Може, мені приснився приємний сон? Ні, тієї ночі мені нічого не снилося. Я підвівся і підійшов до заднього ілюмінатора. Місяць мав вигляд величезного серпа, на якому виразно виднілися гори. А далі на відстані близько двохсот п'ятдесяти тисяч миль. неначе велетенське сонце, світився великий блакитно-зелений серп Землі. Сонце ж сяяло таким сліпучо-білим блиском, що здавалося ось-ось вибухне. Усі зірки були в багато разів більші, ніж на Землі. Почуття захвату стало таким інтенсивним, що я змушений був угамувати його зусиллям волі.
Я заплющив очі і поринув у свою свідомість. Вона була спокійніша, ніж учора, а проте, як і досі, стривожена. Мені стало ясно, що цю стривоженість спричинював Місяць. Але сила його тепер була набагато слабша: це й породило чарівливе відчуття внутрішнього спокою й свободи — неначе видужуєш після тяжкої хвороби.
Я збудив Райха й Голкрофта. Вони почувалися здоровіше й щасливіше, ніж будь-коли за останні кілька тижнів, і тішилися тим самим відчуттям свободи. Ніхто з нас багато не говорив, але всі однаково сповнились великою надією.
Нічого особливого того дня не сталося. Ми просто сиділи біля ілюмінаторів, дивлячись, як Місяць усе даленіє, а в нашій душі невпинно зростало відчуття свободи. В певному розумінні це був день, найбагатший подіями за все моє життя, хоч я майже нічого не можу розказати про нього.
От саме в такий момент і виникають мовні труднощі. Слова стають неспроможні, невлучні й невиразні, бо наша звичайна мова ніколи не мала потреби описувати ці відчуття. Я спробую лише навести таке порівняння. Уявіть собі країну крихітних карликів, у мові яких є різні слова й фрази для визначення розміру: великий, широкий, велетенський, величезний, здоровенний тощо; коли ті карлики хочуть висловити ідею великості, вони кажуть: "Таке величезне, як людина". Що станеться, якщо орел схопить якогось карлика й понесе його над горою Еверест? Як зможе той карлик знайти слово, аби пояснити, що навіть людина крихітна порівняно з горою?
Така сама проблема стоїть і переді мною. Я не буду посилатись на безпідставне твердження, що буцімто словами не можна описати того чи того. Все можна описати словами — для цього треба тільки часу й зусиль. Якщо ваша мова не дуже розвинена, якщо її можливості обмежені, треба відповідно розвинути мову і розширити її можливості.
Однак у даний момент це було б непрактично. Для адекватного опису усього того, що сталося протягом наступних десяти днів, потрібна була б велика книга з безліччю аналогій.
Отже мені не лишається нічого іншого, як спробувати описати всі ті події за допомогою неадекватних мовних засобів, які є в моєму розпорядженні. А пов'язані ті події були з польотом нашого корабля за межі досяжності паразитів свідомості. Ми зрозуміли це першого ж дня.
Вони й далі перебували в моїй свідомості. Я відчував це, ледве-но заплющував очі і заглиблювався в самого себе. Я знав. що вони затаїлися нижче ясел, і хоч не міг сягнути до них, однак відчував, що вони впадають у паніку. Перебування на відстані півмільйона миль від Землі було для них нестерпне. І що довшою ставала ця відстань, то більше вони панікували. Мені стало ясно, що ці істоти перебувають на низькому ступені розумового розвитку. Якби вони були здатні мислити логічно, то зрозуміли б, що ми повернемося на Землю щонайбільше за два тижні, а два тижні в космосі вони б витримали без особливих труднощів. Однак вони були охоплені безглуздим страхом, вони почували себе так, як дитина, що пішла з дому й заблукала. Вони перебували на Землі протягом довгого часу, плаваючи в просторих морях людської життєвої сили, вільно пересуваючись від однієї людини до іншої, завжди маючи великий вибір жертв. Тепер вони відчували, що їхні психічні зв'язки з Землею чимдалі розтягуються й слабшають, і їх охопив жах.
Дехто з нас не дуже радів з усього того. Ми помилково сприймали страх паразитів як наш власний — це зрештою було природно, оскільки той страх піднімався з ірраціональних глибин наших свідомостей. Ті з нас. що мали більший досвід, мусили повсякчас пильнувати, щоб нікого з новачків не охопила паніка. Ми нарешті зрозуміли природу "космічної лихоманки", яка досі зводила нанівець усі людські зусилля сягнути далеко в космос.
З плином часу ми дедалі більше впевнювались, що завдали паразитам поразки і що недалеко та мить, коли їх охопить загальна паніка. Щодня відстань між нами й Землею збільшувалася на сто двадцять тисяч миль. І проблема полягала лише в тому, скільки нам ще треба летіти від Землі, поки вони знесиляться.
Тепер я міг дуже легко заглиблюватися в свою свідомість. Для цього мені не треба було докладати ніяких зусиль, не треба було навіть заплющувати очей. Я нарешті починав розуміти, що мав на увазі Тейяр де Шарден, кажучи, що справжня домівка людини — це її свідомість. Я міг пересуватися в своїй свідомості так само легко й вільно, як пересувається людина в автомобілі по землі. Я міг також пройти крізь "ясельний" край і заглибитись у ніщо. Але тепер я розумів, що це було далеко не ніщо, хоч воно й мало деякі ознаки порожнечі — тиша, відсутність будь-якої напруженості. Але це була ніби тиша на дні Тихого океану. де тиск такий величезний, що живі істоти там жити не можуть. Ніщо — це чиста життєва енергія (хоча слова виявляються тут такими неточними, що майже втрачають свій зміст).
