І тоді актори, стоячи по кісточки в снігу, побачили таке* чого ніяк не чекали й не могли збагнути. Цедант і фермер, який, піднявши ліхтар, освітив лице прибульця, що завдав йому такого клопоту, перекинулись кількома словами — здалеку їх не чути було,— і раптом почали дивно розмахувати руками, раз у раз обнімались та цілувались, як це робиться на сцені, коли зустрічаються давні знайомі.
Підбадьорені таким прийомом, зовсім несподіваним, але, судячи з усього, прихильним і сердечним, актори ніяково підступили ближче, жалісні та смиренні, як то й личить подорожнім, що опинились у скруті і просять притулку.
— Гей, ви! — весело гукнув Педант.— Ідіть, не бійтеся; ми попали до свого побратима, улюбленця Феспіда, плеканця Талії, комедійної музи — словом, до знаменитого Беломб-ра, який мав колись величезний успіх при дворі й у всій столиці, не кажучи вже про інші міста і села. Ви добре знаєте його преславне ім'я. Тож благословляйте долю, яка привела нас прямо до цього відлюдного, по-філософському тихого пристановища, де спочиває на лаврах сущий герой сцени.
— Заходьте, ласкаві пані й панове,— запросив Беломбр, ступаючи назустріч акторам з вишуканою чемністю, яка свідчила, що в своїй простій сільській подобі цей чоловік не забув гарних манер.— Від холодного нічного вітру можуть захрипнути ваші дорогоцінні голоси, і, хоч як скромно у моїй оселі, вам тут буде все-таки краще, ніж надворі.
Товариші Блазіуса, певна річ, не примусили умовляти себе і зайшли на ферму, радіючи такій пригоді, у якій, зрештою, не було нічого незвичайного, окрім того, що трапилась вона дуже вчасно. Блазіус колись грав у тій же трупі, що й Беломбр, тільки виконував інші ролі, суперництва між ними не було, актори поважали один одного і стали щирими друзями завдяки спільній пристрасті до божих слізок. Бе-ломбра привела на сцену його бурхлива юність, але з часом, діставши у спадщину після батькової смерті ферму та угіддя, він покинув театр. Для ролей, які він грав, потрібна була молодість, так що йому не жаль було піти зі сцени трошки раніше, ніж його відставку підписали б зморшки на лобі. Всі вважали, що він давно помер, і старі театрали тільки бентежили молодих акторів, згадуючи про його талант.
Кімната, Куди зайшли актори, була досить простора і, як на більшості ферм, правила і за спальню, й за кухню. Біля однієї стіни виступав широкий камін під ковпаком, оздобленим по краях смугою полинялого зеленого шовку з вирізаними зубцями внизу. Заокруглений, мов дуга, цегляний виступ у темній лискучій стіні позначав місце, де починався димохід, прикритий зараз бляшаною затулкою. На здоровенній металевій підставці для дров горіло, весело потріскуючи, четверо чи п'ятеро полін, довгих і товстих, як плахи. Полум'я вогню так яскраво освітлювало кімнату, що лампа була зайва; спалахи світла вихоплювали з пітьми ліжко готичної форми, котре мирно дрімало собі за завісами, блискотливими смужками пробігали по темних сволоках, прокладали химерні довгі тіні від ніжок стола, що стояв посеред кімнати, кидали яскраві іскри на випуклі боки мисок, каструль та іншого начиння, що акуратно стояло на полицях або висіло на стінах.
У кутку біля .вікна стояв одноногий круглий столик різьбленого дерева, на ньому лежало кілька книжок, які свідчили, що господар дому не став темним селюком і, згадуючи про своє колишнє ремество, заповнює читанням довгі зимові вечори.
Зігріті теплом і гостинною зустріччю, актори були сповпені блаженства. Рожеві кольори життя знову проступили на блідих щоках і потрісканих од холоду губах. Очі, які ще недавно були мерхлі, засяяли радістю. Актори підвели голови — у них появилась надія. Косоокому, кульгавому і свавільному богові, що зветься Безталанням, нарешті набридло переслідувати мандрівну трупу, і він, певно, умилостивлений смертю Матамора, вдовольнився тією мізерною здобиччю.
Беломбр гукнув слуг, і ті хутенько заставили засланий обрусом стіл тарілками та пузатими дзбанами, на превелику радість Блазіуса, якого чи не від самого народження мучила, не відпускаючи навіть уночі, невгамовна спрага.
— От бачиш,— звернувся він до Тирана,— які логічно обгрунтовані були мої припущення щодо маленького червоного вогника. Не міражі і не примари бачилися мені. Он уже парує густа жирна юшка з капустою, бруквою та ще всякими овочами. Прозоре червоне вино, щойно наточене, ще вкрите рожевою піною, поблискує у дзбанах. Весело палахкотить вогонь, який видається ще гарячішим від того, що надворі так холодно. А окрім усього, наш хазяїн — великий, славетний, неперевершений Беломбр, цвіт і окраса всіх акторів — колишніх, нинішніх і — скажу це не на докір чиємусь таланту — майбутніх.
— Ми були б просто щасливі, якби із нами був ще й бідолаха Матамор,— зітхнула Ізабелла.
— А що з ним сталося? — запитав Беломбр, котрий чув про Матамора.
Тиран розповів йому трагічну історію капітана, який під час хуртовини відстав і замерз.
— Якби не щаслива зустріч з нашим давнім добрим товаришем, то неї ночі й нас могла б спіткати така ж доля,— мовив Блазіус— Ми б замерзли, як моряки в кіммерійській 11 пітьмі та холоднечі.
