Літери були старовинні, але не виглядали бляклими. Подібні картуші були й в інших кімнатах, і потім ми помітили, що вони насправді висічені в камені, і то досить глибоко, а відтак заглибини заповнили фарбою, як це роблять при розписі церков фресками.
Ми пройшли через один з отворів і опинилися в сусідній кімнаті, де було вікно, яке замість шибок мало пластини алебастру; кімната мала дві глухі стіни і один прохід, подібний до того, через який ми тільки-но пройшли; цей прохід вів до іншої кімнати, яка теж мала дві глухі стіни та вікно, і перед нами відкрилися ще одні двері. В обох кімнатах були картуші, за формою подібні до першого, який ми бачили раніше, але з іншим написом. В одній кімнаті картуш говорив: "Super thronos viginti quattuor"(2), в другій — "Nomen illi mors"(3). Хоч ці дві кімнати були менші, ніж та, через яку ми ввійшли в бібліотеку (дійсно, та була семикутна, а ці дві — прямокутні), обстанова була такою ж: шафи з книжками, а посередині — стіл.
(1) Апокаліпса Ісуса Христа (лат.). ^ Навколо престолу двадцять чотири (лат.). Од 4,4. На ім'я йому Смерть (лат.). Од 6,8.
[195]
Ми ввійшли в третю кімнату. У ній не було ні книжок, ні картуша. Під вікном стояв кам'яний вівтар. Вона мала троє дверей: через одні ми увійшли, другі виходили у вже відвідану семикутну кімнату, треті привели нас у ще одну залу, схожу на інші, але картуш її говорив: "Obscuratus est sol et aer"(1). Звідси був прохід у ще одну кімнату, на картуші якої було написано: "Facta est grando et ignis"(2); вона не мала інших дверей, себто, увійшовши в цю кімнату, ми не могли йти далі і мусили вертатися назад. "
"Поміркуймо, — мовив Вільям. — П'ять чотирикутних або ледь трапецієподібних кімнат, кожна з яких має вікно, розміщені колом навколо семикутної кімнати без вікон, у яку виходять сходи. Мені здається, це елементарно. Ми у східній башті, а зовні кожної башти видно по п'ять вікон і п'ять сторін. Все сходиться. Порожня кімната — це власне та, яка виходить на схід, в той же бік, що й хори церкви, тому сонячне світло на світанку освітлює вівтар, а це, як на мене, річ слушна і святоблива. Єдиними хитрощами мені здається ота штукерія з алебастровими пластинами. Удень вони пропускають чудове світло, а вночі крізь них не проникають навіть місячні промені. Зрештою, не така вже й велика загадка, цей лабіринт. Тепер подивимось, куди ведуть двоє других дверей семикутної зали. Гадаю, нам неважко буде зорієнтуватися".
Мій учитель помилявся, а будівничі бібліотеки були куди кмітливіші, ніж ми гадали. Не можу як слід пояснити, що сталося, але коли ми вийшли з башти, порядок кімнат став дедалі більше плутатися. Деякі з них мали двоє дверей, а деякі — троє. Усі вони мали по вікні, навіть ті, в які ми потрапляли з іншої кімнати з вікном, гадаючи, що посуваємось всередину Вежі. Кожна з них мала однакові шафи і столи, згромаджені у строгому порядку фоліанти теж здавалися однаковими і, звичайно, ніяк не допомагали нам впізнавати кімнату з першого погляду. Ми спробували орієнтуватися по картушах. Ми вже раз проходили через кімнату, де було написано "In diebus illis"(3), і через якийсь час нам здалося, що ми знов туди повер-
(1) Затьмилося сонце і повітря (лат.). Од 9,2.
(2) Вчинилися град та огонь (лат.). Од 8,7.
(3) У ті дні (лат.). Од 9,6.
