недорозвиненість. Ти не міг би залишитися тією самою особою…
– Чудово. Наче мені було не досить нести один хрест.
– І з іншого боку, ми не могли знати, чи ти залишишся на тому самому ментальному рівні. Ти міг скотитися на ще примітивніший рівень функціонування.
Він дав мені відчути найгірше – знімаючи тягар зі свого розуму.
– Я повинен знати про все, – сказав я. – Поки я ще спроможний чимось собі зарадити. Які плани ви мали щодо мене?
Він стенув плечима.
– Фонд домовився, що тебе віддадуть до притулку Воррена.
– Що за чортівня!
– Частиною домовленості з твоєю сестрою було, що всі витрати на оплату твого перебування в притулку візьме на себе фонд, і ти одержуватимеш регулярну місячну платню на свої особисті потреби до кінця твого життя.
– Але чому я мав піти туди? Я завжди був спроможний вижити самостійно, навіть після того як вони намагалися віддати мене до притулку після смерті мого дядька Германа. Доннер зміг забрати мене звідти й прилаштувати жити самостійно. Чому я мусив повернутися назад?
– Якби ти зміг самостійно дати собі раду, ти не залишився б у притулку Воррена. Навіть людям із більш серйозними відхиленнями дозволяють самим давати собі раду. Але ми повинні були забезпечити тобі можливість нормального існування – про всяк випадок.
Він мав рацію. У мене не було причин на щось нарікати, вони подумали про все.
Притулок Воррена був логічним місцем для мого перебування, таким собі холодильником, у якому я міг зберігатися до кінця своїх днів.
– Це принаймні не спалювач, – сказав я.
– Що?
– Ет, пусте. Такий собі жарт. – Потім мені спала одна думка. – Скажіть мені, притулок Воррена можна навідати, тобто побувати в цьому місці й оглянути його як гість?
– Так, я думаю, люди приходять туди весь час – такі собі екскурсії для розваги публіки. Але навіщо це тобі?
– Бо мені хочеться побачити те місце. Я повинен знати, щó зі мною може статися, поки я ще спроможний цьому зарадити. Будь ласка, влаштуйте для мене таку екскурсію – і якнайшвидше.
Я бачив, що йому не до вподоби мій намір навідати притулок Воррена. Так ніби я хотів замовити собі труну, щоб відпочити в ній перед смертю. Але я не можу його звинувачувати, бо він не розуміє, що з'ясування, хто ж я реально такий, – суть усього мого існування – включає в себе також знання можливостей мого майбутнього, а не лише знання мого минулого, тобто я повинен знати, де я буду, а не тільки, де я був. Хоч ми й знаємо, що в кінці нашого лабіринту нас чекає смерть (і це щось таке, про що я не завжди знав, – не так давно підліток у мені думав, що смерть приходить тільки до інших людей), я тепер знаю, що дорога, яку я обрав у цьому лабіринті, робить мене тим, ким я є. Я не лише річ, а й спосіб буття, – один із багатьох способів, – і знання того, якими дорогами я пройшов і які мені залишаються, допоможе мені зрозуміти, у кого я можу перетворитися.
Увечері й протягом кількох наступних днів я занурився у тексти з психології: клінічної психології, психології особистості, психометрики, навчальної й експериментальної психології, психології тварин, фізіологічної психології, біхейвіоризму, гештальт-психології, психології аналітичної, функціональної, динамічної, психології організму й у решту античних і сучасних фракцій, шкіл і систем думки. Мене вельми розчарував той факт, що так багато ідей, на яких психологи будують свої теорії про людський розум, пам'ять і навчання, належать до чогось бажаного, а не реального.
Фей хотіла відвідати лабораторію, але я сказав ні. Мені тепер лише бракує, щоб Аліса й Фей зустрілися. У мене досить проблем і без цього.
Звіт 16, 14 липня
Це був поганий день для подорожі до притулку Воррена – сірий і дощовий – і, можливо, цим пояснюється депресія, яка опановує мене, коли я думаю про ту подорож. Хоч, може, я обманюю себе, й мене турбувала думка про те, що я можу туди потрапити. Я позичив машину в Берта. Аліса хотіла поїхати зі мною, але я мусив сам побачити той заклад. Щодо Фей, то я не сказав їй, куди маю намір поїхати. Мені знадобилося півтори години, щоб доїхати до фермерської спільноти Воррен, Лонг Айленд, і я легко знайшов потрібне мені місце: широкий сірий маєток відкривався брамою на двох бетонних стовпах, куди вела вузька дорога, над якою нависала добре відполірована мідна дошка з написом "Притулок" і "Тренувальна школа Воррена".
