На душі в нього стало сумно. Може, він і зав'язав їм язика, але якою ціною! Так, він заплатив дорогу ціну: довідався, що чутка, якій він не хотів вірити, таки правдива, що Джун знехтувано, та ще й знехтувано заради жінки Джеймсового сина! Він відчував, що це правда, але переконував себе, що це вигадка; проте біль, який ховався під його рішучістю, поволі, але невпинно обертався на сліпу лють проти Джеймса та його сина.
Шестеро жінок та один чоловік, що лишилися в тісній вітальні, завели розмову, хоч вона й не дуже ладилася після тієї прикрої сцени; кожне вважало себе зовсім непричетним до пліток і кожне вважало інших шістьох неприторенними пліткарями; тож усі були сердиті й збентежені. Тільки один Джеймс сидів мовчки, стривожений до глибини душі.
Незабаром Френсі зауважила:
— А знаєте, мені здається, що дядечко Джоліон за останній рік дуже підупав. Ви як гадаєте, тітонько Гестер?
Тітонька Гестер здригнулася.
— Запитай тітку Джулію!— відказала вона.— Я нічого не знаю.
Але інші не побоялись погодитися з Френсі, а Джеймс пробурмотів, понуривши голову:
— Він уже сам на себе не схожий.
— Я це давно помітила,— докинула Френсі,— він страшенно постарів.
Тітонька Джулі похитала головою, її обличчя скривилося в жалісній-прежалісній гримасі.
— Бідолашний Джоліон!— сказала вона.— Нікому за ним доглянути!
І знову запала мовчанка; потім усі п'ятеро гостей разом устали, ніби кожне боялося відстати від решти, й попрощалися.
Місіс Смолл, тітонька Гестер і їхній кіт знову лишилися самі; вдалині грюкнули двері — то до них ішов Тімоті.
Увечері, коли тітонька Гестер вже лягла у спальні, що належала тітоньці Джулі, перш ніж вона перебралася до спальні тітоньки Енн, двері відчинилися і зайшла місіс Смолл у рожевому чепчику, із свічкою в руці.
— Гестер!— сказала вона.— Гестер!
Тітонька Гестер ворухнулась, зашелестівши простиралом.
— Гестер!— повторила тітонька Джулі, щоб пересвідчитися, що розбудила її.— Мені не йде з думки наш бідолашний Джоліон. Як,— тітонька Джулі вимовила це слово з притиском,— як нам йому допомогти?
Тітонька Гестер знов зашелестіла простиралом і жалібно промовила:
— Допомогти? Хіба я знаю?
Тітонька Джулі вийшла з кімнати вдоволена й, силкуючись причинити двері якнайобережніше, щоб не потурбувати любу сестричку, випустила з рук клямку, і вони гучно грюкнули.
Вернувшись до своєї кімнати, вона стала біля вікна, щільно запнутого мусліновими завісками, щоб нічого не було видно знадвору, й подивилася крізь щілину на місяць, що сяяв над парком. Її кругле, в рожевому чепчику, обличчя жалібно зморщилося, на очі набігли сльози; вона думала про "бідолашного Джоліона": він уже старий і зовсім самотній, треба якось допомогти йому, а він її за те щиро полюбить, так щиро, як ніхто не любив її відколи... відколи не стало бідолашного Септімуса.
VIII. БАЛ У РОДЖЕРА
Роджерів дім на Прінсез-гарденз сяяв вогнями. Десятки свічок палали в кришталевих люстрах, і паркетна підлога довгастої вітальні віддзеркалювала їхні сузір'я. Вітальня здавалася просторою, бо всі меблі перенесли на горішній поверх, а під стінами поставили ті химерні витвори цивілізації, що звуться "бальними канапками".
В найдальшому кутку за пальмами стояло піаніно з розгорненими на пюпітрі нотами "Кенсінгтонського гуляння".
