Присягаюся Юпітером Олімпійським, Спартак став жалюгідною бабою!.. Наших братів убивають, справа наша гине, а я непритомнію! Боягуз!
Еномай насилу зміг його переконати, що навколо все спокійно, що вони ще встигнуть озброїти гладіаторів, що непритомність його тривала не більше двох хвилин, а рука його таки в дуже поганому стані.
Кажучи все це, германець міцно перев'язав Спартакові руку. Довший кінець він обв'язав йому навколо шиї, надавши руці горизонтального положення на рівні грудей.
— Тепер ти менше страждатимеш. Спартакові досить однієї руки, щоб лишатися непереможним.
— Аби тільки нам роздобути мечі, — відповів фракієць і швидко рушив до найближчої будівлі.
Передній зал був порожній; через нього вони вийшли у двір.
Там мовчки стояли дві когорти гладіаторів. Несподівана поява Спартака й Еномая викликала в них крики радості.
— Тихше! — гучно крикнув Спартак.
— Тихше! — повторив Еномай.
— Мовчіть і стійте у бойовому порядку. Тепер не час даремно кричати!
І коли знову запала тиша, він запитав:
— А де ж трибуни, центуріони, начальники?
— В залі Аврори радяться, що робити далі, — відповів один з декуріонів. — Школу оточили когорти римлян, зали із зброєю охороняють численні загони легіонерів.
— Знаю, — відповів Спартак і, повернувшись до Еномая, додав: — Ходімо до залу Аврори.
Потім голосно промовив до гладіаторів:
— Заклинаю вас усіма богами неба і пекла додержувати порядку й тиші.
Вийшовши з старої школи (так звалася будівля, де вони затрималися на ці кілька хвилин), Спартак і Еномай попрямували до другої будівлі, що звалася школою Аврори, і швидко ввійшли до фехтувального залу, де при світлі кількох смолоскипів близько двохсот гладіаторів — трибунів, центуріонів і членів верховного штабу Спілки пригноблених — обговорювали план дії в цей небезпечний час.
— Спартак! — вигукнули кілька голосів при появі рудіарія.
— Ми загинули! — сказав гладіатор, який головував на нараді.
— Ще ні, — заперечив Спартак, — якщо ми зможемо захопити хоча б один склад зброї.
— Але як це зробити?
— Є у нас смолоскипи? — спитав Спартак.
— Ми їх маємо триста п'ятдесят чи чотириста.
— Ось наша зброя! — вигукнув Спартак, і його очі спалахнули радістю. — 3 десяти тисяч гладіаторів цієї школи ви, безсумнівно, найсміливіші й найрішучіші. Сьогодні увечері ви повинні довести своєю відважністю і лев'ячою мужністю, що ваші товариші по нещастю недарма обрали вас ватажками. Чи готові ви на все?
— На все готові! — відповіли в один голос гладіатори.
— Чи готові ви битися безоружними проти озброєних і бути перерізаними, як вівці?
— На все готові! — рішуче, як один повторили двісті гладіаторів.
— Тоді мерщій!.. Виносьте смолоскипи… Подвоїмо, якщо можливо, потроїмо їх кількість. Озброїмося ними. Нападемо на охорону найближчого залу, проженемо її, підпалимо двері і здобудемо стільки зброї, скільки нам потрібно для перемоги! Ні, присягаюся священними богами Олімпу, не все втрачено, поки ще жива віра в нашу справу, поки ми ще не втратили мужності! Перемога буде за нами, якщо ми твердо зважимось або перемогти, або вмерти!
Очі рудіарія палали, здавалося, вони освітлювали надприродним блиском його натхненне обличчя. Віра й завзяття, подібно до струму, передалися від нього до сердець двохсот гладіаторів. Миттю зібрали вони різноманітні смолоскипи — з клоччя, обмоченого в смолу і сало, з смолистих дощечок, з'єднаних у трубки і наповнених запалювальним матеріалом, запалили їх і, люто розмахуючи ними, мов мечами, приготувалися із цією нікчемною зброєю йти на все заради загальною порятунку.
