Капа знітилася й сказала, що вона ніколи коньяку не куштувала, але від знаючих людей чула, що він тхне блощицями.
— Поширений забобон,— заперечив майор Фігурін.—
Коньяк — один з найкращих і найкорисніших напоїв. Він виготовляється з надчистих виноградних спиртів, на відміну від горілки, не містить сивухи, зміцнює стінки кровоносних судин і поліпшує роботу шлункового тракту. В мене, наприклад, дякуючи вживанню коньяку, завжди нормальні випорожнення,— сказав майор і посміхнувся інтимно.
Можливо, цей пікантний доказ видався Капі достатньо переконливим, вона зайшла до кабінету Федота Федотовича, а той дістав з сейфа почату пляшку, дві маленькі металеві чарочки й лимон. Підіславши чистий бланк протоколу допиту, він нарізав лимон тоненькими кружальцями з допомогою маленького складаного ножика, виконаного у формі жіночої туфельки, і пояснив, що закушувати коньяк лимоном придумав сам Микола Другий.
17
Події розвивалися стрімко. Вже після четвертої чарки Капа сиділа на колінах у Фігуріна, а він, нишпорячи рукою у неї під спідницею, читав, розгойдуючись, вірші улюбленого поета:
Не жалею, не зову, не плачу.
Все пройдет, как с белых яблонь дым.
Увяданья золотом охваченный,
Я не буду больше молодым...
— Будеш! — жадібно і спечно дихала Капа.
— Роздягнись! — наказав він, тремтячи від нетерпіння.
— Як? — здивувалася вона.— Зовсім?
— Зовсім! — сказав він і втік чомусь за шафу. Вражена, вона квапливо роздягалася посеред кімнати.
"Інтелігент",— думала, кидаючи підв'язки на стілець. Наскільки вигідно відрізнявся майор від покійного капітана Миляги, від цього брудного кнура, якого тепер Капа пригадувала з відразою. Адже ця брутальна тварюка ніколи навіть не поцікавилася її тілесною красою. Адже цей дикун валив її на диван, не даючи навіть скинути чоботи.
Капа роздяглася і в чеканні стояла посеред кабінету, відчуваючи, що покривається від холоду чи від пристрасті гусячою шкірою. Стало навіть якось незручно. А майор все ще сопів за перегородкою. Чути було, як щось тріснуло, і зі дзвоном покотився по підлозі латунний ґудзик.
І раптом з торжествуючим криком:
— А ось і я! — майор, наче кенгуру, вилетів у високому стрибку із-за шафи.
— Ой! — з жахом вигукнула Капа й закрила обличчя руками.
Майор був абсолютно голий і без ніяких відмінних знаків, але на його драглистому і в міру волохатому тілі сяяли лаком перехрещені ремені портупеї, а жовта кобура з руків'ям нагана, що стирчав з неї, ляскала майора по білому стегну.
— Що це? — ослаблим голосом запитала Капа, відриваючи від обличчя одну руку.
— Це? — знітився й почервонів Федот Федотович.— Це...— Він хотів пояснити.
— Ні, ні,— сказала Капа поспішно.—Я про ремені.
— І я про ремені,— ще більше знітився майор.— Я завжди... я ніколи... і ніде... без зброї...— задихався він, штовхаючи її до дивана.
А потім була буря, перед якою безсиле навіть перо Мопассана. Рипіли диван і ремені портупеї. І пливла стеля, і хиталася люстра, і падали стіни, і крізь гуркіт обвалу чувся відчайдушний вереск:
— А-а-а-а-а!..
Капа здогадалася згодом, що то верещала вона сама. Раптом все стихло, і невидима труба тонесенько програла відбій.