Знак обіч дороги обмежував швидкість пересування п'ятнадцятьма милями на годину, і я повільно повів машину повз будівлі, шукаючи адміністративні контори.
Трактор перетинав луг у моєму напрямку, й на додачу до чоловіка за кермом двоє інших примостилися позаду. Я висунув голову у віконечко машини й голосно запитав:
– Ви не скажете мені, де я можу знайти офіс містера Вінслоу?
Водій зупинив трактор і показав рукою ліворуч і вперед.
– Головний шпиталь. Поверніть ліворуч і дивіться праворуч.
Я не міг не помітити молодика, що дивився на мене пильним поглядом, примостившись на задній частині трактора й тримаючись там за ручку. Він був неголений, і на його обличчі відбився слід пустої усмішки. На голові в нього був матроський капелюх, із по-дитячому опущеними на очі крисами, хоч сонця й не було. Я зловив його погляд на одну мить – вираз його очей був запитливим, – але я мусив відразу відвернутися. Коли трактор знову рушив, я побачив у віконці заднього виду, що він із цікавістю дивиться на мене. Його погляд трохи зіпсував мені настрій… бо нагадав мені про Чарлі.
Я був здивований, побачивши, що головний психолог такий молодий, високий і тендітний чоловік зі стомленим виразом. Але його уважні сині очі виражали силу, попри юний вигляд.
Він повіз мене по своїй території у власній машині, показавши залу відпочинку, лікарню, школу, адміністративні офіси й кілька двоповерхових будинків із червоної цегли, які він назвав котеджами, де жили пацієнти.
– Я не помітив паркану навколо притулку Воррена, – сказав я.
– Його тут немає, а є лише ворота на вході й живоплоти для захисту від цікавості роззявляк.
– Але як ви… тоді… утримуєте їх… щоб вони не розбігалися… не втікали звідси?
Він стенув плечима й усміхнувся.
– Ми справді не можемо утримувати їх тут. Деякі втікають звідси, але більшість повертаються.
– А ви їх не розшукуєте?
Він подивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, що було за моїм запитанням.
– Ні. Якщо вони потрапляють у халепу, ми незабаром довідуємося про це від жителів міста або поліція приводить їх сюди.
– А якщо ні?
– Якщо ми нічого про них не чуємо й вони сюди не повертаються, ми припускаємо, що вони задовільно прилаштувалися жити на волі. Ви повинні зрозуміти, містере Гордон, що тут у нас не тюрма. Держава вимагає, щоб ми вдавалися до всіх розумних зусиль, аби повернути наших пацієнтів, але ми не досить устатковані й не спроможні весь час тримати чотири тисячі людей під своїм наглядом. Ідуть від нас переважно пацієнти з легкими захворюваннями – але останнім часом таких нам доставляють дедалі менше й менше. Тепер ми маємо більшість пацієнтів з ушкодженим мозком, які вимагають постійного нагляду, але дебіли з відносно легкими захворюваннями мають більше можливостей вільного пересування, й після тижня або десь так життя на волі більшість повертаються сюди, коли переконуються в тому, що поза межами нашого закладу задовільного життя для них немає. Світ їх не хоче, й вони незабаром про це дізнаються.
Ми вийшли з автомобіля й підійшли до одного з котеджів. Усередині будинку стіни були викладені з білого кахлю, й там панував запах дезінфекції. Вестибюль на першому поверсі відчинявся до рекреаційної кімнати, де сиділи близько сімдесяти п'яти хлопців, чекаючи, коли пролунає дзвоник на ланч. Мій погляд відразу привабив один із більших хлопців, який сидів на стільці в кутку, тримаючи на руках іншого хлопця – років чотирнадцяти-п'ятнадцяти – і гойдаючи його, як дитину. Вони всі обернулися до нас, коли ми увійшли, а деякі з найсміливіших підійшли ближче й витріщилися на мене.
– Не звертайте на них увагу, – сказав директор закладу, побачивши вираз мого обличчя. – Вони не зроблять вам боляче.
До нас підійшла завідувачка відділенням, кремезна й гарна жінка із закасаними рукавами сорочки й джинсовим фартухом поверх накрохмаленої білої спідниці. На поясі в неї висіла в'язка ключів, які дзвеніли, коли вона йшла, й, лише коли вона обернулася, я побачив, що ліва сторона її обличчя була вкрита широкою родимкою винного кольору.
– Я не чекала сьогодні гостей, Рею, – сказала вона.