— То було б вельми жаль,— галантно підхопив Беломбр, кинувши грайливий погляд на Ізабеллу та Серафіну.— Але ж ці молоді богині вогнем своїх очей, без сумніву, розтопили б сніги й розморозили б природу.
— Ви приписуєте нашим очам надто велику силу,— відповіла Серафіна.— В тій похмурій, сирій темряві вони не могли б запалити навіть серце. Сльози холоду згасили б у них полум'я кохання.
За вечерею Блазіус розказав Беломброві про становище, в якому опинилася трупа. Того, здавалося, це зовсім не здивувало.
— Театральна Фортуна — жінка ще примхливіша, ніж Фортуна світська,— зауважив він.— її колесо обертається так швидко, що вона ледве втримується на ньому лиш якусь мить. Фортуна часто падає, але одразу ж легко й спритно вискакує назад на те колесо і відновлює рівновагу. Завтра я пошлю коней по ваш фургон, і ми влаштуємо театр у стодолі. Тут недалеко є чимале селище, так що прийде доволі глядачів. Якщо збору від вистави буде малувато, то на дні мого старого шкіряного капшука знайдеться ще кілька пістолів, вищої проби, ніж бутафорські театральні жетони, і, клянусь Аполлоном, я не залишу в біді свого доброго друга Блазіуса і його товаришів.
— Ти, бачу, все той же великодушний Беломбр, що й був,— сказав Педантт— не заскнів при своїх сільських роботах.
— Ні,— відповів Беломбр,—— ретельно обробляючи землю, я не залишаю пустирищем і розум; сидячи біля каміна, перечитую давніх авторів, переглядаю і сучасні п'єси, які можу дістати в цій глушині. Знічев'я розучую ролі, котрі мені до душі, й доходжу думки, що колись я мав успіх на сцені лиш завдяки своїм манерам, гучному голосу і струнким ногам, а сам був просто самовдоволеним позером. Нічогісінько не тямив тоді в нашому мистецтві, йшов навпростець, не думаючи, як та ворона, що роздовбує горіхи. Мій успіх створила глупота публіки.
— Це тільки великий Беломбр може так говорити про себе,— поштиво мовив Тиран.
— Мистецтво довговічне, а життя коротке,— вів Беломбр далі,— особливо для актора, змушеного втілювати свої образи у власній особі. У мене саме пробудився талант, але з'явилося й черевце, зовсім непідходяще для фатального красеня і трагічного коханця. Мені не хотілося ждати того часу, коли я, кинувшись, за ходом дії, на коліна перед дамою свого серця, астматично хекаючи і закочуючи сльозаві очі, палко освідчився б у коханні, а потім не міг би встати, і театральні служителі виходили б піднімати мене. Тож, діставши спадщину, я одразу, в сяйві своєї слави, залишив сцену, не беручи прикладу з тих упертих, яких доводиться гнати зі сцени, кидаючи недогризки яблук, гнилі помідори й тухлі яйця.
— Ти зробив розумно, Беломбре,— підтримав Блазіус,— хоча й поспішив, міг би ще років десять бути на сцені.
Справді, Беломбр хоч і засмаг по-сільському на свіжому повітрі, а зберіг вельми показну зовнішність; його очі, звиклі виражати палкі почуття, за розмовою оживились і заблищали. Широкі, гарно окреслені ніздрі тріпотіли. Губи, розтуляючись, відкривали білі зуби, якими пишалася б найперша кокетка. Позначене ямочкою підборіддя було гордовито підняте; густе волосся, в якому тільки зрідка поблискували срібні нитки, пишними кучерями спадало аж до плечей. Це був ще дуже вродливий чоловік.
Блазіус і Тиран потрошку попивали собі в товаристві Бе-ломбра. Акторки вийшли в другу кімнату, де слуги затопили камін. Сігоньяк, Леандр і Скапен уклалися в кутку стайні, на купі свіжої соломи — тепле дихання тварин і вовняні попони надійно захищали їх від холоду.
Поки одні п'ють, а інші сплять, вернімося до покинутого воза й погляньмо, що там діється.
Кінь так само лежав між оглоблями. Тільки задубілі ноги витяглися, мов дрючки, та голова відкинулась навзнак поміж пасмами просякнутої потом гриви, що змерзлася на холодному нічному вітрі і взялася крижаними бурульками. Западини круг осклянілих очей стали ще глибші, худі щелепи скидалися на готовий анатомічний препарат.
Уже світало; свинцево-білий диск зимового сонця показався наполовину між довгими пасмами хмар, освітлюючи бляклим світлом імлисто-білий краєвид, на якому траурно-чорними лініями вимальовувались кістяки дерев. По снігу стрибали круки — чуючи поживу, поволі наближалися до мертвої тварини, сторожко, боячись можливої небезпеки, пастки чи сіті, бо нерухоме темне громаддя карети лякало їх, і птахи, каркаючи, по-своєму казали один одному, що в тому одороблі, чого доброго, може ховатися, пантруючи, мисливець, адже з ворона виходить не така вже й погана печеня. Голод штовхав їх уперед, а страх відганяв назад, і круки то підскакували ближче до воза, то відступали, ніби танцюючи якусь чудернацьку павану 12. Нарешті один сміливіший одійшов від зграї, махнув два-три рази важкими крильми, підлетів і сів на голову коня. Він уже замірився дзьобом, щоб виклювати очі трупа, але раптом спинився, настовбурчив пір'я і, здавалося, до чогось прислухався. Далеко на дорозі зарипів сніг під чиїмись важкими кроками, і тонкий слух ворона чітко розрізнив цей звук, якого людське вухо, певно, і не вловило б. Прямої загрози поки що не було, і чорний птах не покидав свого місця, а проте пильнував.