18
— Більшість людей не розуміє смислу нашої роботи,— казав майор Фігурін, неуважно водячи мізинцем по Капи-них кучериках.— Вони нас бояться, вони нас ненавидять, вони тихцем над нами сміються, вони перед нами запобігають, але не розуміють. А між тим,— він зірвався з дивана і, заклавши руки за спину, став походжати по кімнаті, розмірковуючи,— смисл у нашій роботі є, і смисл дуже глибокий.— Капа заповзла в куток дивана і сіла, підібгавши під себе ноги, прикриваючись долонями згори і знизу. А майор, захоплений власними міркуваннями, здавалося, абсолютно забув, що як для лектора він одягнутий не зовсім звично.— І не тільки глибокий, але й гуманний смисл. Ось уявіть собі, що людина без нас. Без нас вона живе, але як? Нудно. Вона не знає, куди себе подіти, і не знає, кому вона потрібна. Вона їсть, п'є, справляє природні потреби, ходить на роботу, лається з дружиною, але в неї весь час таке відчуття, що вона маленька людина, що нікому до неї діла нема. І ось приходимо ми. І ми кажемо людині: ти оточена ворогами. Поглянь, хтось намагався отруїти твою криницю, хтось хоче підірвати поїзд, в якому ти збираєшся їхати, хтось хоче вкрасти твою дитину. Ми кажемо: пильнуй, десь поруч з тобою твій ворог, він не дрімає. Ми кажемо, що це не просто ворог, не просто якийсь божевільний людиноненависник, ні, він пов'язаний з міжнародним капіталом, за ним стоять могутні сили. І людині стає страшно, але водночас вона починає сама себе поважати. Якщо на її життя постійно замахуються такі сили, значить, її життя являє собою колосальну цінність. Вона стає пильною, вона чатує, вона повсюди бачить ворогів, шпигунів, шкідників і диверсантів, і її повага до самої себе.сягає неймовірних розмірів. Тепер візьмемо якусь із наших жертв. Ну, припустимо, того ж Чонкіна. Ось жив собі маленький чоловічок. Нічого від життя не вимагав, окрім шматка хліба, даху над головою та молодиці під боком. Між іншим, нічого поганого не чинив. І раптом виявляється — він дезертир, і не лише дезертир, але й князь, а якщо князь, то, значить, був пов'язаний з якимись силами, і ось, на свій власний подив, з маленької, непримітної істоти він виростає до фігури міжнародного значення. Він стає центром величезної змови, ним цікавляться великі люди, і ви погляньте, яка з ним відбувається метаморфоза. Ми оголосили його князем, і в його погляді, в його поставі мимоволі з'являється щось величне. І він теперішнього свого становища на своє колишнє становище не проміняє. Ні, ні,— впевнено сказав Фігурін і покивав вказівним пальцем.— Ну, звичайно, у зв'язку з тим, що він князь, йому загрожують всілякі неприємності, але якби він залишався все тим же Чонкіним, хіба неприємності були б меншими? Навряд. Ну, уявіть, він просто Чонкін. Його заберуть на фронт і там приб'ють, як муху. Не знаю, скосить його сліпа куля або осколок, завалить під уламками якоїсь споруди чи потопить на переправі. В будь-якому випадку кінець його буде безславним і жалюгідним. А ми робимо його фігурою, робимо значною і примітною особою, ми, крім цього, самі проймаємося повагою до себе, і всім добре. І тепер спробуйте сказати оцьому Чонкіну, що князем його зробили помилково, спробуйте навіть його звільнити, він зовнішньо підкориться, звичайно, він взагалі звик підкорятися, але внутрішньо він буде розчарований. Так,— закричав Фігурін,— буде розчарований.— Тому що...
Договорити йому не дали. Двері відчинилися, і на порозі став Свинцов. Чоботи Свинцова до колін були обліплені глиною, з брезентового плаща стікала вода, за спиною теліпався намоклий мішок.
— Ага,— сказав майор,— нарешті з'явився.
Він тицьнув рукою туди, де мала бути кишенька для годинника, рука ковзнула по голому тілу. Фігурін опустив очі донизу, потім поглянув на Капу, яка з виразом жаху на обличчі скулилася в кутку дивана, перевів погляд на тупе лице Свинцова і раптом, усвідомивши все, заволав не своїм голосом:
— Хто дозволив заходити без стуку? Геть звідсіля!