[196]
нулися. Але ми пам'ятали, що двері перед вікном вели у кімнату з написом "Primogenitus mortuorum"(1), а тим часом тепер ми опинились в іншій кімнаті, в якій знов було написано "Apocalypsis Iesu Christi", але то не була та семикутна зала, з якої ми були вирушили. З цього ми виснували, що іноді ті самі картуші повторюються у різних кімнатах. Ми побачили дві кімнати з написом Apocalypsis, одна поруч з другою, а відразу опісля йшла кімната з написом "Cecidit de coelo Stella magna"(2).
Було ясно, звідки взято слова на картушах — то були стихи з Йоанового Одкровення, але неясно було ані навіщо вони виписані на мурах, ані за якою логікою вони розташовані. Ще більше нас заплутало відкриття, що деякі картуші — їх було небагато — були не чорного, а червоного кольору.
У певний момент ми опинились у семикутній залі, звідки були вийшли (а її неважко було впізнати, бо там починалися сходи), і знову вирушили, тримаючись правого боку і намагаючись переходити прямо з кімнати в кімнату. Ми пройшли через три кімнати і опинилися перед глухою стіною. Єдиний вихід вів у ще одну кімнату, яка мала лишень одні двері, вийшовши через які ми проминули ще чотири кімнати і знов наштовхнулися на глуху стіну. Ми повернулись у попередню кімнату, яка мала два виходи, звернули у двері, через які ще не проходили, перетнули ще одну кімнату і знов опинились у початковій семикутній залі.
"Як називалася остання кімната, з якої ми повернули назад?" — спитав Вільям.
Я напружив пам'ять: "Equus albus(3)".
"Гаразд, пошукаймо її знов". Це було неважко. Звідти, якщо ми не хотіли повернутися по власних слідах, нам не залишалося нічого іншого, як пройти в кімнату під назвою Gratia vobis et pax(4), а там нам здалося, що праворуч є ще один прохід, який не повинен привести нас назад. І справді, ми пройшли ще раз через "In diebus illis" та
(1) Первенець з мертвих (лат.). Од 1,5. (2) Велика зоря спала з неба (лат.). Од 8,10. ^Кінь білий (лат.). Од 6,2; 19,11. (4) Благодать вам і мир (лат.). Од 1,4.
[197]
Primogenitus mortuorum (чи справді то були ті самі кімнати, в яких ми недавно побували?), але врешті потрапили в кімнату, в якій ми, схоже, ще не були: "Tertia pars terrae combusta est"(1). Але на той час ми вже не знали, де перебуваємо відносно східної башти.
Тримаючи свічку перед собою, я вирушив далі. Назустріч мені вийшов велетень грізного розміру, тіло його мінилось хвилями і пульсувало, немов привид.
"Диявол!" — скрикнув я і мало бракувало, щоб свічка випала мені з рук, коли я різко крутнувся, шукаючи прихистку у Вільямових обіймах. Він забрав мені свічку з рук і, відсунувши мене набік, з вельми шляхетною, як на мене, рішучістю ступив уперед. Він теж щось побачив, бо різко позадкував. Тоді знов нахилився вперед і підніс свічку горі. Тоді вибухнув сміхом.
"Воістину дотепно. Дзеркало!"
"Дзеркало?"
"Аякже, мій войовничий сміливцю. Недавно, в скрип-торії, ти з такою відвагою кинувся був на правдивого ворога, а тепер страхаєшся свого власного відображення. Дзеркало, яке повертає тобі твій же образ, збільшений і викривлений".
Він узяв мене за руку і підвів до стіни навпроти входу до кімнати. Тепер на хвилястому склі, освітленому зблизька свічкою, я побачив два наші відображення, гротесково спотворені, які міняли форму і зріст залежно від того, чи ми підходили ближче, чи віддалялися.