Роджер не запросив оркестру. Нащо, мовляв, здався той оркестр, йому такі витрати зовсім ні до чого, і годі про це балакати. Френсі (її мати, яку Роджер уже давно довів до нервового розладу, за таких обставин лягала в ліжко) була змушена задовольнитися фортепіано, прилучивши до нього юнака, що грав на корнеті; але вона заставила той куточок пальмами, щоб у не дуже доскіпливих гостей склалося враження, ніби там сховано кілька оркестрантів. Вона вирішила сказати, хай грають гучно,— корнет може створити чудовий ефект, якщо музикант гратиме від щирого серця.
Нарешті Френсі з усім упоралася, спромігшись правдами й неправдами пройти крізь той заплутаний лабіринт, який хоч-не-хоч треба подолати, коли зважишся сполучити фешенебельність із здоровою форсайтівською ощадливістю. Худорлява, але дуже ефектна в сукні кольору спілої кукурудзи з пишними тюлевими воланами на плечах, вона походжала по вітальні, натягуючи рукавички й окидаючи все хазяйським оком.
З найнятим на вечір лакеєм (у Роджера служили самі лиш покоївки) Френсі заговорила про вино. Чи запам'ятав він, що містер Форсайт сказав подати дюжину пляшок шампанського од Вітлі? А коли шампанського не вистачить (хоч і навряд, бо дами здебільшого питимуть воду), то є ще пунш, і хай викручується, як уміє.
Прикро говорити такі речі лакеєві, це дуже принизливо, але хіба з батьком що вдієш? І справді, Роджер завжди невдоволено бурчав перед кожним балом, а тоді виходив до гостей, рум'яний, лобастий, привітно всміхався, неначе це він його задумав, і навіть вів до столу найвродливішу гостю; а о другій годині, в розпалі веселощів, він потайки підходив до оркестрантів, казав їм, щоб грали "Боже, борони королеву", і йшов у свою спальню.
Френсі благала бога, щоб батько якомога швидше втомився й пішов спати.
Три вірні подруги, що провели в домі день перед балом, підкріпилися разом з нею чаєм і холодною курятиною,— перекуска була нашвидкуруч влаштована в порожній горішній кімнатці; чоловіків послали обідати в Юстасів клуб — хай наїдяться досита.
Рівно о дев'ятій прибула місіс Смолл. Вона почала заплутано вибачатися за Тімоті й не згадала ані словом тітоньку Гестер, котра в останню хвилину сказала, що воліє побути в спокої. Френсі прийняла її якнайпривітніше, посадила на канапку й пішла, і тітонька Джулі, яка вперше після жалоби по тітоньці Енн одягла світло-бузкову шовкову сукню, лишилася з сумовитою міною в порожній вітальні.
Аж ось із своїх кімнат повиходили вірні подруги, вбрані, мов чарами, в сукні різного кольору, але однаково оздоблені пишними тюлевими воланами на плечах і грудях, бо за дивним збігом вони всі до одної були дуже худорляві. Їх підвели до місіс Смолл. Кожна поговорила з нею хвилинку, а потім вони збилися в купку й почали щебетати, крутячи в руках програми, нишком позираючи на двері, чи не з'явилися перші кавалери.
Ввійшов гурт Ніколасових синів, завжди пунктуальних — на Ледброук-гроув пунктуальність була в моді,— а слідом за ними Юстас із своїми братами, похмурими й прокуреними тютюном.
Потім з'явилися один за одним кілька поклонників Френсі. вона взяла з них обіцянку приїхати рано. Всі вони були чисто виголені й жваві — жвавість останнім часом була однією з ознак кенсінгтонської молоді; один до одного ці юнаки ставилися дуже миролюбно; вони красувалися в пишних краватках, білих жилетах і шкарпетках із стрілками. Носовики ховали в манжетах. Вони походжали весело й невимушено, озброївшися звичною жвавістю, наче прибули сюди з благородним наміром звершити славні діла. Знехтувавши традиційну урочисту міну, яку англієць прибирає під час танцю, вони танцювали з хвацьким, солоденьким і вкрадливим виразом на обличчі, підскакували й щосили крутили своїх дам без педантичної уваги до ритму.
