Овід

"Я опинився між Сціялою і Харібдою ,— писав він.— Не можу поспі­шат, боюсь, що все викриється, і не маю права бари­тис, бо треба управитися вчасно. Або негайно дайте мені гарного помічника, або повідомте венеціанців, що ми будемо готові не раніш, як на початку липня".

Овід приніс листа Джеммі і, поки вона читала його, сидів насупившись і гладив проти шерсті кота.

1 Сцілла й Харібда —у грецькій міфології дві скелі на протилежних берегах протоки між Сіцдлією і Італією; вони схо­дилис щоразу, коли щось живе потрапляло між них. Переносно — безвихідне становище.

— От біда,— сказала вона.— Навряд чи ми зможе­м затримати венеціанців на три тижні.

— Звичайно, ні. Це ж абсурд. Домінікіно слід було б зрозуміти це. Ми мусимо слухати венеціанців, а не вони нас.

— Домінікіно не винен. Він, очевидно, робить, що в його силі, але не можна вимагати від нього неможливого.

— Звичайно, справа не в Домінікіно, а в тому, що працює один, а не двоє.

Треба, щоб один вартував коло сховища, а другий наглядав за перевозом. Він має рацію. Треба послати йому енергійного поміч.

— Але де його взяти? У Флоренції немає кого по­слат.

— Тоді я поїду сам.

Джемма відкинулася на спинку стільця і, злегка нахмурившись, глянула на нього.

— Ні, це неможливо. Занадто небезпечно.

— І все ж, коли іншого виходу не знайдемо, до­ведетьс їхати.

— Тож треба його знайти. Вам ні в якому разі не можна знов там показуватись.

У кутках його рота лягла вперта складка.

— Не р-р-розумію чому.

— Якщо хвилинку спокійно подумаєте, то зрозу­мієт. Минуло пише п'ять тижнів, як ви вернулися звідти, а поліція напевне зацікавилась історією з бо­гомольце і шукає скрізь його сліду. Я знаю, що ви чудово вмієте міняти свій вигляд. Але не забувайте, скільки людей вас бачило в ролі Дієго і в ролі горя­нин. До того ж кривої ноги і шраму на щоці не при­ховає ніяким убранням.

— Хіба мало на світі кривих?

— Так, але в Романьї не часто зустрінеш людину, у якої була б і крива нога, і шрам на щоці, і поніве­чен ліва рука, і сині очі на смуглявому обличчі.

— Очі — то пусте, їх можна змінити белладонною. Л — Але всього не зміниш. Ні, це неможливо. їхати зараз туди з усіма вашими прикметами — це самому лізти в пастку. Вас обов'язково заберуть.

— Але повинен же хтось допомогти Домінікіно.

— Яка ж то буде допомога, коли в таку скрутну хвилину вас арештують!

Тоді все пропало.

Але Овода переконати було важко, і вони довго ще сперечалися, не доходячи згоди.

Джемма починала розуміти, яке невичерпне джерело спокійної впер­тост було в його характері. І якби вона була не така певна в своїй правоті, то, може, поступилася б, щоб тільки припинити марне змагання. Але на цей раз вона мусила його перемогти. Практична користь від його подорожі здавалася їй не досить великою, щоб варто було так рискувати і це мимоволі збуджувало підозру, що його намір викликаний не стільки свідо­міст величезної політичної потреби, як хворобливим жаданням погратися з огнем. Він звик рискувати жит—тям, і ця гонитва за небезпекою стала невгамовною пристрастю, з якою треба було спокійно, але невід­ступн боротися. Побачивши, що всі її доводи безсилі перед його непохитним бажанням зробити по-своєму, вона вжила останньої зброї.

— Треба бути чесним,— сказала вона,— і називати речі своїми іменами. Це не скрутне становище Домінікіно змушує вас їхати, а ваша любов до...

— Неправда! — перебив він її.— Він для мене ніщо. Я згоден ніколи його не бачити.