В цей час центуріон Попілій, зміцнивши варту біля міських воріт, привів до школи гладіаторів понад триста легіонерів у розпорядження трибуна Тіта Сервіліана. Водночас до Фортунатських воріт підійшло близько семисот солдатів міської варти з їхніми центуріонами під безпосереднім начальством префекта Меттія Лібеона.
Це був чоловік років п'ятдесяти, високий на зріст, дуже товстий, рум'яний, здоровий на вигляд. На обличчі префекта з першого погляду можна було прочитати любов до затишку, спокою і постійних епікурейських насолод за келихом у триклінії. Він уже багато років очолював префектуру Капуї і вільно користувався вигодами свого високого і завидного поста. Обов'язки його у мирні часи були легкими й малозначними. Тому буря, яка так зненацька нависла над цією безжурною головою, спіткала його, зовсім не підготовленого, і вразила, як людину, пробуджену від приємного сну. Нещасний урядовець зовсім розгубився, як курка у купі клоччя.
Однак небезпечність становища, страх перед покаранням, настійні вимоги його честолюбної й рішучої дружини Доміції і, нарешті, поради відважного трибуна Сервіліана взяли верх над нерішучістю. І Меттій, навіть не розуміючи як слід, що діється, не передбачаючи наслідків своїх наказів, зважився нарешті дещо зробити, дати деякі розпорядження.
Найбільш несподіваним наслідком його наказів було те, що нашвидкуруч скликані і озброєні бійці міського ополчення почали кричати, щоб до бою їх вів сам префект, що вони довіряють тільки йому.
Спершу бідолаха рішуче відмовлявся. Його перемагав страх, Префект говорив, що він, мовляв, людина тоги, а не меча і ще з дитинства відвик од зброї та воєнних справ. Він запевняв, що його присутність у палаці префектури конче необхідна, треба усе передбачити, про все подбати, всім розпорядитись. Однак під тиском капуанських сенаторів, вимог воїнів і докорів дружини нещасний мусив скоритися, надіти шолом, панцир і підперезатися поясом з мечем. Не як воєначальник, що на чолі війська йде до бою, а як жертва, яку тягнуть на заклання, рушив він з дому на чолі капуанського ополчення в напрямі гладіаторської школи.
Коли капуанські воїни наблизилися до Фортунатських воріт, трибун Сервіліан, у супроводі Попілія та Лентула Батіата, вийшов назустріч префектові і сказав, що треба зібрати нараду, щоб обговорити план наступних дій.
— Так… нараду, нараду… мало сказати — порадитися… слід переконатися, чи всі знають… чи всі можуть… — сказав^ заїкаючись, Меттій. Труднощі його становища зростали ще й тому, що він намагався приховати страх, який його охопив.
— Тому що… зрештою… — вів він далі після хвилинного мовчання, бажаючи переконати присутніх у тому, що він справді про щось міркував. — Я знаю всі закони республіки і при нагоді вмію теж володіти мечем… і якщо для батьківщини потрібно… якщо потрібно, можу віддати життя… але командувати… так… несподівано… навіть не знаючи проти кого… і як… і де… бо зрештою… якби справа була проти відомого противника… у відкритому полі… я знав би, що робити… Я знав би, що я роблю… але…
його плутане красномовство вичерпалося. Хоч як він шукав слів, щоб закінчити свою промову, чухаючи спочатку вухо, потім ніс, — так нічого і не знайшов. І, всупереч правилам граматики, словом "але" бідний префект закінчив свою промову.
Трибун Сервіліан усміхнувся. Він добре знав префектову вдачу і розумів його скрутне становище. Щоб виручити префекта і здійснити все те, що сам намітив, трибун сказав:
— Я вважаю, що можна прийняти тільки один план, щоб знищити змову цієї наволочі: стерегти і захищати зали, де складено зброю, замкнути ворота школи і охороняти їх, щоб перешкодити втечі гладіаторів, загородити всі вулиці й виходи з міста. Про все це я вже потурбувався.