Іноді я проводив багато годин у цьому морі темряви, нічого там не роблячи, просто ширяючи. Це дуже важко збагнути, бо ми призвичаєні до руху, а паразити заплутали наші звичні розумові процеси. Тиша — природна для людини: тиша і цілковитий спокій. Кожен поет знає це, бо в тиші він починає розуміти велич своєї власної внутрішньої потуги — або "душі", як сказав би Вордсворт. Якщо ви кинете камінець у розбурхане море, не буде ніякого ефекту. Якщо ви кинете його у тихий став, то побачите кожну хвильку, почуєте як вона плеснеться об берег.
Паразити завжди розбурхували свідомість людини, спрямовуючи проти неї дезорганізуючу енергію Місяця, і через те людина ніколи не була спроможна користуватися своїми велетенськими можливостями. Лише поети і так звані "генії" здогадувалися про наявність таких можливостей.
Настав час, коли Треба було винести рішення. Минуло вже десять днів відтоді, як ми покинули Землю. У нас було ще досить пального, щоб дістатись до найближчого штучного супутника. Паразити свідомості були на межі поразки. Перед нами постало питання: чи варто й далі заглиблюватися в космос, ризикуючи залишитись без пального, і. отже, втратити можливість повернутися на Землю? Ми ще раніше вимкнули електричне обладнання, знаючи, що заощаджена енергія нам знадобиться. Наш корабель мав величезні фотонні вітрила, які ми розпустили, щойно вийшовши за межі земної атмосфери; завдяки цьому корабель значною мірою рухався тиском сонячного світла. Велика частина енергії, що живила двигуни корабля, також надходила від Сонця. Проте фотонні вітрила виявилися б непридатні дорогою до Землі, бо керувати космічним кораблем незрівнянно складніше, ніж вітрильником. На шляху в космічний простір ми споживали дуже мало енергії: корабель ішов "вільним ходом". Нам доводилося переборювати лише силу тяжіння далеких планет і метеоритів, які пролітали повз корабель через кожні п'ятнадцять-двадцять хвилин.
І ми вирішили ризикнути. Ми не могли вернутися на Землю, не скінчивши початок справи, і тому летіли далі у відкритий космос, нехтуючи небезпеки і чекаючи, поки паразити знесиляться.
Це сталося на чотирнадцятий день, і ніхто не чекав того, як важко нам доведеться це пережити. Протягом усього ранку я відчував — паразитів дедалі більше охоплює страх і ненависть. Моя свідомість була затуманена й збентежена сильніше ніж будь-коли, відтоді як ми почали віддалятися від Місяця. Ми з Райхом сиділи біля заднього ілюмінатора й дивилися назад, на Землю. Нараз обличчя мого приятеля скривилося від страху, хвилею того страху війнуло й на мене. Я подивився в ілюмінатор, щоб побачити, що могло так налякати його. Коли я знову обернувся до Райха, його обличчя було сіре, як у тяжкохворої людини. Раптом він здригнувся, на якусь мить заплющив очі і цілковито перемінився. Він зареготав, але це був здоровий сміх, сповнений захвату. Тієї самої миті я відчув, неначе щось розривається в глибинах мого єства, мене пронизав такий біль, ніби якась істота проривалася крізь моє тіло, силкуючись видертися з нього назовні. Фізичні й духовні муки стали нестерпні. Мені здалося, що це вже кінець.
І тут Райх зарепетував мені у вухо:
— Все гаразд! Ми здолали їх! Вони тікають!
Я мало не збожеволів від жахливого болю. Щось безмежно зле й бридке пробивалося із мене назовні. Я зрозумів, що помилявся, думаючи, що паразити — окремі істоти. Вони — одне ціле; вони — це "воно", щось таке, що можна порівняти з величезним драглистим восьминогом, щупальці якого відокремлюються від тіла і можуть рухатися самі по собі. Мене охопило відчуття страшенної огиди — наче відчуваєш: тебе щось кусає, а, знявши сорочку, бачиш:
якийсь м'ясоїдний слимак прогриз у тілі дірку. Тепер це огидне мерзотне створіння вилазило зі свого барлогу, і я відчував його ненависть до мене — ненависть таку потужну, таку маніакальну, що для її означення треба нового слова.
А потім — безмежна, невимовна полегкість від усвідомлення того, що все вже минулося. Моя реакція була відмінна від Райхової. Почуття щастя і вдячності наростало з такою силою, що серце моє готове було вибухнути. Сльози засліпили мені очі, і сонце стало величезною світлою плямою, яка нагадала мені про те, як у дитинстві я плавав під водою. Коли це минуло, я відчув себе так, як хворий, який повертається до життя після видалення ракової пухлини.
Решта обідала в сусідній кімнаті. Ми з Райхом кинулись до них і розповіли про все, що сталося. Всіх охопило страшенне збудження, на нас зусібіч посипалися запитання. Крім нас із Райхом ніхто ще не відчував болю. Мабуть наше місцеперебування і наші спрямовані на Землю погляди спричинилися до того, що ми пройшли через усе це перші. Тож ми з Райхом порадили всім перейти до іншої кімнати, попередивши, чого чекати, а самі пішли в інший кінець корабля, де панувала темрява, щоб здійснити свою першу подорож у нову вільну країну свідомості.
І ось настав той момент, коли все.