"Тобі б варто почитати якийсь трактат з оптики, — мовив Вільям весело, — бо засновники бібліотеки, без сумніву, його читали. Найкращі з них написали араби. Альгазен написав трактат De aspectibus(2), де, наводячи точні геометричні доведення, він говорив про силу дзеркал. Деякі з них, залежно від того, яку форму має їхня поверхня, можуть збільшувати менші речі (чим же іншим є мої лінзи?), інші ж показують перевернуті чи нахилені образи або ж відображають два предмети замість одного і чотири замість двох. Ще інші, як от оце, роблять з карлика велетня, а з велетня — карлика".
(1) Спалилась третина землі (лат.). Од 8,7.
(2) Про образи (лат.).
[198]
"Господи Ісусе! — мовив я. — Отже, це і є ті видіння, що їх дехто буцімто мав у бібліотеці?"
"Можливо. Вельми, вельми вигадлива ідея. — Він прочитав картуш на стіні над дзеркалом: "Super thronos viginti quatuor". — Ми вже це бачили, але в тій кімнаті не було дзеркала. А ця, між іншим, не має вікон, хоч вона й не семикутна. Де ж ми? — Він озирнувся навколо і підійшов до шафи: — Адсо, без моїх благословенних oculi ad legen-dum не можу зрозуміти, що написано на цих книжках. Прочитай мені кілька назв".
Я взяв навмання якусь книжку: "Учителю, тут нічого не написано!"
"Як це? Я ж бачу, що написано, подивись, що там?"
"Не можу нічого прочитати. Це не літери нашої абетки, і це не по-грецькому, я б упізнав. Це щось схоже на хробаків, або змійок, а може, сліди від мух..."
"Ага, це по-арабському. А ще подібні є?"
"Так, є кілька. Але ось, слава Богу, одна латиною. Аль... Аль Куварізмі, "Tabulae"".
"Астрономічні таблиці Аль Куварізмі, переложені Аде-лярдом з Бата! Вельми рідкісний твір! Нуж-бо, далі".
"Іса ібн Алі, "De oculis"(1), Алькінді, "De radiis stella-tis"(2)..."
"Тепер подивись на столі".
Я розгорнув великий фоліант, який лежав на столі, під назвою "De bestiis"(3). Мені трапилась сторінка з вишуканою мініатюрою, яка зображала прегарного єдинорога.
"Чудово зроблено, — прокоментував Вільям, який зображення бачив добре. — А ця?"
Я прочитав: ""Liber monstrorum de diversis generibus"(4). Тут теж чудові образки, але, схоже, вони давніші".
Вільям нахилився над книгою: "Мініатюри виконали ірландські ченці щонайменше п'ять століть тому. Натомість книжка з єдинорогом набагато пізніша, мені здається, що зроблена вона на французький манір". Ще раз лучилося мені подивляти вченість мого наставника. Ми ввійшли у наступну кімнату і перейшли ще через чотири кімнати, [199] всі вони мали вікна і були повні фоліантів невідомими мовами, а крім того, там було трохи творів з окультних наук; відтак ми наштовхнулись на стіну, яка примусила нас повернути назад, бо останні п'ять кімнат переходили одна в одну, не маючи інших виходів.
(1) Про очі (лат.).
(2) Про промені зірок (лат.).
(3) Про звірів (лат.).
(4) Книга потвор всілякого кшталту (лат.).
"З нахилу мурів судячи, ми, мабуть, у п'ятиграннику другої башти, — мовив Вільям, — але центральної семикутної зали нема — може, ми помиляємось".
"А вікна? — сказав я. — Звідки тут стільки вікон? Неможливо, щоб всі кімнати виходили назовні".
"Ти забуваєш про центральний колодязь, чимало з тих вікон, які ми бачили, виходять на восьмигранник колодязя. Якби це було вдень, різниця в освітленні підказала б нам, які вікна зовнішні, а які — внутрішні, а може, навіть відкрила б нам положення кімнати відносно сонця. Але ввечері ніякої різниці не видно. Повертаймо назад".
Ми вернулись у кімнату з дзеркалом і підійшли до третіх дверей, через які ми, схоже, ще не проходили.