— І ти чудово зробив, доблесний Сервіліане, — сказав з поважним виглядом префект, дуже задоволений з того, що трибун своєю передбачливістю звільнив його від клопоту самому давати розпорядження, а потім ще й відповідати за них.
— Тепер, — додав Сервіліан, — у мене залишилося близько ста п'ятдесяти легіонерів. Разом з хоробрими ополченцями міста я міг би рішуче виступити проти бунтівників, розігнати їх і примусити повернутися в їхні клітки.
— Дуже добре, чудово задумано! Це саме те, що я хотів запропонувати! — підхопив Меттій Лібеон. Префектові здавалось неймовірним щастям, що трибун візьметься сам керувати цією справою.
— Щодо тебе, мудрий Лібеоне, то ти безсумнівно зажадаєш узяти безпосередню участь у діях.
— О… коли тут командуєш ти, хоробрий і випробуваний у битвах, і хочеш, щоб я претендував… о, ні… ніколи не буде того, щоб я…
— Тому, що ти цього бажаєш, — перебив префекта трибун, — ти можеш залишитися з сотнею капуанських солдатів біля воріт школи Геркулеса, на відстані двох пострілів з лука звідси, щоб оберігати вихід разом з загоном легіонерів, який там уже вартує…
— Але… ти розумієш, що… зрештою, я людина тоги… проте… якщо ти думаєш, що…
— А, я тебе зрозумів: ти хотів би взяти участь у сутичці з цією наволоччю, що, можливо, стане неминучою… та все ж охорона тих воріт — справа дуже важлива, і тому я прошу тебе взяти на себе це завдання.
І стиха, майже на вухо, швидко-швидко сказав Лібеонові:
— Там тобі не загрожує небезпека.
А голосно мовив:
— Проте, якщо ти хочеш розпорядитись інакше…
— Ні, ні… ти думаєш? — сказав, трохи посміливішавши, Меттій Лібеон. — Іди і порозганяй бунтівників, іди, сміливий юначе, а я з сотнею воїнів піду на вказане мені місце, і якщо ті спробують звідти вийти… якщо вони спробують мене атакувати… ви побачите… кепсько їм буде… хоча… зрештою я людина тоги… але ще пам'ятаю мої юнацькі воєнні подвиги… і горе цим нещасним… якщо…
Так, бурмочучи собі під ніс, він потиснув руку Сервіліана і в супроводі центуріона рушив з капуанськими солдатами на довірений йому пост. У глибині душі він горював над своїм становищем, в яке потрапив через божевілля десяти тисяч бунтівників, і шкодував за спокоєм минулих безжурних днів.
Тим часом гладіатори, вагаючись між надією і відчаєм, усе ще лишались у дворах і чекали наказів своїх начальників. А ті, озброєні смолоскипами, готувалися за всяку ціну оволодіти складом зброї у школі Геркулеса. Вхід до цього залу охороняли п'ятдесят легіонерів і раби, що вирішили ціною життя захищати двері від бунтівників.
Саме тоді, коли Спартак, Еномай та їхні товариші приготувалися вдертися до коридора, що вів до складу зброї, нічну тишу розітнув звук сурми і сумно пролинув над дворами, де стояли зімкнуті шеренги гладіаторів.
— Тихше! — вигукнув Спартак і помахом смолоскипа спинив своїх товаришів.
Слідом за звуком сурм залунав голос міського оповісника, який від імені римського Сенату вимагав, щоб бунтівники повернулися до своїх камер, і попереджав, що в разі непокори після другого сигналу вони будуть розігнані збройною силою республіки.
Страшне хвилювання, оглушливе й довге ревіння тисяч голосів відповіло на крик глашатая.