Він змовк, зрозумівши з її обличчя, що сам себе зрадив. Вони глянули одне одному в очі і вмить опу­стил їх. І ніхто з них не вимовив імені, що було в кожного на думці.

— Це... це я не Домінікіно хочу рятувати,—про­бурмоті він нарешті, майже сховавши лице в пух

настій шерсті кота.— Я... я боюся, що коли ми зараз

не допоможемо, все пропаде.

Вона нічого не відповіла на його невдале запере­ченн і вела далі, немов її ніхто й не перебивав. — Це ваша любов до небезпечних пригод. Коли вас щось гнітить, вам так само потрібна небезпека, як під час хвороби опіум.

— Я ні в кого не просив опіуму,— визивно кинув він,— це інші примушували мене пити його.

— Дозвольте сказати. Ви трохи пишаєтесь своїм терпінням, і прохання полегшити фізичні муки прини­жу вашу гордість; в той же час вас тішить, що інші, коли ви рискуєте життям, намагаються заспокоїти ваше нервове збудження. В цьому, зрештою, просто умовна відмінність.

Він підняв голову кота і заглянув у круглі зелені очі.

— Це правда, Пащт? Невже справедливі ці не­приємн речі, які сказала твоя господиня? Я винен, я дуже винен. Ти розумний звір, ти ніколи не попро­си опіуму, правда? Твої предки були богами в Єгип­т, і ніхто не смів наступити на твій хвіст. Правда, я сумніваюся, що було б з твоїм спокоєм і зневагою доземних хвороб, коли б я взяв твою лапу і закував у кайдани. Чи ти попросив би тоді опіуму? Попросив би? Чи просто умирав би? Ну, котику, ми не маємо права умирати заради наших особистих вигод. Ми мо­жем шипіти і дряпатись, якщо це утішить нас, але ми не повинні втягувати кігті назад.

— Дзус! — Джемма взяла кота у нього з колін і посадила на ослінчику.— Про це ми матимемо час побалакати й пізніше. Отже, зараз треба придумати, як допомогти Домінікіно. Що там таке, Кетті? Хтось приійішзв? У мене справи.

— Пакет від міс Райт.

У дбайливо запечатаному пакеті був лист із штам­по Папської області, адресований на ім'я міс Райт, але не розірваний. У Флоренції жила близька подруга Джемми по школі, і для безпечності найважливіші листи надходили на її адресу.

— Це умовний знак Мікеле,— сказала вона, швид­к проглядаючи листа, де писалося про умови літніх

пансіонів, в Апеннінах, і показуючи на дві маленькі

плямки в кінці сторінки.— Будь ласка, візьміть у третій шухляді в столі реактив для хімічного чорнила.

Так, це він.

Овід поклав листа на стіл і мазнув по сторінках маленьким пензликом. Коли на папері яскраво-синіми літерами проступили слова справжнього послання, він відкинувся на стільці й розсміявся.

— Що там таке? — нетерпляче спитала вона.

Він подав їй листа:

"Домінікіно арештовано. Негайно приїздіть". Вона сіла, не випускаючи з рук листа, і безнадій глянула на Овода.

— Н-ну? — іронічно промовив він своїм м'яким, протяжним голосом.— Тепер ви вже бачите, що я му їхати?

— Так,— відповіла вона, зітхнувши.— Але і я теж.

Він глянув на неї трохи здивовано.

— Ви теж? Але...

— Звичайно, це незручно, що ніхто не лишиться у Флоренції, але це неважно; головне — мати свою людину там, на місці.

— Та там людей скільки хочете.

— Тільки не таких, на кого можна було б цілком покластися. Ви самі тільки що казали, що там має бути двоє надійних працівників. Раз Домінікіно сам не управлявся, то, очевидно, не зможете й ви. Такій скомпрометованій людині, як ви, провадити подібну роботу буде дуже важко, і помічник вам потрібний, як нікому іншому. Замість вас і Домінікіно будемо ви та я.

Він подумав хвилину, насупивши брови.

— Так, ви маєте рацію,— промовив він.— І що швидше ми рушимо, то краще.