Він з розгону вдарив Свинцова головою в живіт. І величезний Свинцов, вибивши двері, вилетів у приймальню й там, змахнувши руками, гепнувся, причому голова його виявилася під Капиним столом.
Майор одразу ж причинив двері й закричав на Капу:
— Негайно одягніться! Чому ви не по формі? Тьху, що я мелю!
Він сам побіг за шафу й став поквапно опоряджатися. Свинцов отямився від того, що Капа лила на нього воду з графина, а майор бив по щоках. Обоє були одягнені.
— Ну, ну, Свинцов,— казав майор майже ласкаво.— Визнаю, я трохи погарячкував. Ми з Капітоліною Григорівною працювали, було жарко, ну, трохи роздяглися, а ви без стуку... Вставайте ж, Свинцов, здається, все гаразд.
Свинцов зі стогоном підвівся й тепер сидів з витягнутими ногами, зіпершись спиною об тумбу стола. Він безтямно й насторожено позирав на майора, на Капу, на мішок, що валявся збоку.
— Ну як? — запитав майор.— Вже ліпше? Я бачу, що вже ліпше. Ви роздобули те, за чим я вас посилав?
— Там,— вказуючи підборіддям, хрипко мовив Свинцов.— У мішку.
— Там? — майор недовірливо глянув на мішок.— Що ж там, справжній труп лежить? — Його пересмикнуло.
— Не труп, а ці...— сказав Свинцов.
— Останки? — підказав Фігурін.
— Остатки,— погодився Свинцов.— Кістки.
— Ну ж бо, ну ж бо,— майор нахилився над мішком, розв'язуючи шпагат. Витяг уламок кістки, закруглений на кінці, поглянув на нього, поглянув на Капу, дістав ще одну кістку, знову глипнув здивовано, взяв мішок за дно і все висипав на підлогу. Кістки зі стукотом висипалися й утворили невеличку гірку. Окремо випав і відкотився убік продовгуватий череп.
— О майн готт! — чомусь не по-нашому вигукнула Капа і заплющила очі.
Майор підняв череп і стояв, вертячи його в руках і обмацуючи довгими тонкими пальцями.
— Свинцов,— суворо запитав Фігурін,— що це таке?
— Голова,— сказав Свинцов, стенувши плечима. Здається, він вже отямлювався.
— Не голова, а череп,— виправив майор.
— Ну, череп,— легко погодився Свинцов.— Що в лоб, що по лобі.
— І ви вважаєте, що цей череп належить людині?
— Хто візьме, тому й належить,— ухильно відповів Свинцов.
— Сержант Свинцов! — підвищив голос Фігурін.— Ви що з себе дурника корчите? Ви хочете сказати, що це череп капітана Миляги?
Свідомість до Свинцова повернулася, але він продовжував морщитись, даючи зрозуміти, що отямився ще не остаточно.
— А ви його бачили колись? — поставив він зустрічне запитання.
— Кого — його?
— Ну, капітана.
Майор, перезирнувшись із Капою, зізнався:
— Не бачив.
— Отож-то. А вона, Капітоліна, бачила. І може підтвердити: схожий. За решту не скажу, а усмішка викапана його.
Фігурін знову поглянув на Капу, вона непевно стенула плечима.
Майор замислився. Звичайно, Свинцова належало покарати. Але похорон призначено на завтра. Завтра похорон, і якщо карати Свинцова, де взяти відповідні останки? Хіба що покласти замість Миляги самого Свинцова.
19
На початку жовтня населення Красного помітно збільшилося — привезли, чи, як, можливо, правильніше висловлювалися місцеві жителі, пригнали евакуйованих з Ленінградської області. Це були жалюгідні й нещасні люди, переважно старі люди та діти, зігнані зі своїх місць.