На інших танцюристів вони поглядали з легенькою зневагою — куди їм до них, веселих хлопців, героїв кенсінгтонських вечірок, вони ж бо єдині вміють поводитися в товаристві, усміхатися й танцювати.
Незабаром гості ринули потоком; старші жінки сідали попід стіною проти дверей, жвавіша публіка вливалася в натовп, що вирував у залі.
Чоловіків було менше, і дівчата, що лишилися без кавалерів, набирали трагічного виразу, всміхаючись терплячою кислою усмішкою, що ніби промовляла: "Е, ні! Не вводьте мене в оману. Я знаю, що ви йдете не до мене. Я на це не сподіваюсь!" І Френсі раз по раз просила котрогось свого поклонника чи якого-небудь зеленого юнака:
— Зробіть мені ласку, дозвольте познайомити вас із міс Пінк. Вона така мила дівчина!— І, підводячи його до неї, казала:— Міс Пінк — містер Гезеркоул. Може, у вас іще лишився вільний танець?
А міс Пінк, силувано всміхаючись і трохи червоніючи, відповідала:
— Так, здається, лишився!— і, затуливши рукою чисту картку, вона старанно занотовувала прізвище Гезеркоула після того танцю, який він пропонував.
Але тільки-но юнак відходив, промимривши, що тут, мовляв, душно, як вона знову прибирала пози безнадійного сподівання й починала всміхатися терплячою кислою усмішкою.
А матері пильно стежили за дочками, поволі обмахуючись віялами, і в очах кожної можна було прочитати історію доччийого дівування. Самі вони висиджували під стіною годинами, знемагаючи з утоми, висиджували мовчки, лише зрідка перемовляючись із сусідками, ладні стерпіти будь-що, аби тільки їхні дочки розважалися! Але бачити, як ними нехтують, як їх обминають! Ох! Вони усміхались, але їхні очі палали, як очі потривоженого лебедя: кожній кортіло вчепитися в елегантні штани молодого Гезеркоула і потягти його до своєї дочки — поганця!
І вся жорстокість, вся суворість життя, його трагізм, несправедливість, пиха, самозречення й терпіння,— все це панувало тут, на бойовищі кенсінгтонської вітальні.
Були тут і закохані, не поклонники Френсі — ті належали до окремої породи,— а просто закохані; вони тремтіли, червоніли, мовчазно шукали одне одного швидкими поглядами, шукали зустрічі й нагоди торкнутися одне одного у вихорі балу, і час від часу танцювали разом, привертаючи до себе увагу тим сяйвом, що яскріло у їхніх очах.
Рівно о десятій годині прибули Емілі, Рейчел, Вініфред (Дарті лишили вдома, бо минулого разу він перепився у Роджера шампанським) і Сісілі, наймолодша,— це був її перший бал, за ними в кебі приїхали з обіду в батьківському домі Сомс із Айріні.
Сукні в цих дам були дуже відкриті й без воланів,— глибокі декольте свідчили, що це товариство мешкає на протилежному, фешенебельнішому, боці Гайд-парку.
Сомс став під стіною, осторонь від танцюристів. Замаскувавшись своєю блідою посмішкою, він дивився на танці. Вальс лунав за вальсом, пара пропливала повз нього за парою, одні танцювали усміхаючися, з веселим сміхом, до Сомса долинали уривки розмов, інші — стиснувши вуста й стежачи за кимось у натовпі, ще інші — безмовно розтуливши вуста, уп'явшись очима одне в одного. І в задусі теплого літнього вечора линули пахощі балу, запах квітів, волосся і парфумів, що їх так люблять жінки.
Мовчазний, із ледь зневажливою посмішкою на устах, Сомс ніби нічого й не помічав довкола, але раз у раз очі його, знайшовши те, чого шукали, пильно вдивлялися кудись у юрбу, і посмішка гасла в нього на устах.
Він ні з ким не танцював.