Але нам не можна їха­т разом. Якщо я виїду сьогодні ввечері, то ви можете сісти в диліжанс, що відходить завтра по обіді.

— Але куди?

— Це ще треба обміркувати. Мені здається, най­кращ буде їхати прямо до Фаеніги. Якщо я виїду пізно вночі і доберуся до Сан-Лоренцо, то там можна буде переодягтися й рушити далі.

— Іншого виходу я справді не бачу,— сказала Джемма, заклопотано насуплюючи брови.— Але Це дуже небезпечно їхати отак поспішно і доручати контрабандистам у Борго діставати вам костюм. Вам треба було б мати щонайменше три дні на те, щоб добре заплутати слід, поки перейдете кордон.

— Про це не турбуйтеся,— відповів він, посмі­хаючис.— Мене можуть забрати далі, але не на кор­дон. У горах я почуваю себе так само безпечно, як тут. В Апеннінах жоден контрабандист не зра­дит мене. Мене тільки непокоїть, як переберете ви.

— А дуже просто. Візьму паспорт Луїзи Райт, по­їд в гори, немов на відпочинок. У Романьї мене ніхто не знає, зате вас там знає кожний шпигун.

— На щастя, і кожен контрабандист.

Вона глянула на годинник.

— Пів на третю. Ми маємо ще півдня і кілька го­ди, якщо ви вирушаєте сьогодні.

— Тоді я краще піду зараз додому, влаштую всі

свої справи та подбаю про доброго коня. До Сан-Ло-ренцо безпечніш їхати верхи.

— Але дуже небезпечно наймати коня. Хазяїн його може...

— Я не найматиму. Позичу в одного чоловіка, яко­м можна довіряти. Він уже робив мені деякі послу­г. А тижнів через два хтось із пастухів приведе коня назад. Я знов буду у вас о п'ятій годині або о пів на шосту, а ви тим часом постарайтесь розшукати Марті­н і пояснити йому все.

— Мартіні? — Вона обернулась і здивовано гляну­л на нього.

— Так. Ми повинні звіритись йому або, коли хо-хочете, комусь іншому.

— Я не зовсім розумію, що ви хочете сказати.

— Нам треба про всяк випадок мати тут надійну людину, а з усіх наших я найбільше довірився б Мар­тін. Ріккардо, звичайно, теж зробив би для нас усе, що може, але на Мартіні якось більше можна поклас­тис. А втім, ви ж його знаєте краще за мене, вирі самі.

— Я не маю ніякого сумніву, що на Мартіні в усьому можна покластися, та він, певно, й не відмо б допомогти нам, але...

Овід відразу зрозумів її. — Джеммо, що б ви почували, коли б дізналися, що ваш товариш, опинившись у скруті, боячись засму­тит вас, не попросив у вас допомоги, яку ви могли б йому подати? По-вашому, це добре?

— Гаразд,— сказала вона, трохи помовчавши.— Я зараз пошлю по нього Кетті, а сама тим часом піду до Луїзи взяти паспорт. Вона обіцяла при потребі дати мені його. А як буде з грішми? Може, взяти з банку?

— Ні, не гайте на це часу. У мене поки що є до­сит для нас обох. А ваші гроші здадуться нам пізні­ш, якщо не вистачить моїх. Отож до пів на шосту.

Сподіваюся, ви вже будете дома?

— Звичайно. Я повернуся значно раніше.

Овід прийшов на півгодини пізніше, ніж гадав, і застав Джемму й Мартіні на веранді. Він одразу по­міти, що' в них тільки-но була неприємна розмова. На їх обличчях лишилися сліди хвилювання, а Марті­н був мовчазний і похмурий більше, ніж звичайно.

— Ну, як, усе влаштували? — спитала Джемма.

— Так, приніс вам грошей на дорогу. А кінь чека­тим мене коло застави Понте-Россе о першій годи ночі.

— А це не пізно? Вам треба було б добратися до Сан-Лоренцо, перш ніж прокинуться люди.

— Так воно й буде.